Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору і клацав ножицями, готовий стригти усіх підряд, а мати мила голову новоостриженому Андрієві. Заходив празник: завтра — святий Петро, й на панщині були до підвечірка.
Вже потемки прийшли і брат Микита, й Гнат Бондаренко, іще якісь напівзнайомі люди, що теж були колись малими і вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен приніс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь і... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом літніми й беззубими, як і в часи школярства. І сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як і колись... Ні волі в них, ні долі!.. А Гнат сп'янів од меду чи од його приїзду і вже гукнув веселої, якої ще Тарасові не довелося слухати:
Через греблю Микитину
Ведуть Варку підтикану.
Кричить Варка, репетує,
Ніхто її не рятує...
Ні, ще нуртує козацький дух, іще не вмер у їхніх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полі вогнище!.. Чи то живий суботівський козак Антін Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лісу побіля Седнева? І всі, що вже були готові?.. Якщо не знали, де він, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утік... Знайде тепер, відновить їхню спілка роздмухав з малої іскри полум'я!..
Ішли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене і наболіле Спало тривожним сном невольника...
— Ти чуєш?
— Що? — спинився Гнат.
— Як стогне...
— Хто?
— Кирилівка... І Моринці, і Воронівка... Вся Україна!..
— Чиїсь воли в оборі...
— Воли, воли... Були козацькі коні... Тепер воли!..
— То як там воля? Буде? — спинився Гнат, добув капшук та люльку.
— Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкість...
— А що, їм важко нині?
— Мудрують, щоб і далі, без кріпаків, жилося панству жирно.
— А нам же як?
— Як бог дасть! Це буде воля панська, із панських рук... Свою б нам волю, Гнате!
— Ет, хоч би вже була й така... — озвався Гнат похмуро. — Своєї нам, напевно, не дочекатися...
— Чекання мало, друже, — сказав Тарас. — За волю битись треба!
— Вже пробували. І в сорок восьмому, й чотири роки тому.
— Не так, не так! — схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзі. — Воля не по церквах притаєна, не в інвентарних правилах, не в маніфестах царських, які попи приховують, — вона у нашій єдності, у братстві всіх людей трудящих, гноблених царем і панством!
— Де вона? Хто нам її пошле, покаже?
Самі єднатись маємо. Село з селом, повіт з повітом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..
— Того не буде.
— Буде!
— То тільки так здається тобі з столиці. Ти тут побудь та поєднай, та обмини усяких панських прихвоснів, жандармів, соцьких!..
— Правда, — сказав Тарас, подумавши. — Важке це діло...
— Тож-бо!
— І все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажаєм жити і стати знову рідними синами долі!
Гнат не сказав нічого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрійкою, і пихкав димом. Тарас поволі охолоняв, утишувався.
Небо ряхтіло зорями, і серед них була й ота його зоря вечірня, якій звіряв невольничі печальні думи він на засланні.
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою...
Молився так на чужині, в незамкненій своїй тюрмі. Й тепер він тут! Ось рідне — високе, чисте — небо!.. Отари зір на ньому й пастух неквапний — місяць!.. Біліють хати... Верби схиляють віти-коси, немов русалки... Господи! Як марив він цим днем повернення, цією ніччю, музикою тремткої тиші, пахощами садків та степу!..
— Отут колись тебе чекали... — тихо озвався Гнат. — У той приїзд…
Тарас оглянув місце і теж згадав, побачив ніби біля верби дівочу білу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цій землі...
— То як же їй ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмі діток? — спитав ревниво, з докором.
— Ні... Не змогла забути вона тебе, не вийшла заміж...
— А що отець Григорій? — спитав отерплим голосом.
— Пишався тим, що передбачив твою недолю і не віддав за тебе доньку.
— Бідна...
— Вона аж ніби від того стратилася розуму…
Тарасові здушили горло сльози. Який цей світ, які на ньому юди!..
— Я вже піду. Добраніч! — промовив Гнат. — Ти довго будеш?
— Аж до зими.
— Це добре.
Подав міцну велику руку й пішов у ніч.
Поволі стихли кроки. Шелеснув віттям вітер, що налетів зі степу, мов гайдамака... Дивні діла твої, преблагий боже! Нащадок вільних козаків, піднаглядний солдат-поет стоїть оце в селі рабів, на тій землі, що вирувала волею і дивувала тим цілий світ!.. Може, воно й премудро, господи, та тільки в цій премудрості багато зла... Закуті всі, принижені, натравлені одне на одного лукавим панством... Де ж той єдиний, несхибний шлях до волі?! Чи, може, він загублений, заріс травою болю і забуття?..
Проходячи біля верби, торкнувся віття... Вслухався в журливий шепіт листя... Може, щоб віддали за нього Феодосію... Пусте. Ніщо не в силі змінити путь, яку йому призначено пройти по муках!
Вже під ворітьми раптом згадався Гнатів докір. А й справді, що він здатний зробити звідти, з Санкт-Петербурга для того, щоб єднався трудящий люд? Писати вірші, кликати до боротьби, так хто ж ті кличі пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рідний далекий край?.. Ні, мабуть, треба самому йти назустріч людям, влитися у свій народ і тут уже, віч-на-віч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осісти в гарнім місці біля Дніпра, зібрать довкола друзів та однодумців і так, гуртом, поволі підняти дух народу, з'єднать докупи знічену його могутню силу і вдарити скрізь водночас, мільйоном трудящих рук!..
Мороз йому пройшов по спині. Легко підняв за край ворота і відчинив. Негайно треба їхати шукати землю десь над Дніпром, на кручі, щоб з неї видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Дніпра, своїх степів, своїх лісів!..
Знав, що ніхто йому не зможе так помогти у цьому ділі, як брат його троюрідний Варфоломій. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсуні.
Ввійшов до хати повен надії, сили, волі до боротьби.
...Десь чув таку премудрість: перш ніж поставить хату, дізнайся, хто твої сусіди. Тому сприйняв спокійно затримку аж на цілий тиждень здійснення свого палкого задуму — знайти й купити землю. Власне, він ще не знав, де купить і де поставить перший свій власний дім, і всі, хто жив у межиріччі Дніпра й Росі неподалік од їх злиття, були йому цікаві. А ще йому хотілося дізнатись якнайбільше про бунт селян на Корсунщині, про розстріл їх на вулиці перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в кріпацьких грудях.
Вже в день приїзду, ввечері, коли пригасла трохи велика радість зустрічі, Тарас підвівся й мовив Варфоломієві:
— Ходімо, брате, глянемо на ніч та Рось. Надворі, де гуляв свіженький нічний вітрець, Варфоломій зіщулився, повів плечима й буркнув:
— А може, ліпше ще по одній і спати?
— На тому світі спатимемо, — сказав Тарас. Обняв його легенько і підштовхнув туди, де чувся веселий плескіт річки, що вирувала, здавлена важким камінням.
— Незвиклий я прогулюватися...
— Ну, ти у нас великий пан! — сказав Тарас насмішкувато, — Сам управитель маєтку князя Лопухіна!.. — І враз спитав серйозно: — А як же ти, мій милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм?
— Ні. Стараюся, щоб тут людей не били...
— Й не б'ють?
— Бува по-всякому, — признався щиро Варфоломій. — Принаймні я гріха не взяв на душу.
— А як повстали .люди й пішли із сіл на Корсунь?
— Я був тоді в Кирилівці.
— Я чув, що тут наклали гору трупів. Це правда?
— Так. Стріляли в натовп, зблизька...
— А чим були озброєні?
— Хто?
— Бунтарі.
— Кілками, долотами... та ще хіба сокирами...
— І йшли на військо?
— Тільки до перших залпів. Відчай пригнав сюди їх...
— Видно, терпець уже вривається, не можуть більше в рабстві, — сказав Тарас. Він бачив ті ряди беззбройних крізь тьму й роки, він розумів їх серцем, а розумом не міг змиритися з нестямним їхнім виступом, з приходом їхнім в Корсунь на вірну смерть. Хто ж так іде — беззбройне, прямо, чисто — на зустріч з лютим ворогом, зі втіленням неволі й зла!..
— Прийшли, щоб їх вписали у козаки, — зітхнув тим часом Варфоломій.
— Щоб пан вписав?!
— Напевно. Пустив хтось чутку, ніби е маніфест про вписування до козаків.
— Допоки ж люди віритимуть в отців-царів! — стис кулаки, аж хруснули від того пальці. — Ждуть милостині з кривавих рук, із тих, які загнали їх у рабство!..
Варфоломій оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотів:
— Тихіше!.. Є ж всякі люди...
— Правда, — сказав Тарас. — У Києві підслухав нас один студент та й виказав...
(Продовження на наступній сторінці)