— Щось часто ви про неї нині згадуєте... — примружив Гриць віясті сірі очі.
— Ану тебе!.. — не став Тарас виправдуватись. — Приїхали уже, чи що?
— Вокзал! — сказав візник врочисто.
До поїзда ішов, як пан. Михайло був зібрався когось найнять, та Гриць не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку і рушив до перону, де вже чекав на пасажирів поїзд.
Прощатись вийшли на білий світ. Їм, звиклим до екіпажів, вагон здавався бочкою, розпеченою на сонці.
— Щасливої тобі дороги, батьку! — обняв Грицько й поцілував.
Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув, чмихнув.
— Рушаємо! — почулось десь попереду.
Тарас ввійшов у "бочку", вона сіпнулась, рипнула, й перон поволі поплив назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всміхавсь чи плакав — не розбереш...
Жандарм стояв спокійно під ліхтарем.
Нарешті! Вирвавсь, виїхав!.. Пливли будинки, вулиці, і кожен стук на рейках лунав для нього весело, мов благовіст!..
Незчувся, коли заснув. Прокинувся — вже світлий день залив усю кімнату. Синицею, що провіщає гостя, постукував ізнов капіж... Він, власне, живе тепер думками та друзями, які його відвідують у цій майстерні-келії. Прикутий хворим серцем та лікарями, він може вільно згадувати, як жив колись. Минуле — благо мислячих самотніх душ. Воно наш скарб, приховане в засіках збіжжя, яке ми в час печалі провіюємо й перебираємо, щоб відділити зерно міцне від куколю...
Солдат приніс сніданок. Хотів йому допомогти вдягнутися, але Тарас не дався — одягся сам. І вмився. І поголився навіть, хоч бритва йому в руці тремтіла, немов жива.
— Ти ось що, Федоре, коли ще силу маєш, — сказав старому хрипко (щось з голосом таке зробилося, що сам його не впізнавав), — сходи, мій голубе, до Афанасьєва, котрий також Сашко Чужбинський, і мов йому, аби прийшов до мене. Є пильне діло, скажеш.
— Сходжу, — озвався Федір. — Поснідали? То пийте ліки.
— Добре.
— Ні, пийте зараз, щоб при мені. Матвійович мене просив простежити.
Налив і випив мовчки. Потерпить це нежитіє до теплих днів і зчинить бунт. Повикидає всі пляшечки з мікстурами та порошки, збере свою мізерію і — на вокзал!..
— Ну й молодець... — всміхнувся Федір лагідно, щасливий тим, що виконав свій нелегкий обов'язок. — Зберу ось посуд, вимию і побіжу покличу вам Олександра батьковича...
— Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручніше. Я тут весь час...
— Скажу і це.
— Ти щось сьогодні добренький. Приклався зранку?
— Гріх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навіть. Добрий, бо предвкушаю!.. Вчора дали рубля...
Солдат пішов, мугикаючи якусь нехитру пісеньку. І хату знову виповнила самотина.
Чужбинський прийшов лише за кілька днів. Тарас якраз піддужчав і зійшов униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислів, як на потребу. "Буквар" із'їв всі кошти, а він же був лиш першим із книг для шкіл.
— Пробач, що я загаявся. Також хворів, — сказав Чужбинський, струшуючи із шапки сніг.
— Проходь, сідай. Я зараз... Торкнуся тут... і трошки тут...
— Тобі лежати треба!
— Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто за мене зробить мою роботу?
— Чи мало тут художників! Два рази ледь не збили з ніг, допоки йшов коридором.
— І в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... — сказав Тарас. — І свій талан... Ніхто того не виконає, що випало зробити нам!..
— Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тоді до діла братись.
— Діло — найкращі ліки!
— Тут дме з вікна й підлога, наче з льоду.
— Зате не душно, свіже весь час повітря.
— А ці кислотні випари!
— Назвавсь грибом — лізь у кошіль... Не можна тут без кислоти. Така моя робота.
— Твоя робота, брате, писати вірші.
— Вірші... — зітхнув Тарас. — А де б я жив, хто дав би мені звання, щоб я не був лиш відставним солдатом?
— Це правда... Ще народ наш не може дати тобі за них нічого... Ні звань, ні навіть шматка землі під хату...
— Дай боже, щоб хоч на могилу її дали, — похмуро сказав Тарас. — Не хочу тут лежати...
— Такої! Ще тобі зарано думати про ці діла.
— Хто знає... Іноді поймають душу якісь недобрі передчуття... Пітьма гнітить, самотність... І хата ця здається склепом...
— Діждись весни і їдь-додому, наУкраїну.
— Варфоломій ніяк не купить грунту.
— Їдь просто так. А я слідом.
— Надумав?
— А я такий! — згадав примовку їхню Олександр. — Пригадуєш, як ми з тобою їздили? Ото було!..
— Коли рушаєш?
— Певно, десь на початку червня.
— Я буду біля Канева, вниз по Дніпру. Варфоломій торгує землю...
— Знайду. Поїдем разом на Запорожжя!
— А Ще — в Полтаву... — мрійно сказав Тарас. — Там друг Федот Ткаченко підшукує мені чорнявку... Треба ж дружину в хату!
— Звісно. Яка ж то хата без господині...
— Ти бачив план моєї хати? Чи я тобі ще не показував? — Підвівся, щоб знайти той аркуш серед листів, ескізів, відбитків тих офортів, які робив недавно. — Я зараз, зараз... Ось він!.. Черненко мені поміг... У цьому ділі Федір собаку з'їв!.. Ось тут світлиця буде, кімната тут, тут кухня, а це — майстерня... Бачиш, яке вікно велике? І з нього видно буде мені Дніпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а він, старий Славута, до моря котить води!.. За ним луги, бори соснові, небо... Краса!..
— Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш...
— Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай.
— Це хворість твоя сльозами сходить. Як видужаєш, усе мине.
— Так довго жду того гнізда на кручі, що вже, здається, і не діждусь...
Сів на диван, знеможений. Вслухався в біль у грудях, що ріс і ріс, розпростувався, немов живий.
— Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. — озвався журно. — Силу мою розвіяли по тій пустелі, брате... Журба, цинга та ревматизм... Та муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя...
— Ти, може, ліг би?
— Ляжу... — зітхнув Тарас. — Побудь поблизу сходів, бо ще впаду... Виходжу — світ хитається... Як шхуна в морі...
— Добре. Я йтиму слідом.
Сторожко, мов серце мав з кришталю, підвівся, рушив...
— Власне, я погукав тебе, Сашко, для того, аби порадитись... про видання...
— Книжок для шкіл?
— Догадливий...
— Колись казав, що кликатимеш, от я й того...
— Ти знаєш, що хочу я, крім "Букваря", надрукувати ще й "Арифметику", "Історію" свого народу і "Географію" та "Етнографію", — сказав Тарас, коли вже ліг у ліжко. — Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти, Степановичу, візьмеш на себе дещо, хоч "Етнографію"?
— Візьму. Принаймні спробую... — озвався скромно Олександр.
— Спасибі!
— Нащо дякуєш? Хіба мені чуже це діло і цей народ, якого ти так ревно прагнеш вивести у світлий день?
— Пробач. Я так, від радості... Ти гарно мовив, брате, — у світлий день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби піти хоча б в якусь оранжерею і глянути на цвіт дерев!..
— Мені недавно подарували квітучий кущ камелії, — гукнув Чужбинський весело. — Пришлю тобі.
— Спасибі. У тебе ж він лише один... Не треба... Як оселюсь на кручі біля Дніпра, насію всюди квітів!.. Щоб вся гора мені цвіла, щоб ясно було на ній від цвіту!..
— Яз Ісківців тобі пришлю насіння. У мене там цього добра!..
— Садок ростиме довго. А квіти — враз. За місяць ужо цвітуть... Приїдеш на ту красу?
— Аякже!
— Поставим стіл під деревом, — там, певно, є дерева! — і питимемо з тобою чай... Настурція цвіте, майорці... І матіола пахтить, пригріта сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Дніпром... А хмари там — неначе соняшники в цвіту!.. Чого ти плачеш?
— Плачу? Тобі здалося... Війка попала в око...
Тарас притих.
— Не віриш, що буде так? — озвався згодом.
— Вірю. Чого б я мав не вірити...
Мовчали довго, дивлячись кудись убік.
— Я вже піду, — озвався гість неголосно. — Стомив тебе розбурхав... Прощай!
— Спасибі, що завітав, — підвівся, сів у ліжку. — Подумай, хто б узявся за "Географію"? "Історію" сам напишу...
— Видужуй швидше!
Стежив, як поринає сходами під антресоль Чужбинський і так хотілося його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це остання зустріч... Химери! Де він дінеться? Прийде. А ні, самі покличемо чи завітаємо в його квартиру...
(Продовження на наступній сторінці)