Стомився, ніби день малював. Сів на диван. Що діється з його грудьми!.. Як так піде... Ще довго як до весни!.. До березня і то ще майже десяток днів, а до тепла... Дихнути б весняним, добрим вітром!.. А поки що піднятись треба й випити бридку мікстуру.
Сходи хитались знову. Дивно... Це з ним нове щось — паморочиться у голові... Сказати треба лікарові... Ще дасть одну мікстуру чи порошки... Як вирветься на Україну, не питиме ніяких ліків!.. Хіба одні — пахуче, з дійниці просто, молоко...
Відчув той смак і той чарівний запах... Та щоб окраєць хліба!.. Ще теплого, хрусткого хліба з печі... Який пекла в неділю мама... Матір він пережив, вона померла в сорок... А батько в сорок та ще чотири... Йому уже... за тиждень буде аж сорок сім!..
Всміхнувся гірко. Випив гірку мікстуру... Чаша його в надто була гірка!..
Внизу почулася чиясь хода. Хтось роздягнувся, струсив шинель чи шубу й, повісивши її, неквапно пішов нагору.
— Вклякши біля стола, Тарас чекав, дратуючись, що довго так долає сходи той чоловік... Черненко Федір, пан інженер!..
— Що? Воля є?.. Є маніфест?! — спитав, не давши і привітатися. В сумних очах побачив німу недобру відповідь. — Нема?.. Нема... Коли ж вона, та бідна воля, буде?! Не випускають катюги з рук!..
— Я чув, царем підписаний вже маніфест, — сказав поспішно Федір. — Сьогодні вранці...
— Де ж він? Чому його не оголошено?
— Ждуть посту ніби...
— Нащо?
— А щоб народ зустрів велику царську милість не по шинках, а по церквах.
— Бандюги! Це ж, брате, ще півмісяця!.. Я ждав, я знаю, як марудно її чекати, волю!..
— До Петербурга ввели війська й послали по піввзводу до кожної, з частин поліції... І... роздали патрони!..
— Це означає: волю дадуть селянам голу; звільнять, та без землі!
— У Польщі бунт.
— І в нас повстануть люди, як взнають, що за волю їм піднесли! — гукнув Тарас. — Як жаль, що я нездужаю!... А тут, у нас, що діється?
— Всі мовчки ждуть.
— Не славлять уже царя, як батька і визволителя?
— Притихло все, неначе перед грозою...
— Ударить грім, а я отут лежатиму!.. — страждав Тарас. — Я стільки ждав!..
— Одужаєш. До посту ще далеко.
— Ні, я не влежу, встану хоч і з труни!.. Де Чернишевський?
— Мабуть, у Петербурзі...
— Я тут валяюсь...
Болем йому прошило груди — аж задзвеніло в скронях. Хапаючи повітря ротом, ступив до ліжка... Федір його підтримав, поволі вклав, зняв чоботи.
— Не можна тобі отак... — промовив з докором. — Із хворим серцем, Григоровичу, погані жарти... "З народом теж", — подумав, а не сказав, не стало сили.
— Збиралася громада наша вчора... — далеко десь розповідав Черненко. — Про батька всі розпитували, бажали швидше видужати... Без тебе ми — розгардіяш... Був Костомаров. Хоче прийти провідати, та все ніяк не вибереться: загруз у тій науці по самі вуха... О, це вони!
— Хто?
— Я замовив тобі обід у Павлової. Борщ з пампушками, печеню та вареники... Сьогодні ж бо свята неділя!
— Дякую...
Коли зостався в кімнаті сам, уже сіріли сутінки. Вікно пришерхло: видно, мороз подужчав на ніч. У Петропавловській пробило шість... Ще день минув. Тривожний день чекання. Цар святкував своє вошестя на престол, а люди ждали волі, а вся імперія вслухалася у шал осанни, щоб вчути в ній звук поховальний рабству...
Покректуючи і щось бурмочучи собі під ніс, на антресолі піднявся Федір-служка, добув вогню і запалив грубезну свічку.
— Дякую, — сказав Тарас.
— А то, мов сич, у темряві...
— Ти пообідав?
— Лакома, скажу вам, штука оці вареніки!
— Вареники. Ну, повтори: ва-ре-ни-ки.
Солдат зітхнув. Бурмочучи, пішов униз. Все поламали в ньому п'яні панове офіцери!.. Перемололи, вичавили... Колись Мешков й до нього взявся в Орській... Якби такої служби та двадцять п'ять пекельних літ!.. Ще слава богу... Друзям навіки слава, що вирвали його з казарми!.. Як тяжко ждав тієї миті... Й досі згадати страшно... Іроди! Карають швидко, милувати не поспішають — така звірина сутність усіх тиранів. Жаль випускати здобич із гострих кігтів. І, може, трохи страшно. Тиранам завжди страшно тиранства інших — дужчих або хитріших. Причина тисяч даремних жертв — у страсі Не за державу чи лад, який панує, — за власну владу. Тиран — хижак. На здобич він накидається, вона його дратує, збуджує а потім, вже примучена, напівжива, — байдужа йому, бридка; він зорить іншу жертву, а цю тримає з остраху. Так, як трима його, Тараса, в Новопетровському, як нині довго й тяжі; не випускає кріпацький люд на волю...
Пробило сьому вечора. Як нудно тягнеться в самотині, в чєканні час!.. Коли його, вже відставного рядового, спишілі в Нижньому, здалось йому, що зупинився й час... Ат, що там згадувати старе лихе, коли й нового досить!.. Його тоді одного припнули між Оренбургом та Петербургом, а нині припнут мільйони душ. Чекають миті визволення, страждають неві домістю. Якби-то йшлося лише про час, а то ж зневіра точить, бо люди добре знають своїх панів, свого царя... Добута воля — певна! А подарована...
Дістав рушник і витер піт на лобі. Було так важко дихати.. Чаділа свічка. Треба було б підвестись і знять нагар... Коли коли вже стане достатньо тепло, щоб відчинити можна було вікно чи й вийти в світ!.. Додушить його зима... Та, в Ниж ньому, також була не з ліпших...
Дмухнув на свічку і застогнав: у грудях подужчав біль, Заждавши якусь хвилину, поволі встав, пройшов до столу босим і, повагавшись, поправив гніт, щоб не чадів. Хоч він тепер і не боявся темряви, як то було у перші дні хвороби, та все ж при свічці чувся впевненіше. Вогонь — це наче жива душа у хаті... Жива душа... Живлюща і життєдайна... У Нижньому він стрів таку жіночу юну душу... Вона було осяяла його пригасле серце. А потім знову кинула в густу пітьму...
Ліг обережно, ніби боявся щось розхлюпати у себе в грудях. Іноді йому здається, — зараз була якраз така химерна мить, — що він ущерть налитий, та й сам скляний. Про це нікому ще не розказував. Боїться. Скажуть, старий почав химерити... Хоча Барі й Круневич питали якось його, чи часто брякне йому лице... Можливо, вони догадуються?..
З вікна подуло, й свічка тихенько тріснула, вогонь схитнувся. Тінню його волосся й лисини на тлі стіни пройшла судомна хвиля... Тінь теж неначе жива душа... Щоправда, хмура, темна... Вона важка, статечна, немов журба... У Нижньому, коли зостався в кімнаті сам, сахався спершу тіні. Не через те, що в ній вбачав якусь ворожу силу чи небезпеку; просто йому здавалося, що й досі ще в казармі, що то ворушиться, лежить чи йде котрийсь його товариш по тій біді... На пароплаві, коли пливли по Волзі, Сапожников, — сиріч хазяїн фірми і корабля, — так пригощав щоденно всю невелику, але чесну компанію, що падав з ніг увечері і засинав сном праведника... Було таке, що й мученика... У Петербурзі парняга цей не захотів його прийняти якось... Бог з ним. Довіз до Нижнього, й за те спасибі!..
Тінь попливла, погойдуючись, немов його разом із ліжком виносив хтось з майстерні...
Заплющив очі. Чулася важка хода, розмова... Хтось тихо плакав, схлипуючи...
Схопився, сів, спустивши босі ноги. Тінь сіла теж... Прислухався. Ніде ні звуку... Свічка горіла рівно... Витер холодний піт. Це хтозна-що!.. Не спав же ніби... Справді, заснути треба, вирватися з полону дум!.. І з болю, що не вгаває в грудях...
Устав, дмухнув на свічку і знову ліг. Навпомацки, в густій і затхлій темряві... Поволі вона зробилась рідшою; предмети, стіни, рама спливли з пітьми, мов привиди, й лишилися в цій іпостасі...
Видзвонюючи весняним сміхом, двором пройшла весела юна пара... Дивно, та він ні разу не був отак щасливий... Хіба у Вільні з Ядзею... Та, може, ще з Марусею, яку відбив у друга свого Сошенка... Ні, він її не відбивав, вона сама з них двох його обрала... Гай-гай! Коли то все це було!.. Тетяся, або Катруся у Нижнім Новгороді йому нагадувала собою ту Марусю... Як кажуть, сивина в бороду, а біс у голову!..
Тепер він бачить і розуміє, тоді ж осліп, оглушений її красою. молодістю і, як йому здалося спершу, розумом... Старий друзяка Щепкін тоді, звичайно ж, добре усе збагнув, а не втрутився, змовчав!.. Надто вже делікатний він чоловік... І сильний. Не побоявся вирватися серед зими з Москви в приволзьку Тмуторокань, аби обнять піднаглядного, якому в'їзд до столиць заборонили!..
Коли почув про цю монаршу волю, то... Ні, спочатку збіг з пароплава й подавсь у місто... Не так було. Аж потім прийшов папір із Оренбурга. А спершу Брилкін йому сказав, що жде його поліція і що йому, керуючому конторою, повелено подать негайно звістку, як тільки цей Шевченко прибуде в Нижній Новгород...
...Він не прибув, він прилетів у місто, з якого шлях простилався далі, аж до Москви та Петербурга! За кілька днів він був би уже в Москві...
Слова Миколи Олександровича його підбили, неначе птаха на льоту. Навіщо він поліції? Не втік же, все, як і належить... Хіба що трохи попростував, минувши свій батальйон в Уральську... Іраклій це передбачав, тому так довго м'явся з квитком на Астрахань і Петербург...
(Продовження на наступній сторінці)