— Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, якої прагне і до якої кличе він передплатників...
— То, може б, ви взяли кермо? — спитав Василь. — Я вам би ревно допомагав...
— Ні, — встав Тарас. — Журнал з таким редактором у світ ніхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братія пишуща наша — хто в ліс, а хто по дрова, їй треба час, щоб взяти правильний, єдиний тон. Я для такого діла гарячий надто, а ти — якраз...
— Розумно і переконливо, — підтримав Чернишевський.
— А ваш журнал? — пручався Білозерський. — Некрасов же...
— Панаєвський! Ваш буде — Білозерський... Запала довга тиша. Напевно, Василеві не дуже гріло душу це порівняння, оскільки Петербургом ходили різні брудні плітки про співредакторів журналу "Современник".
— А чай прочах! — сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотів гукнути, щоб замінили, але Тарас його спинив:
— Зігрієм ромом, други. Холодний чай не так вганяє старих у піт.
— Хоча й нема між нас старих, пристанемо на цю премудру думку, — сказав Василь.
— Пристанемо, — влив і собі в чай рому Чернишевський. — Ми, смертні, мусим знати, що полюбляють пити великі наші люди!
— Миколо, гріх вам буде...
— У правді нема гріха. Це каже вам попович.
— То ви з духовних, а не з дворян? — спитав Тарас. — А я ж то бачу...
— Що? — .спохмурнів.
— Свій чоловік!
— А я — не свій? — образився Василь Михайлович.
— Василю, ти, мій голубе, із козаків, що вибилися в якесь там панство. В тобі ще, слава богу, бунтує вільний козацький дух, — утішив його Тарас.
— Спасибі...
— Настане час, коли порядні люди соромитимуться звання дворян, — сказав-подумав Чернишевський. — Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовіки!..
— Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, — сказав Василь Михайлович.
— Ні, перейде в нову, ще гіршу якість. Хто жив чужою працею, і далі нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордієвого вузла.
— Його рубати треба, — сказав Тарас. — Сокирою!
— Голос народу — голос божий, — підтримав Чернишевський. — Це розуміли ще старожитні римляни.
— Де ж той народ? — оглянувся Василь Михайлович.
— Ось він — Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!..
— Миколо, гріх сміятися з простих людей... — скривився на те Тарас.
— Я не сміюсь.
— А про журнал забули! — гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
— За літо все залагодимо, зберемо силу творчу і грошову, а восени почнемо дружно діло, — сказав Василь Михайлович. — Дасте до першого числа журналу віршів?
— Вважай, що вже їх маєш. Марка Вовчка не омини!
— А кажете, що кепський з вас редактор.
— Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! — всміхнувся Чернишевський.
— Куліш щось дасть і Костомаров... — сказав Тарас.
— Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про інші можна думати. Та перш за все — добути треба дозвіл на видання! — встав Чернишевський. — Дякую. Мені вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зі мною трохи?
— Змогли б, — всміхнувся на те Тарас. — "Для милого дружка й сережку из ушка". Здається, так в народі вашім кажуть?
— І роблять так.
— Устами б вашими та пити мед, — нахмурився, згадавшії Третій відділ і конфірмацію.
— Я ж не сказав — жандарми, — вловив той настрій Чернишевський. — В Орлових та Долгорукових теж є "дружки" і серед ваших земляків.
— Це правда.
— Принести, може, чаю? — спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов.
— Ні. Ми йдемо. Спасибі, — сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрійно: — Чудо!.. Вертаю з України, а в нас — журнал!.. Як у людей...
— Я трупом ляжу, а це зроблю, — врочисто й твердо мовив Василь Михайлович...
...Над Петербургом простерла крила тепла травнева ніч... Не біла ще, а сивувата, наче морський туман. І ліхтарі горіли не скрізь, та тільки то тут, то там. Як вовчі очі... Мойка зітхала сонно, хлюпаючи в слизьке каміння набережної... Мовчали довго, слухали, як засинає місто… Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
— Я був у вас на Волзі... Могуть, краса!..
— Коли вертались із-за Уралу? — спитав спокійно Чернишевський.
— Відвідав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
— Ви знаєте, що він приїде скоро?
— Чув. Тільки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...
— Збираєтеся на Україну?
— Я там не був аж цілих дванадцять літ!.. — не скоро сказав Тарас.
— Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?
— Едем!.. — всміхнувся гірко. — Кріпацькі райські кущі...
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають...
— Які страшні й прекрасні вірші! Це, звісно, ваші?
— Писані ще за Уралом, — глухо сказав Тарас. — Наперекір всьому і всім!..
— Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, — озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. — Було б таких багато, ми визволили б народи наші!..
Тарас промовчав: мимо пройшло якихось двоє молодиків, а він же знав із уст Мокрицького, що до його особи поліція і досі не байдужа. Та й Чернишевським вона також цікавиться...
У Петропавловці пробило одинадцять.
— На вулиці нам не дадуть поговорити толком, — сказав Тарас. — Коли б кудись...
— На Марсовому, як у степу, все видно.
— Ай справді! На засланні, як треба було погомоніти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ.
— Чи скоро ви поїдете на Україну? — промовив Чернишевський, як вибралися з тісної набережної на вільний простір Марсового.
— Вже клопочусь об паспорті, — сказав Тарас. — П'ять днів як подано про це прошення, а від міністра двора нема нічого. Ви ж знаєте, що Академія йому підлегла?
— Діло це політичне, отже, — як скаже Третій відділ, то так і буде.
— Жандармське царство!
— Будете на Україні, в народній гущі, вслухайтесь і придивіться, що там... Які ідеї бродять? Чи ще надовго стане терпіння ждати волі із царських рук? Якої волі прагнуть прості селяни-кріпаки? Чи змовчать, чи підкоряться, якщо їх звільнять без землі? — промовив тихо Чернишевський.
— На майже все я міг би вам і зараз відповісти... — сказав Тарас. — Та хай уже, як побуваю вдома, на Україні...
— Ви маєте якісь зв'язки з домівкою?
— Я їх ніде й ніколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзі, де земляків чимало й вони постійно їздять сюди й туди.
— Це все панки. Мене ж цікавить простий народ.
— Мене також, — всміхнувся. — Панки самі не їздять, із ними слуги різні, з якими я знаходжу спільну мову скоріше, ніж з панами. А в дворових рідня по селах...
— І все ж самі побачите і більше, й глибше.
— Мабуть...
— Я всіх розпитую, хто побував у селах, у глушині. Чекаю на Костомарова... Цікаво, що там діється у нас, на Волзі-матінці!.. Все спить чи вже розплющує на волю очі?..
Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вірша:
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить!..
— Не скажеш краще! Коротко і просто в ціль. Як постріл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?
— Торік, десь перед Новим роком.
— Надрукувати б цей вірш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...
— Спробуємо? — спитав Тарас.
— Ні... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор зніме...
— Знаю. Я так сказав, жартуючи, — зітхнув Тарас. — Тирани можуть вдержатися при владі лише тоді, як музам заткнуть роти. І навпаки, та влада, яка так діє, суть тиранія.
— Ви ще й філософ!.. Звідки у вас знання?
— Біда навчала. І вчився сам, де тільки міг.
— Ви, ваш талант і, врешті, ваша доля доводять красномовно, що лад існуючий, який пригнічує народні маси, знекровлює країну, поступ людства, — сказав суворо Чернишевський. — Ви вирвалися з пітьми до світла творчості, а скільки там лишилося Шевченків, Ломоносових!.. Від Петропавловської долинув бій курантів.
— Нагадують, що там нас ждуть, що місце добрим людям завжди знайдеться, — тихо сказав Тарас.
(Продовження на наступній сторінці)