— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку... — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!
— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.
— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець...
— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.
— Спасибі... У вас тут рай!
Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий "Чуден Днепр...", під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.
— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.
— Вже десять літ минуло... Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане...
— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.
— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.
— Спасибі, ви так чудово мовили... — вклонилася йому Марія.
— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.
Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.
— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.
— Дві тисячі томів.
— І всі тобою читані?
— Так. Майже всі.
— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.
— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.
Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав:
— То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марія глянула на нього журно й відповіла:
— Аби був князь, княгиня швидко знайдеться...
— Була б, як кажуть, шия... — промимрив пан професор.
— Мій чоловік ніяк не може звикнутися з життям сімейним, — перепинила його Марія. — Жалкує все, що одружився. Хворіє, нудить світом...
— Маріє, ти б!..
— Тарас Григорович свій чоловік, — не угавала. — Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..
— Подбала б ліпше про обід.
— Доварюється... Ну, як вам там, у Петербурзі? — звернулася вже до Тараса.
— Добре, де нас немає, серденько... Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Україні!
— "Нема на світі України, Немає другого Дніпра"? — спитала його ж таки рядками.
— Ви знаєте моє "Посланіє"?
— Мені з твоїми віршами та з нею добрий клопіт, — сказав професор. — Вивчила й читає скрізь, де можна і де не можна...
— А я собі й не відаю, що є у мене щира така прихильниця! — пожартував, хоча найменше йому хотілося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварій! Старий, підсліпуватий, а видивився, знайшов собі перлину!..
— Це ще не все, — скуйовдив чуба Максимович. — Ждучи тебе, взялася до вишивання тобі сорочки.
— Справді? — спитав Тарас, розчулений.
Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього.
Тараса так і поривало схопитися на рівні ноги, взяти її ледь-ледь присмаглу руку й поцілувати. І тільки тон, з яким Михайло розповідав, утримав. Дивно, жінки його поезію збагнули тонше, глибше... А мо', вони щиріші, сердечніші й чутливіші до горя інших, людства?.. Колись давно (в його бутті теперішньому багато так колишнього!) Панько Куліш зачудувався дівчиною...
— А Кулішиха не їхала разом із вами? — мов прочитала думки Марія.
— То я не міг, бо не пускали із Петербурга, то потім їй щось перешкодило...
— А правда, що пан Куліш майнув за кимось аж до Німеччини?
— Панько джиґун над джиґунами!
— Бідна дружина... І всі ми бідні з вами, панове мудрагелі!.. — зітхнула жінка й г.лянула, — мов облила зневагою, — на благовірного, що втисся лячно в крісло. Мабуть, такі філіппіки йому, сердезі, не первина.
— Ходіть уже обідати! — покликала огрядна літня куховарка, ледь прочинивши двері до кабінету.
На другий день надвечір, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в світ вишукувати місця, достойні пензля, їх тут було так іусто, що довго він не міг віддати перевагу котромусь з них. Нарешті, добряче вже притомлений, сів на пеньок неподалік від гоголівської сосни і задивився таки ж на милий серцю І "чудовий Дніпр", оспіваний великим Гоголем... Він теж любив нещасну рідну землю, виводив її у світ, між люди. доводячи своїм чарівним словом, що заслуговує його землі. — убога і прекрасна! — на кращу долю...
Сонце сліпило очі й мдало від гір на обрії та верболозу на островах легкі, прозорі тіні... Вода в затоці чи рукаві внизу, одразу за селом, виб, шокувала, немовби скло... Ті гори, які стоять між Кановом т і Пекарями і звідси добре видні, ще ніби вищі й кращі од Трахтемирівських... Та, крайня, мабуть, Княжа... А та — Чернеча... Може, там пошукати місце? І гори, й степ, й Дніпро внизу, під самим, вважай, порогом... Спитати треба буде, чия земля... Те, певно, знають у Пекарях та Канові. Якогось дуки, мабуть... А то ж чия!..
Узяв альбом і розгорнув. Накидав швидко гори та острови, рожеві від шелюги... Ні, слівець безсилий зобразити таку красу, таку величну сцену Чуття природи, світу!.. Як передати обшир і глибину, як відтворити ті безконечні зміни тонів, відтінків та кольорів... А смисл, що схований у кожній гілці дерева, в траві, квітках, і,овітрі, небі, сонці!.. Вічне і водночас мінливе, живе... Це ж нас не буде, й інші тямущі очі всотуватимуть цей дивосвіт, з якого, власне, вийшли і до якого, врешті, також повернутьря... Земля, коли задуматися, нас позичає тільки... Кому?.. Душі, свідомості?.. Ат, хай собі тим переймається учений муж, професор Максимович! Природа, світ, саме життя — його талан... Селяни он витягують з води важучі сіті... Дивно, та він іще ніколи не бачив, як рибалки, — не для розваги, а на життя, — виловлюють із тьми води свій хліб насушний — рибу...
Закрив альбом і рушив просто кручею вниз до води. Прийшов, коли вже риба була на возі, в цебрах, а мокрі геть, проте вдоволені й тому веселі, рибалки вішали на жердки сіті й дивилися, чи десь немає дірки.
— Бог вам у поміч, люди! — гукнув Тарас. Один з рибалок гмикнув і запитав у другого, безвусого парубчака:
— Арсене, а що казали ото боги?
— "Щоб і ви помогли..." — одмовив той, Як видно, ця пара знала діло, і на язик їм краще не попадатися. Тарас поклав альбом, роззувся і зняв сурдук.
— Показуйте, де треба вам підпомогти!
Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привітання, прискалив ліве око і поманив рукою, схожою на добру довбню:
— Вчасно ви нагодилися... У нас тут з сіттю лихо... То, може б, ви, паночку, нам помогли розплутати всі ці вузли? Ось скільки їх! До ранку не порозв'язуємо...
— Це можна... Це для нас пусте... — всміхнувшись, сказав Тарас. — От тільки треба усі вузли послинити... Ви слиньте, дядечку, а я услід розв'язуватиму.
— Я чув, що тут потрібна собача слина, — не залишився в боргу рибалка.
— І панська теж годиться, — підкинув інший слово.
— То ви пошліть до пана, а я пошлю по кварту… — дістав карбованця. — Бо всяке добре діло кінчається могоричем.
— Ну й пан! — гукнув Арсен захоплено.
Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, їх злякала його незвичність.
— Може, з вас хтось бував на тому боці в Звенигородці? — спитав уже нежартома.
— Ну, я там був... — спідлоба глянув Довбня. Тарас його так охрестив, не знаючи, як на імення.
— Й чув про село Кирилівку? То я із неї...
— Мабуть, пан Фліорковський? — знову озвався Довбня.
— Ні. Я Шевченко, хлопці. Із кріпаків.
— Тарас Шевченко?
— Справді?
— Той, що Кобзар?
— Він самий.
— Кобзар, я чув, у москалях... — не вірив Довбня.
— Випустили. Позаторік...
Ні, щось їм муляє, чогось йому не довіряють ці трударі.
— А можете щось проказать напам'ять із "Кобзаря"? — спитав невинно Довбня.
— Еге. Еге...
Тарас відчув, що це останній іспит.
— Що б вам таке?.. — задумався. — Хіба що це...
Було колись — в Україні
Ревіли, гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять...
Не зміг читати далі. Побрів піском до річки. Як почало темніти, вони вже всі по-дружньому сиділи в шинку й вели неквапну бесіду. Щоправда, та неквапність була лише назовні, а в глибині... Тепер у всіх на думці й на язиці, мов пташка, билась воля.
(Продовження на наступній сторінці)