— Про що ви?
— Про фортецю й всевидяще жандармське око.
— А-а... Вас гнітить ця перспектива?
— Ні, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самі ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут підійшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник.
— Це ви? — спитав.
— Ні. Чорт! — пужнув Тарас цікавого.
Той осінив себе хрестом, проте тікати не поспішав.
— Згинь, очмано, а то гукнем квартального! — додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далі кинувся навтікача.
— У мене ще до вас прохання, — озвався тихо Чернишевський. — Чотири роки тому на Київщині зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєні хто що схопив... їх розстріляли...
— Я побуваю у тих місцях, — сказав Тарас. — Мені уже розказували...
— Дізнайтесь якнайбільше. Це знадобитись може. Як свіжий досвід і як урок, з якого слід зробити належні висновки...
— Гаразд.
Невою в сірій нічній імлі пливли вітрила, щогли...
— Міст розвели! — стривожився за нього Чернишевський.
— Нічого. Я вернуся до Білозерських чи погуляю Літнім, як то бувало в молодості, — сказав Тарас.
— Коли ж ви їхатимете?
— Давно готовий. Тільки одержу паспорт, так і на поїзд!
— Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!
— Спасибі. Правду кажучи... — протяг Тарас, — мені аж страшно їхати... Не можу я дивитися на цю ганьбу!..
— Від того зліші будете.
— У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся...
— Мені пора... Дозвольте вас поцілувати! Хто зна, коли побачимося...
Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути візники. До Поварського звідси шлях не близький.
— Аж заздрю вам... — озвався Чернишевський. — Весна в селі!.. Та ще на півдні, де буйне все, розкішне...
— І рідні мої на панщині...
— Пробачте. Мимоволі завдав вам болю... Повернетесь, то треба буде гуртом над цим подумати...
На розі, де зливалися канал і Мойка, куняв візник.
Потисли мовчки руки. Застукотіли об брук копита, й візок пірнув у туманець, що розпливався із Мойки набережною... І стало тихо-тихо... Як у пустелі...
...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днів. Тарасові терпець давно урвався, і він уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не стримував його Толстой, що вигадав шлях обхідний для добування виду. Дізнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвіл Шевченку виїхати на Україну, він написав записку секретареві її височества, своєму приятелеві, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до імператорової сестри. Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обіцяв сприяти, як тільки буде формальний дозвіл її височества Марії Миколаївни.
Сидів і ждав. Вже все було спаковане у чемодан і скриньку, вже попрощався з друзями, — вони були упевнені, що дозвіл ось-ось дадуть! — а віз не зрушив з місця, загруз в багні узгоджень та листувань. Учора Мюссар вернув записку з магічним словом "згодна", й Тарас заніс Мокрицькому листа від Академії з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов, столичний обер-поліцмейстер.
Прокинувся, коли пробило п'яту, й не зміг заснути більше. Лежав, ходив від столу до умивальника, спускався вниз і згодом знову "зносився" на антресолі. Щось мав робити, діяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався на умовляння старого віце-президента й не втік із Петербурга!.. Гай-гай, колишнього, екс-віце-президента!.. Підписано указ царя про зміщення його з посади. Вже відбулися й проводи, що влаштували йому митці столиці. Ні, власне, то був урочистий вечір на честь Толстого, а проводами він став тому, що в часі співпав з відставкою... Щоправда, дехто тішить себе надією, що імператор змінить, як кажуть, гнів на милість. Принаймні ще, формально, Толстой і досі відає всіма ділами в Академії...
Проходячи, — укотре вже! — побіля столу, згадав, що в клопотах про вид на виїзд забувся геть відповісти Маркевич, яка прислала йому листа з Німеччини. Пригнічений і водночас зраділий, долив води у каламар, що геть засох, дістав папір, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький, чистий аркуш чекав заклично біло, а він не знав, з чого почати... Врешті, вмочив перо й поставив дату "25 травня"... Згадав, як їхала вона з столиці, як проводжав. Побачив її лице, великі, гарні очі... І став писати. Швидко, не зупиняючись:
"Спасибі тобі, моя доню люба, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситися часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю..."
Спинив перо, згадавши ту Марію, сиріч Марусю, що жде його на кручі біля Дніпра, що обіцяла знайти йому вродливу, добру дівчину... Чи то знайшла?.. Там, може, його вже ждуть як "князя" із рушниками, а він тут нудить світом!..
Пустив перо на біле поле аркуша і написав про зустріч свою з Кожанчиковим, про звичаї тих книгарів, з якими їм доводиться, на лихо, мати справу, про свій журнал, що матимуть вони цієї осені... Поставив підпис і дописав:
"Як матимете час, то пишіть до мене через Каменецького, бо він знатиме, де я повертаюсь".
Перечитав, дістав конверт і запечатав... Справді, йому полегшало, як поділився бідою з ближнім... Магія пера й паперу!.. Чи спілкування?.. Невже повернеться він з України уже не сам — з дружиною?.. Яка вона?.. Ат, все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрі руки покласти сиву голову... О, знову сльози застують йому вікно, конверт, перо... Щоразу, як подумає про суджену свою незнану, ця голубінь печалі, немов туман, виповнює його всього... Вже інші внуків мають, а він усе ще парубок, козак-нетяга, самотина...
Рішуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкраїні буде! Хрущов уже чекає його в Москві. Хоч пан, а прихилився до нього ніби щиро, в маєток свій запросив... Принаймні є попутник. А доведеться їхати без дозволу та подорожної, то пан Хрущов послужить і прикриттям. Він, як не є, а депутат від Харківщини у комітеті по звільненню селян з кріпацтва!..
Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить — все-таки якась розвага... Коли людина в русі, то й час минає швидше. Він стільки ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгірша кара... Може, піти й узяти квиток на поїзд? Не на сьогодні. Завтра о чотирнадцятій відходить поїзд, яким він ще устиг би в Москву до виїзду Хрущова з неї...
Вже був готовий вийти, як хтось спинився біля дверей і, впевнившись, що це його майстерня, постукав різко, владно.
— .Ввійдіть! — гукнув.
Гість не примусив себе чекати. Рвучко ввійшов до хатг й двері сам причинив. Це був Іван Мокрицький!
— Добридень вам! — всміхнувся.
— Ну як?.. — з завмерлим серцем спитав Тарас.
— Гаразд.
— Є вид? Я можу їхати на Україну? Іван подав йому напір.
— Спасибі...
— Дружина вас вітає.
— Не знаю, як і дякувати!..
— Побережіться, — тихо сказав Іван, — За вами буде нагляд.
— Еге, еге...
— Як можете, то їдьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не стали цапа, що не діждались ласки із їхніх рук.
— Узавтра ж!
— Ну й чудово. Я вже піду... Прощайте! — подав правицю.
Вийшов, і в хаті знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папір з орлом двоглавим, що дозволяв мандрівку у рідний край!.. На диво, радості не відчував. Спустошений, сів на диван. Лише тепер дійшли до нього слова Іванові про поліцейський нагляд і на Вкраїні... Невже він такий страшний для влади? Невже його поезія жила з людьми, будила їх і кликала на боротьбу за волю, коли він сам тягнув носок за Каспієм?.. Виходить, цар з усім жандармським корпусом безсилий проти слова!..
Це відкриття, ця життєдайна думка окрилила його натомлену чеканням душу, влила снагу. Підвівся, сховав вид-паспорт й пішов нагору взяти у скриньці грошей. Зараз же поїде й купить собі квиток на завтрашній московський поїзд!..
Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумні. Так ніби він зібрався на край землі.
— Чого носи похнюпили? — спитав Тарас їх весело.
— За кілька днів ти будеш на Україні... — зітхнув Михайло.
— Там гарно нині... — журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в печалі.
— Михайле, ти ж приїдеш погостювати в Гирявку?
— Як справи пустять... Федора знайди в Орлі. Він буде радий.
— Добре.
Вже екіпаж неквапно їхав Невським. Тарас позиркував то в той, то в інший бік і з подивом спіймав себе на тому, що залишає з жалем таке набридле йому останнім часом казенно-панське місто.
— Ще як то там мене зустрінуть!.. — подумав раптом вголос.
— Зустрінуть добре, батьку, не сумнівайся, — сказав Гринько. — На другий раз поїду я із вами. Візьмете?
— Ще питаєш!
— Воно б і зараз треба комусь поїхать... — пошкріб Грицько потилицю. — Не докумекали з тобою ми, Матвійовичу... Михайло глянув ніяково, признаючи свою вину.
— Доїду й сам, — сказав Тарас, потішений словами Честахівського. — Додому ж, на Вкраїну!
— Одружитеся? — спитав Грицько.
— Та, мабуть... — розплився в добрій усмішці. — Маруся Максимович...
(Продовження на наступній сторінці)