Прогнав зусиллям волі сумні думки і, щоб вони до нього не повернулися, устав з-за столу, вийшов у коридор і попросив, щоб Федір зігрів для нього чаю та щось купив на снідання. Увечері причепурився, вдягнув свій фрак — Варвара каже: треба! — й пішов на міст через Неву. Не гаявся, бо йти таки далеко — аж за Фонтанку й Загородний проспект. На візника не мав полтини. Можна було б позичити, та вже і так старий вояка Федір бурчить на нього... Благо, водохресні морози зменшилися, і йти було приємно. Міг заразом помилуватись містом, бо тиждень весь трудився денно й нічно над "Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину цю, бо в ній показано його народ, важку, тужливу пісню... Сидять і так співають, що бачиш душу їхню, яка нуртує, прагне на волю й простір, ніби ріка під льодом...
Вже за Фонтанкою де взявся вітер, лапатий сніг. Сліпило очі, вуса пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнім ішов сюди!..
Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як відчинились двері, й сама Варвара Яківна в усій своїй звабливості метнулася допомагати йому виборсуватися з-під снігу й одягу.
— Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у сніг? — заохкала.
— Я чоловік обачливий — йшов пішака.
— Аж з-за Неви, з Васильввського?!
— Весь день сидів. Дай, думаю, пройдуся трохи...
— Знала б, прислала б коней!
— Дякую… Дістав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим розсмішив Варвару.
— Чого так тихо в залі? Нема нікого? Світиться...
— Ждуть вас.
— Мене? — стенув плечима. — Здається, я сьогодні не іменинник...
— Хто зна, хто зна... — всміхнулася. Взяла його за лікоть і повела.
У залі справді досить було людей. Знайомі й незнайомі.
— Добривечір! — вклонився всім. Куліш чогось скривився. А Білозерський поспішно встав.
— Григоровичу, дозвольте вам представити, — промовила Варвара Яківна, — вам добре знану пані Марію Олександрівну!
Йому назустріч рушила геть молода, прегарна жінка й сказала тихо:
— Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас знітився. Хто вона?.. І раптом вгледів на мармурово-білій її руці браслет, який улітку вони купили в складчину, і він послав Марку Вовчку...
— Марія?! Донечка моя єдина!.. Забувши про етикет, обняв її, поцілував.
— Допався... — протяг Куліш.
— Глянь, Паньку, яка у мене доня! — радів Тарас. — Я знав, що дуже гарна. Та щоб така-а!.. Марія тихо плакала. Всміхаючись, ковтала сльози радості.
— Дозвольте й нам... — несміливо озвався басом ставний чорнявий чоловік.
— Панас, напевно?
— Виріс? — всміхнувся той оксамитове. Тарас обняв товариша по тій біді, що впала на них у сорок сьомому.
— То це з-за тебе ми всі страждали? — пожартував. Маркевич звів широкі чорні брови:
— Не розумію...
— Нас узяли, щоб вислати тебе в Орел, аби тобі спіймалася оця жар-птиця!.. — глянув у бік Марії.
— Я ж не просився, — збагнув Маркевич. — Бібіков...
— Дізнайся він, яку цим вчинком користь приніс культурі нашій, вдавився б нишком!
— А хто, хто перший видрукував оповідання Марка Вовчка? — підбіг Куліш.
— Ти, Паньку, й дяка тобі за це.
— А кажуть, що ти її хрещений батько!..
— Справді... — зітхнув Тарас.
— Якби не ви, не ваші твори тобто, — прийшла йому па поміч Марія Олександрівна, — хто зна, чи я взялася б за перо. Ви розбудили в мені любов до ближнього й жагу творити, словом обороняти людей простих, нещасних!
— Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, — сказав Тарас. — І виблагав! Почув-таки і зжалився над нашим краєм...
— Послухаєш твоєї мови, — сказав Куліш ображено, — то може здатися, що до появи Марка Вовчка ніхто і пальцем не ворухнув...
— Твої "Записки" славні, і "Чорна рада"... Тільки так, як вона, ця мила й мужня жінка, ніхто не зміг, — чи не посмів! — розкрити всю ганебність рабства, витягнути на білий світ панів-тиранів.
— Що не зроблю, то все на власну голову... — зітхнув Куліш, жартуючи. Щоправда, в тому жарті було гіркоти більше, аніж веселості. — Коли б знаття...
— То й книжки не друкував би? — спитав Тарас, відчувши, що це вже щира правда.
— Гадаєш, я не дбаю про наш розвій, про долю України?... — нахмурився Пантелеймон. І стало раптом тихо.
— Ну, що там діється на Україні? — не витримав Тарас мовчання.
— Всі волі ждуть, — сказав Маркевич.
— Народ, мов тісто, бродить, — підтримала його Марія. — Як не дадуть...
— То сам візьме! — рубнув Тарас рукою. — Колись це ж мусить статися!..
— Цар волю дасть, — примирливо сказав Куліш. — Він не такий, як Миколай...
— Ат, всі вони!.. — почав Тарас і спохватився. Варвара Яківна його просила якось, щоб він в її салоні утримувався від слів, що всім завдати можуть лиха. — Помазаники господні...
— Ви не були ще, батьку, на Україні, відколи?..
— Ні, Маріє, не випускають звідси. На рік взяли підписку про мій невиїзд... Пішки уже пішов би!..
— Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"?
— Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комітетах. Півроку вже...
— Невесело... — сказав Маркевич.
— І все ж — на волі!
— Страшно було в солдатах? Це ж десять літ!..
— Жахливий сон... А як то тим, що служать всі двадцять п'ять! — з журбою сказав Тарас. — Нещасні люди, каторжники казарм і муштри... Це ще один смертельний гріх володарів!.. Пардон, Варваро Яківно, не буду більше...
— Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? — спитала лагідно Марія Олександрівна.
— Зробіть таку велику ласку, — приклав до серця руку. — Хоч там немає, власне, й на що дивитися...
— Гніздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... — сказав Василь Михайлович, що досі мовчки слухав.
— А що, він правду мовить, — підтримала його сестра Олександра і глянула на чоловіка. Куліш скривився.
— Може, ми заспіваєм ліпше? — гукнув Тарас, не знаючи, як повестися у цій пригоді.
— "Зіроньку"! — ступила до нього пані Олександра, згадавши, певно, як він навчав її цієї пісні під час весілля. — Знаєте, як він співає!..
Тарас обняв її за плечі, дав тон, примружився, мов поринаючи у дивний світ, і заспівав, засумував за милим рідним краєм:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя,
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
...Коли прийшов Микешин і сповістив, запрошуючи, що в нього нині на іменинах будуть Марко Вовчок й Тургенєв, Тарас зрадів і водночас злякався. Ні, не Тургенєва, що вже давно, відчув Тарас, шукав нагоди з ним познайомитися, а сам себе, точніше, нової зустрічі з цією диво-жінкою. Так, і його, як мовиться, не оминула чаша сія!.. Єдине, чим відрізнявся від Куліша й Тургенєва, що не ходив слідом за нею, не набридав, ба, навіть не натякнув Марії Олександрівні на свій трагікомічний душевний стан. Комічним було його приєднання до сонму залицяльників, які обсіли його чарівну доню і послідовницю. А те, що він зустрів — нарешті! — жінку, яку шукав даремно усе життя, було його трагедією. Зустрів уже чужою, дружиною старого друга, матір'ю його дитини!... А бог же — був упевнений — створив її для нього і не послав йому її в покуту за слово правди, мовлене в пориві гніву й відчаю!.. Тепер їх звів, знущаючись, показуючи свою всесильність... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити людину в ньому й на сміх перетворити поета в звіра, рикаючого на лісовій галявині в чеканні змаги з іншим таким же звіром!..
Годинник вже показував фатальний час, а він сидів, замислившись, біля своїх готових майже "Приятелів". Не працював, боровся сам з собою, аби прийти в майстерню, куди збираються сьогодні друзі з нагоди дня народження Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не оленем... І досі чув, хоча минуло вже днів п'ятнадцять, її ходу, її ласкаву мову в цих непривітних стінах... Вона прийшла із Опанасом, дивилася, як гравірує, як пригощає гостей наливкою, що земляки прислали йому з Борзни, і як читає вірші, написані ще на засланні... Чарівна, звабна, мудра!.. Хоч він тому противився, зійшла нагору, глянула й зітхнула важко. Певно, їй не сподобалася його майстерня-келія, його спартанське житло. А може?.. Ні! Про це не смій і думати!..
Вже півгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увірував у ті слова, що кажуть йому цінителі його таланту... Спершу йому було це — ніби червневий дощ на висохлу від спеки землю, потім відчув незручність, нині ж уже ледь терпить, відаючи, що людям дуже хочеться, щоб рідне слово, мовлене його вустами, линуло по всій землі. Прокинулися!..
Рішуче встав, пішов нагору перевдягатись. І тут, коли побачив перо й папір, схотілося хтозна-чому вручить Марії Олександрівні написаний про неї вірш. На згадку про першу їхню зустріч!
(Продовження на наступній сторінці)