Попрощались мовчки. Тихо пройшов у двері. Сторож хропів, — аж булькав, як самовар, — закутавшись у свій кожух по вуха. В майстернях ще подекуди горіло світло. Трудяться... А він гуляє, ніби в запасі в нього сотня чи й більше літ!.. Що він візьме для серця і для роботи з вечора, який минув? Роз'ятрив тільки душу, сипнув на рану солі, та й більш нічого. Скульптор поставить ті фігури, які йому накажуть, газети дружно схвалять, а люд дивитиметься на те велике диво й пройматиметься благоговінням до тих князів, царів, міністрів та іже з ними, що сотворили славу й державну велич та міць Росії-матушки. Неправда тим шкідливіша, чим красивіше й талановитіше її підносять людям!.. Талант не тільки благо, а й зло суспільне? Отже, Микешин — зло?.. Не в ньому суть, ідеться про совість всіх, кому у душу вкладено хоча б маленьку іскру того вогню, що Прометей дав людям і мук зазнав за ту любов до ближнього. Ніщо не може виправдати того, хто йде на компроміс із совістю, хто Прометеїв світоч несе шляхом неправди!..
Кімната стріла тишею. Лиш холод та порожнеча... Вже й груба зовсім вичахла... Цікаво: тепла грубка — немов жива. Притулишся — і вже не сам...
Тремтливий вогник свічки, яку намацав і запалив, надав кімнаті затишку. Це вже була людська оселя, пристанище мандрівника... А хитро попи придумали: на цьому світі ти тільки гість, стражденний дух у плоті, а там, за гранню життя і смерті-визволення, — ти вічно сущий; і ні печалі, ні воздиханія...
Ураз відчув чийсь погляд. Оглянувся і стрівся з ним. Ликера! Його бездольна доля, останній промінь... Зорить йому з портрета. Така, якою її побачив і змалював... Поїде, десь над Дніпром знайде собі ще кращуі.. Гай-гай...
Взяв свічку й поніс її нагору. На сходинках відчув, що ноги в нього якісь чужі, незграбні. Такими вже не побіжиш за дівчиною, не доженеш... Рік тому міг побігти... Який там рік! Улітку ходив довкруг Ликери, як той павич... Нехай їй грець, Ликері! Світ не зійшовся клином на ній одній. Є інші... Тільки б йому добутись у рідний край, на милу серцю землю, під ясні зорі!..
Чомусь останнім часом не може він без сліз, спокійно думати про Україну, про свій народ, про долю його сирітську. Може, тому, що сили меншає, що усвідомлює трагічну марність своїх зусиль... Ждуть маніфесту царського, що оголосить нібито кінець кріпацтву. Воля із царських рук навряд чи буде справжньою. Як кажуть, ворон воронові очей не виклює. Коли б народ взяв волю, то взяв би всю, до крихти. А так — що пан уділить. Той самий пан — собачник і кріпосник!..
Роздягся, ліг у ліжко. А вогник свічки не погасив. У темряві йому вповзає в груди холодний страх. Не те, щоб він боявся мертвих, привидів чи духів злих. Здається, що він немовби в склепі без вікон і без дверей, один як перст, що й голос ніхто не може почуть на білім світі й прийти на поміч... Якось не спостеріг, коли воно з'явилося, це відчуття; напевно, вкупі з кашлем, тоді, коли порвав з Ликерою... І треба ж така напасть! Куди не кинь — Ликера, його невдатна люба, його і сміх, і сльози... Таки від того часу він підупав, пішов з гори, піддався різним хворостям, що потихеньку тліли у ньому ще з пустелі, з солдатського нежитія!.. А може, й ні... Можливо, біда прокинулася, коли побачив знову свою страшну в неволі землю, коли не зміг утриматися від слова правди й втрапив до рук панів жандармів, що не спускали з нього свого всевидя-щого "царева ока"?.. Як він до неї рвався, як не пускали його кати на Україну, де він не був аж цілих дванадцять літ!..
Дістав "Буквар" зі столу й почав гортати аркуші, що мали стати книжкою. Він видасть, пустить межи людей оце вікно в самосвідомість, в прийдешній світ! Освіта — шлях до правди. Тому-то деспоти і самодержці дбають, аби народ був темний, аби ве знав, що діється на білім світі. Боляче було йому побачити, що за дванадцять років не відбулося ніяких змін, що їхній добрий замір відкрити всюди школи зостався тільки заміром, та й то лише ледь-ледь живим... Отак-то, други-братчики! Наш "добрий" цар збагнув, — чи хтось йому про це шепнув на вухо, — що просвітянство ваше — крамола, зло, яке душити треба так само в зародку, як всякий бунт... А ми — своє, а ми "Буквар" протягнемо через цензуру, та видрукуємо, та розішлемо! Щоб рідне слово входило із нього в душу, щоб залишалось живим у ній, щоб проросло жагою до знань, до правди й волі!..
Радісно було йому і сумно гортати цей гостинець для неписьменних своїх братів. Надійний шлях, та довгий... Це ж скільки треба по ньому йти до сонця, до того дня, що стане Великим днем для долі його народу!..
Зітхнув, поклав рукопис і задивився на ледве жевріючий печальний вогник свічки. Лій розтікався, скапував по свічнику сльозами... Треба купити лампу! Якщо колись вони зі Штернбергом могли її купити, то нині він... Уже п'ятнадцять років, як у могилі його Василь!.. Збігає час... А з ним життя, надії, друзі... Знову дурні ці сльози! Мусить долати їх, знайти в собі запас снаги!.. А може, всі на старість стають такі журливі?.. Старість у сорок шість!.. Це як кому судилося, хто як прожив. А в нього є що згадувати. Йому на долю випало всього по стільки, що іншим вистачило б на два життя!.. Його вже тричі заарештовували, саджали, мов розбійника,.до буцегарні. Останній раз схопили у Прохорівці, в саду Михайла Максимовича...
Дмухнув на свічку, що зачаділа, і темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди і стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, — відколи з'явився біль у грудях, — щоночі важко переступити поріг між сном і мисленням. Так ніби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пішло намарно, віддано на казна-що. А ще — чомусь боявся сну. Здавалося, що поринає у небуття, у ту безмежну вічність, з якої, може, вирине, а може, й ні... У нього ще стільки діла на цій землі, він ще не звершив того, заради чого прийшов на світ. Нещасна його Вкраїна... З якою радістю він поспішав на зустріч з нею після печальних солдатських днів за Каспієм і петербурзьких веселих днів! Закоханий так не летить до милої!.. Вона ж зустріла, як і колись, добром і злом, красою і потворністю, плачем і ніжним усміхом... Любов його єдина, його сльоза!..
...По-справжньому відчув, що вже на Україні, вдома, коли зі шляху з пагорба відкрилася долина Альти та Трубежа і серед неї вихопився з блакиті й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольні сльози щастя... Він знову тут, на рідній своїй землі, під цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Він знову п'є пахучий літній ранок, вбирає серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять літ розлуки!.. Як довго, боже праведний, він був позбавлений того, що має кожний і що вважає звичним, як хліба шмат або ковток води!..
Дістав з кишені хусточку, яку подарували в Лихвині пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини... Серце... Душа людська... Велика вічна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось іноді, що в ньому вбили душу, що вже вона ніколи не одозветься болем за рід людський, за гнаних та упосліджених, і раптом, наче усе живе напровесні, його душа оновлювалася, ставала ще вразливішою і вимагала дії або хоча б нових рядків поезії. Сьогодні він так поспішав на цю прекрасну зустріч, що всю дорогу не дав спокою ні кучеру, ані поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свій приїзд, ба навіть за Переяслав і Козачковського, що в нім живе... Тепер, коли побачив старе козацьке місто, вже міг би трохи і заспокоїтися, проте щось муляло й не дозволяло радості розправить крила. Може, боявся змін, що сталися за час його відсутності (на добрі він не сподівався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Міг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерігати людську біду й неволю, жорстокість панства, тупість й одверте здирство чиновників та духівництва...
— Пане, куди вам? — боязко опитав тим часом кучер.
— До Козачковського. Біля базару.
— Мабуть, це той, що лікар?
— Істинно!
Злетів батіг, рвонули коні швидше, й назувтріч скоро вибігли веселі білі хати в хустках садів.
Андріїв дім упізнав по в'язу, що ріс і нині біля воріт. Подальший шлях проїхав немов у сні. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шуміла неподалік, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чіткі знайомі обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привітався, а він не чув. Отерпши, сидів і бачив того в'язка, що ніби ріс у нього перед очима, високий ґанок, квіти й паркан, якого тут не було тринадцять років тому...
Коли візок спинився, на ґанок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов сліпий.
Тарас стрибнув на землю і теж без слів, — ба навіть без жодної сльози в очах, — обняв товариша й поцілував. Так само мовчки він привітався із господинею, що вийшла саме з хати, обняв дітей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитія в пустелі...
Отямився аж у кімнаті.
— Знаєш, — сказав Андрієві, що мовчки плакав, — я довго так цією миттю марив... Аж сам не свій... Сьогодні що, базарний день?
— Так... п'ятниця...
— Ходімо, друже, глянемо, — ожив ураз. — Для мене це мов одкровення, мов божий дар!..
— Я тільки трохи вмиюся, — сказав Андрій, всміхнувшись, як те дитя, крізь сльози. — Тобі також з дороги...
(Продовження на наступній сторінці)