Тарасові смиренність ця різнула вухо, та був такий щасливий зустріччю, що не звернув уваги.
— Ну, як там, як на Україні? — спитав обох. Куліш стенув плечима.
— Все, як було... — сказала Олександра. — Хіба що стало більше дівчат гарненьких... — глянула на чоловіка. Той спохмурнів.
— То це ж чудово! — виручив його Тарас. — Котрась моєю буде!
— Ти в Нижньому не одружився?
— Ні, Паньку. Й слава богу! Знайду собі таку, як сам, просту та бідну.
— З бідності не будеш хліба їсти... — сказав Куліш. І спохватився: — Прошу в світлицю, гостю дорогий! О, тут був цвіт громади, її душа й окраса!
— Варваро Яківно... — поцілував пухкеньку ручку Карташевської.
— Чого це ви, Тарасе, так рідко в нас буваєте? — примружила віясті очі. — Мо', захопились кимось?..
— Вгадали. Звати мою любаску преніжно — Акватинта...
— Так ми й повіримо, що ви весь час у праці!..
— Варваро, дай же й іншим хоч привітатися, — спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. — Ну, як тобі Пантелеймон? — спитав тихенько.
— А хіба що?
— Вже з усіма встиг посваритись...
— О, й Вася тут! — зрадів Тарас.
— Не Вася, а... Василь Михайлович, — поправив його Куліш, що підійшов.
— Ну що ти, Пантелеймоне!.. — скривився Білозерський. — Для нього я до смерті буду Васею, і це моє найбільше щастя.
— Їй-богу, я... — почав Тарас виправдуватися. — Гадав, що ми...
— Не слухайте його, Тарасе, — прийшла на поміч Олександра. — Панько від того злиться...
— То не жіноче діло! — спинив її Пантелеймон. І до Тараса: — Вибач, коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас сторонні поважали, то мусимо самі себе пошанувати... — Відвів його в куток вітальні, де не було нікого, й продовжив думку: — Надто вже ми прості, з усяким запанібрата!..
— Хіба це зле?
— Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусі та шапці-бирці.
— Правда.
— Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
— Це нині навіть в моді, — всміхнувсь Тарас. — Та й, врешті-решт, не шапка вірші пише, а голова...
— Хто зна, хто зна... — протяг Куліш. — Твої останні вірші... Ті ж "Неофіти"...
— Що ти до них вчепився? — різко спитав Тарас. — Я довго так не писав поезій, що міг забути, як воно... Та й інші люди кажуть, що добра річ...
— Ти слухай, що я кажу, — похмуро спинив Куліш. — Ніхто тобі так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють і друзі, і вороги...
— Про ворогів, їй-богу, хтось набрехав, — сказав Тарас. — Ще й досі немає дозволу на видання хоча б старих поезій.
— Крім нас, — розвів руками, — усі, Тарасе, тут вороги!..
— Виходить, що вороги мене з неволі вирвали? — не скоро спитав Тарас. — А друзі за десять років не обізвалися до мене й словом?
— Мій лист тобі нашкодив би.
— Найперш — тобі?
— Мені також... Тебе спіймали волею, як рибу на черв'яка.
— Не будь смішний! Хто витяг мене з того болота, розжився тільки на неприємності.
— Я чув, що ти вчащаєш до "Современника".
— То й що?
— Панаєв і Некрасов — мої смертельні недруги.
— У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас і в них один і той же ворог.
— Який?
— Твій "безконечно милостивий"!.. Куліш нахмурив брови і мовив скрушно:
— Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столиці... Встиглії тобі забити баки!..
— Ніхто мені не забивав, — сказав Тарас. — Згадай різдво у Гулака...
— Невже тебе нічому не навчила твоя солдатська каторга?
— Навчила... Краще бачити, де друзі, де вороги.
— То як же ти пішов з поклоном до Чернишевського!
— З поклоном? Я? — перепитав Тарас, обурившись. — Цареві й то не кланявся!"
— З двох зол ти вибрав гірше — семінариста .
— Я вибрав — друга по боротьбі, захисника знедолених, який торує безстрашно шлях...
— На каторгу, — не дав йому домовити Пантелеймон.
— А ми хіба не ним ішли у молодості? — спитав Тарас, помовчавши.
— Були дурні.
— Ні, Паньку, чесні й совісні!
— За що усім нам знівечили життя...
— "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рилєєв!
— А де вона, свобода? — спитав Куліш зловтішно. — Ми в Києві чи в Петербурзі?
— Коли жадають волі, за неї йдуть на муки й смерть — вона прийде!.. Тут є якась не знана нам закономірність...
— Нам мало так зосталось жити.
— Народ безсмертний!..
— Можна і нам до вас? — прийшли Варвара Яківна і господиня. — Ми їх ждемо, ми нудимося без компліментів; вони ж собі бесідують!
— Варваро, тут не жіноче діло, — підколупнула пані Кулішиха. Як видно, в них з Пантелеймоном немає миру й злагоди.
— Хто прочитав оповідання Марка Вовчка, сиріч Марії Олександрівни, той впевнився, що всяке діло жінкам під силу, серденько, — сказав Тарас.
— Ви не один закоханий в пані Маркевич... — багатозначно мовила Варвара Яківна й зиркнула на Куліша.
— Я — особливо, серденько.
— Чому?
— Бо ще не бачив її саму, а тільки душу — ніжну й за всіх скорблящу...
— Тілом вона ще ліпша, — хмикнула. — Принаймні так вважають чоловіки...
— Напевно, стіл уже накрили, — заметушився Пантелеймон. — Сьогодні в нас такий-бо гість! Не гріх по чарці випити. Не виділися дванадцять літ!..
Вже за столом, піднісши руку з чаркою, ударив найболючіше.
— Панове, прошу випити за нашого Тараса-воїна, що повернувся з далеких меж держави по доброті царя-отця! Тепер ми в змозі, — дякуючи таки ж цареві, — не тільки так писати, як то велить нам совість, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки мені сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу...
— Паньку, побійся бога! — мовила його дружина.
— П'яненьку навіть музу, — підвищив голос, — найкращого з поетів наших усіх часів. Хай вибачає за ці слова, бо мовлені вони єдино, щоб наш народ звеличився...
— Для цього конче треба принизити його окрасу? — спитав Василь.
— Я все сказав, — велично закінчив тост незрушний Пантелеймон. — За гостя!
— Він заздрить вам, як заздрив колись Сальєрі Моцарту, — шепнула, цокаючись з Тарасом, пані Карташевська. — Й від того дужче й дужче втрачає глузд...
— Жаль... Він талант!.. Усе, за що не візьметься...
— До дна, до дна! — гримів господар, змушуючи всіх пити так, як він бажав...
...Не тільки кажуть, світу, що у вікні. Допоки Куліш вагався й вередував, Кожанчиков віддав складати новий "Кобзар"... І тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармів — наклав ведмежу лапу. "Підбурлива його поезія. Заборонити!.." Оце тобі цар-батечко й ласкаві його опричники!.. Так, ніби клятий Микола-Тормоз і не вмирав, а й досі благополучно царствує. Достойний син катюги батька!..
Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, — гроші. Як добре, що він не взяв їх у видавця і не потратив! Кліпав би тепер очима...
А потім душу виповнила липка журба. Не сподівався, що імператор його зустріне, як рідний брат, і все ж гадав, що вірші йому дозволять видати. Хоч ті, які були друковані й допущені колись цензурою. Аж ні!.. Михайло Лазаревський звістив йому невдачу і, не знайшовши, чим утішити, подався геть...
Різець валився з холодних рук. Надворі гуляла рання віхола, й з вікна нещадно дуло — аж сніг білів на підвіконні...
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька, ще й дібровонька...
Художника вони ще якось терплять. Малюй собі. Щоправда, під наглядом начальства Академії... А вірші — зась!.. Якби писав їм оди та панегірики, то мав би все — і славу, й гроші, й твори в кількох томах, як дехто... Шерега книг у золоті!.. Шекспіра так не видавали, мабуть... Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужій біді? Немисліе і слабосилля в усі часи бундючилися, ховалися в блискучі лати!..
Відчув, що змерз. Підвівся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робітників на винограднику", яку йому весь час кортіло поліпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пішов нагору. Може, там трохи затишніше... Та й мав нагальне діло — писать листи. Сьогодні настрій саме як для листів. Колись, як вів щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же — хоч напише комусь листа... За весь цей час, відколи у Петербурзі, з душі зненацька вихлюпнувся один лиш вірш; ще влітку...
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать...
(Продовження на наступній сторінці)