— В качку! — відповів захеканий сусіда.— Оце ледве вбив. Ну й хитра ж яка, все добирала способу втекти. Та від мене не втече: я все ж таки добив її!
— Як добив? Що за качка? Покажіть мені.
— Та підранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха підстрелив, а не знайшов, то вона й ховалася, поки я її не надибав,— вихвалявся Лебідь.
Поплавський аж затремтів од гніву.
— Кровожерна ж ви людина! Добивати підстрелену птицю може тільки бузувір! У вас не серце, а камінь. Знекровлена, виснажена істота сиділа під кущиком, чекала щасливого дня, щоб піднятися в повітря й розшукати своїх діточок, а ви... Ех!
Поплавський безнадійно махнув рукою, круто повернувся й пішов своєю дорогою. Іван Лебідь стояв з качкою в руках і не знав, що з нею робити. Напевне, і він жалкував, та було вже пізно.
Дмитро Іванович зняв окуляри, похукав на них і витер носовичком скло. У нього ледь помітно тремтіли руки.
Після цього оповідання асистентка хірурга вже не дивувалася більше, що дивак професор приніс їй лікувати свійську качку...
ЧАРІВНИЙ КУТОЧОК
Один із шанувальників Яворницького сказав мені, що в Києві живе Григорій Іванович Мусієнко, який добре знав Дмитра Івановича протягом десяти років. Якось я приїхав до столиці й звернувся в довідкове бюро. Мене повідомили, що той, хто мене цікавить, живе на Стадіонній вулиці, недалеко від вокзалу.
І ось я біля воріт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па кнопку. За хвилину відчинилася хвіртка. Переді мною стояла привітна літня жінка й ласкаво запрошувала зайти в двір.
Тут рясно цвіли яблуні, груші, абрикоси, вишні й сливи, а біля веранди тішили очі барвисті клумби запашних квітів. Цей чарівний куточок щедро осявало ласкаве проміння травневого сонця.
Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий чоловік середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими руками. Одразу було видно, що господар кохається в садівництві. Він шанобливо запросив мене на веранду.
— Добрі люди, Григорію Івановичу, сказали мені, що ви довгенько приятелювали з Яворницьким,— почав я.— Розкажіть, будь ласка, мені про нього. Обличчя господаря тепло усміхнулося.
— Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Миколаївну,— сказав Григорій Іванович.— Вона теж добре знала Дмитра Івановича.
І ось за столом нас троє. До лагідного щебетання пташок у садку долучається співучий голос Григорія Івановича.
— Я добре знаю цю милу, задушевну людину. З Дмитром Івановичем я познайомився через рідну сестру Лесі Українки — Ольгу Петрівну Кривенюк. Десь ще до революції я завідував у селі Лоцманській Кам'янці гідрометеорологічною станцією. Зі мною скоїлося нещастя — випадково відчикрижив бритвою півпальця. Мені допомогла лікарка Ольга Петрівна Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець, вона з якоїсь нагоди згадала добрим словом Яворницького. Дмитро Іванович допоміг їй улаштуватися тут лікарем, а її чоловікові — службовцем у Держбанку.
З приводу цього Пчілка писала до Яворницького:
"Вельмишановний Дмитре Івановичу! Вітаю вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не поїхала нікуди, щоб не було знов перерви у виході з "Рудним краєм"... Оце все жду, чим скінчиться справа з затвердженням моєї дочки в с. Кам'янці. Чи не пособили б ви там словом де слід? З прихильністю О. Пчілка 8/IV 1911 р."
Якось Мусієнко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Він передав щире привітання від імені Ольги Петрівни, й відтоді вони й заприятелювали.
Вдома у Дмитра Івановича була величезна бібліотека. Там зберігалося понад чотири тисячі рідкісних книжок. Господар частував ними своїх близьких і знайомих, але не спускав з своїх очей жодної книжки.
Якось до нього звернувся Мусієнко:
— Дайте мені, Дмитре Івановичу, що-небудь почитати.
— Я, чоловіче, все можу вам віддати, але книжки — ні. Хочете — беріть, сідайте в моїх кімнатах і читайте скільки завгодно, а додому — не дам. Чому? Сам такий — як побачу рідкісну книжку, візьму її до рук, то вона вже в мене і залишиться...
— Я вам дам будь-який завдаток, тільки дозвольте взяти додому.
— Ні, голубе, хоч тисячу карбованців давайте, не візьму: загине книжка — ні за які гроші її не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в музей, сідайте і працюйте скільки духу стане, а виносити я нікому не дозволяю.
З цього дня Григорій Іванович часто заходив до музею, брав по кілька книжок, сідав за стіл і з олівцем у руках студіював потрібну йому літературу.
Частенько Дмитро Іванович давав Мусієнкові доручення: їздити в далекі місця по рідкісні експонати та брати участь в експедиціях тощо.
Сумлінна й самовіддана праця Мусієнка подобалась Яворницькому, і він усією душею полюбив цю просту й щиру людину.
— Хочеться мені вам, Григорію Івановичу, щось подарувати, та й думаю собі — що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, підійдіть сюди ближче.
Мусієнко підійшов і глянув на колекцію різних палиць. їх було з добрий десяток.
— Вибирайте собі яку завгодно.
— Е-е-е, ні. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самі виберіть і подаруйте, якщо ваша ласка.
Дмитро Іванович витяг одну, другу, третю, оглянув їх з усіх боків, прицмокнув язиком, щось пригадував і клав назад. Нарешті витяг четверту, гладеньку чорну палицю.
— Беріть оцю. Знаєте, де я дістав її? В Гелуані, як їздив у гості до Лесі Українки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнішого чорного дерева. Ось візьміть у руки, вона наче свинцем налита.
Григорій Іванович зберігав цей подарунок як пам'ять про геніальну поетесу і її щирого прихильника та друга Дмитра Івановича.
Восени 1920 року Дмитро Іванович викликав Мусієнка додому і сказав йому:
— З Лоцманської Кам'янки Ольга Петрівна переїздить з своїм чоловіком до Києва. Дуже прошу вас, Григорію Івайовичу, все їхнє майно складіть на дуба і разом з ними перевезіть до пристані. А вже відтіля вони пароплавом попливуть до Києва.
На пристань Дмитро Іванович прибув задовго до відходу пароплава. Він тепло й щиро гомонів з Кривенюками, прохав передати земний уклін матері — Олені Пчілці.
Пароплав уже відчалив, узяв курс на Київ, а Дмитро Іванович все ще стояв на березі й махав солом'яним брилем своїм добрим приятелям, які посилали йому з палуби прощальний привіт.
ОТ ТОБІ Й ДІД!
Хоч понеділок і вихідний день у музеї, але Дмитро Іванович завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.
Оглянувши цього разу музей, він чорним ходом вийшов на двір і присів на стільці біля ганку. Скромно одягнений, з ціпком у руках, сивовусий і в шапці, він був схожий на сторожа. Поруч нього сидів студент (тепер науковець) П. Г. Винниченко, який і розповів мені цю бувальщину.
Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радісне сонечко. Дмитро Іванович сидів замріяно, ніби вслухався, як розпукуються бруньки на кленах, а біля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула хвіртка. У двір музею ввійшло дві літні жінки; вони оглянули кам'яні баби, статую Катерини II, а потім підійшли до Яворницького й привіталися. Присіди біля нього й бідкаються:
— От не пощастило! За скільки років приїхали в музей, а він, як на те, вихідний.
— А звідки ж ви приїхали? — поцікавився Дмитро Іванович.
— З Нікополя.
— Ну що ж, у нас і тут, надворі, музей: бачите, он скільки кам'яних баб!
— Це вже ми бачили. Нам дуже хотілося всередину пройти. Може, ви, дідусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам віддячимо.
Дмитро Іванович усміхнувся в довгі вуса, а потім швидко ввійшов у роль діда-сторожа й сказав:
— Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить мені, перепаде й вам.
— А ви не бійтеся начальства: у вихідний день воно сидить дома. Чого б то воно сюди зараз прийшло!
В цей час одна з них дістала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету.
— Візьміть, дідусю.
— Що це?
— Тридцять копійок вам на чай, візьміть. Дмитро Іванович, приховуючи усмішку, сказав:
— Та я ще ж нічого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там пізніше... Ну, ходімо зі мною, поведу вже вас у музей.
Гості зраділи й охоче пішли слідом за "дідом".
— Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калоші. Ось тут залиште.
І показав у передпокої вішалку й місце на калоші. Жінки повісили свої ватянки на вішалку, а калоші недбало кинули серед кімнати. Яворницький мовчки нахилився, взяв калоші й охайно поставив їх у куток. Хоч жінки це помітили, але промовчали. Простота й шанобливість Дмитра Івановича не викликали будь-якої підозри. Вони так-таки й сприйняли його за діда-сторожа. Жінки причепурилися біля люстерка, а Яворницький витяг з кишені ключі, відчинив двері й повів їх по музею. Водив години дві. Давав пояснення, як звичайно, цікаво, дохідливе й з жартами. Але одна жінка питає його:
— А звідки ви все це знаєте?
— Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам'ятав собі, що воно й до чого.
— Добре ви пояснюєте, все у вас до ладу. А скажіть — це ж тут працює професор Яворницький?
— Тут.
— А як би це його побачити? Він буває в музеї?
— Щодня буває. Ось він перед вами й зараз. Жінки переглянулися, зніяковіли, почервоніли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другій:
(Продовження на наступній сторінці)