Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слід було, Тарас налив чарки (він пригощав рибалок) і виголосив короткий тост:
— За нашу волю!
Випили. Заїли мовчки. Арсен спитав нарешті:
— Дадуть її чи не дадуть?
— Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле.
— Бог не допустить, може, щоб поманили тільки, — озвався басом Довбня.
Тарасові недобре стислось серце. І знову бог... Ховаються за нього всі, як діти за материн рясний поділ!
— Самому дбати треба, — сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбні.
— Що я один...
— Один — ніщо. А вкупі, гуртом, селом, народом?
— Он біля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волі... А де вона?
— Хто знає... Може, й та кров примусила царя та панство думати про звільнення селян з кріпаччини... — нескоро сказав Тарас. — Збагнули, може, іроди, що ліпше дати волю, аніж діждатися, коли її візьмуть самі...
— А довго, дядьку, думатимуть? — спитав Арсен.
— Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всі.
— Нехай наступить нас мати божа, — глухо сказав поважний Довбня і осінив себе хрестом.
— Марія не заступила сина свого Ісуса, а ви ждете...
— Ай справді! — гукнув Арсен здивовано. — Чого вона...
— Ішов би ти, Арсене, спати, — промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав і мовчки покинув шинок.
— Даремно ви... — сказав Тарас. — Теж боїтеся правди?
— Правда — мов хліб черствий, не кожен її ковтнути годен, — взяв чарку Довбня і рвучко випив. — Мотре! — гукнув зненацька.
Мотря, — вертка шинкарка, — наче тут і вродилася.
— Не притуляйся, Мотре, так щільно вухом до дверей, бо приросте... Неси ще кварту ліпше!
А до гори Михайлової ішли веселим гуртом. Вже після перших півнів. Під яснолицим місяцем і міріадами ряхтливих зір. Арсен, який чекав на них під шинком, затяг високим голосом:
Тече вода з-під каменя,
З-під зеленого гаю;
Ходить козак по куреню,
Запасу шукав...
У Максимовичевій не дуже панській хаті одне вікно світилося. Там, видно, й досі виглядали з окільних мандрів гостя.
...За тиждень він наблукався Прохорівкою, намилувався красою краєвидів, що відкривалися йому з гори, перезнайомився з місцевим людом і враз відчув, що мусить якнайшвидше їхати в своє село Кирилівку, де він не був аж чотирнадцять років, де ждуть його.
— Сьогодні, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! — обняв Михайла Олександровича, коли ввійшли до кабінету опісля скромного, але добряче-таки поживного обіду.
— Ну-у що ти... що ти.. — зніяковів учений муж, який одвик од слави і від уваги.
— Змалюю вас з Марією, — сказав Тарас, — і їхатиму... Марія щось не квапиться шукать мені княгиню... Чи князь старий задуже, чи дівоньки не на порі...
— Вона знайде, — утішив його Михайло. — Мо', сподівалася, що сам накинеш оком...
Лише зітхнув печально і не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: ті, що йому до серця, уже чужі. Колись Закревська Ганна... Вона йому стояла перед очима і там, у тій пустелі, де він страждав... А нині... Може, просто йому завидно! Глянув тоді, в Москві, і серце впало в грудях...
— Сідай, — сказав рішуче. — Отут, у крісло…
— Надовго?
— Як сказати...
— Читати можна?
— Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!..
Михайло сів, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу.
— Ти почувайся вільно, — сказав Тарас, дістаючи з портфеля папір та чорний італійський олівець. — Забудь, що хтось тебе малює...
— Еге... Під пильним зором?..
— Боїшся, що я в тобі побачу не те, що слід, не те, що бачать інші? — пожартував.
— Ні, навпаки...
— Що не побачу більше од всіх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, ніжну душу?!
— Малюй уже... — по хвилі буркнув Максимович і весь чомусь зіщулився, немов хотів, щоб змалювали тільки його розумну голову.
Ввійшла Марія. Сіла біля вікна, щоб видно було обох і щоб світліше їй вишивалося.
Тарас накидав контур професорового обличчя і несподівано спіймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволі вписувати її великі очі. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..
— Ви нас забули зовсім... — почув Маріїн голос. — Усе в селі Та в полі...
— Я вже покаявсь, рибонько...
Михайло крекнув.
— Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово...
— Маріє, ти б його женила швидше! — подався з крісла Максимович і знов пірнув.
— Як бог захоче, женимо... — озвалась тихо жінка. — Він, мабуть, вже собі знайшов...
Тарас промовчав. Господи, і треба ж ото йому на старість літ це вогнище, що розгорілося в його душі!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровесні... Ні, слід тікати швидше!.. Михайло ж мудрий і спостережливий, вже, певно, все побачив і зрозумів... Тим паче, що й Марія...
— Він більше із мужиками водиться, — сказав професор з докором.
— З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вічна!
— Прості, забиті люди...
— Е-е, не скажи. То тільки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислі деінде, в інших сферах; насправді ж все а народу, від душ оцих забитих, простих людей... Це ж тільки здумати: у рабстві, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбів духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звільнити!..
— То що було б?
— Була б, Михайле, воля! А воля — все! Без волі, — ти не знаєш, — нема життя. Без волі — як без сонця!..
— Чи й знатимуть, що їм робити з нею, оті твої рибалки, плугатарі...
— Не будь смішним, — нахмурився Тарас. Підправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа... Ти їх звільни, та дай їм поля, лісу!..
— За поле має бути достатній викуп...
— Викуп? — спахнув Тарас. — А ви купляли землю? Вам так дали! За віщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли із них століття і піт, і кров?
— На те є воля божа, — зітхнув Михайло.
— Божа? А може, панська, царська? Попи із вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привілей, і ти ще хочеш, щоб я цій байці вірив?
— Я чув, що ти назвав десь матір божу покриткою... Подумав: наклеп... Нині ж... — зсудомився в своєму кріслі Максимович.
— Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натураліст, беззастережно віриш у непорочне зачаття в лоні...
— Вийди, Маріє, звідси, — вихопився на божий світ Михайло.
— Я ж не панянка, можу побути й тут, — рішуче відповіла Марія.
Михайло вліз у мушлю крісла й там притаївся. В хаті зробилось тихо, наче перед грозою в лісі. Ще й потемніло... Вечір?
Запрацювався та забалакався і не помітив, як день пригас... Портрет, вважай, готовий... Торкнути комір крейдою... Тут олівцем, намітити плече, рукав... Поставити рік, день та місяць... Підпис... Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так...
— Завечоріло, — поклав папір та олівець. — Я прогуляюсь парком...
Йому ніхто не відповів.
Надворі вже заходила чарівна ніч. Місяць ще не зійшов, і зорі ясно сіялися по чорнім полі неба. Його, вкраїнські зорі, що ними він так часто марив на берегах Уралу й Каспію, що видавалися йому в пустелі очима рідних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березі підсвічені десь з того боку гори й Дніпро, яким поволі плинули вогні плотів... Співали внизу в селі дівчата з дитинства знану пісню про греблю, верби й милого, який поїхав колись за Десну...
Плачте, очі, плачте, карі;
Така ваша доля...
Які-то досі верби біля ставка в Кирилівці?.. А небожата? Мабуть, уже дівують та парубкують... Хрещеник теж, напевно, уже нівроку... Оксана там... І Феодосія, дочка отця Григорія... А от і добре, що не віддав тоді її за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневірялася безжальним білим світом; та ще, гляди, і не сама... Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цій землі?..
Сосна на тлі води і неба здалася криком, воланням болю, відчаю... А може, то їй хочеться повідать людям, зорям якусь біду, трагедію?.. Чи пам'ятає вона Миколу Гоголя, чи знає, що його, сердешного, давно нема на світі?.. А раптом це його душа!.. Стоїть отут, простерши віти-руки до обширу Дніпра, степів... і молить німо спокою, відпущення гріха утечі... Зачах душею, бідний, і ліг в чужу, холодну землю... Господи! Не допусти, щоб він також зламався, поник, упав дочасно!..
Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брів, пахтіла травою, цвітом, сонцем, назбираним за довгий день...
(Продовження на наступній сторінці)