— Мені цей "жарт" і новий цар ніяк забуть не може, — зітхнув Тарас. — Аж двічі моє ім'я викреслював зі списку амністованих. Образив матір, каже!..
— Воно таки...
— Не матір, а царицю!
Помовчали. Микола сів на диван, а він ходив майстернею, уговтуючи гіркі ще й досі спомини.
— Не муч себе, — сказав Микола тихо. — Минулося, і слава богу...
— Минулося? — перепитав. — А хто живе під наглядом і на поруках? Ні, не художник! А відставний солдат Шевченко! Як сказано в усіх паперах...
— Тобі хіба не все одно? Аби на волі...
— Воля!.. Поет не може себе відчути вільним, коли народ в неволі. Або тоді він не поет!
— Тарасе, ти нагадуєш мені одного чоловіка, — зняв окуляри Костомаров.
— Кого?
— Миколу Чернишевського.
— Ти з ним знайомий?
— Близько. Він із Саратова.
— Станевич та Сераковський мене хотіли з ним познайомити, ще в перші дні... А потім якось...
— Завтра я маю бути в нього. Підеш зі мною?
— Треба, — сказав Тарас. — По власних норах сидячи, ми не добудем волі.
— Він теж за те, щоб всі гуртом. Цікавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодія...
— Виходить, ми знайомі?! — зрадів Тарас. Він не любив нав'язуватись, іти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзі з Астрахані, у Петербурзі не побажав прийняти, оскільки вже збирався... сідать обідати.
— Не знаю, чи доходили його статті в оту закаспійську Тмуторокань, а я твої поезії йому читав, розказував, який ти є і що ти значиш для України.
— Бувало, що й доходили, — сказав Тарас. — Здається, у "Современнике" читав його чудові "Нариси гоголівського періоду російської літератури"...
— Тоді сам бог велить вам стрітись і побалакати! — сказав Микола весело. — А поки що ходімо десь пообідаємо. Коли б ти знав, який я радий нині!.. Без тебе, правду мовлячи, усі ми тут почувалися, немов без батька діти чи тіло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
— А де Гулак Микола, наш побратим? — спитав Тарас.
— Сидів три роки у Шліссельбурзькій, а зараз живе в Пермі, під поліцейським наглядом.
— Дісталося йому, сердезі...
Вийшли в залите сонцем місто, на набережну Неви.
— Ще трохи помордують царі народ, — сказав Тарас задумливо, — й мовчатимуть хіба одні ці сфінкси... Закінчується пора мовчання, гряде час дії!..
Коли почув на другий день, що їдуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект і той будинок, де він учився й жив у Ширяєва, де довго й тяжко марив своєю волею.
— Стій! — зупинив узятий на Васильєвському екіпаж. — Ми тут зійдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом і запитав:
— Задумав спершу зайти до бога, а вже тоді до Чернишевського?
Храм Володимира, біля якого вони зійшли, за двадцять літ нітрохи не змінився, все, як було... Хіба дерева виросли...
— Тут поряд я, ще кріпаком, шість років жив, працював і вчився в одного маляра...
— Цікаво. Де?
— Он, бачиш, той будинок... І на горищі мале віконце...
— Тяжко тобі було?
— Та вже ж не з медом... Правда, ішов сюди і звідси весело. Сюди — від пана, із козачків, а звідсіля — на волю і в Академію!.. І досі жаль мене бере, — всміхнувся, — що я три дні, вже вільним, був кріпаком...
— Не знав?
Кивнув і рвучко пішов у бік Стременної, якою — мимо церкви — був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Він одчинив їм двері, так ніби ждав когось до себе.
— О! Костомаров! — вигукнув. — Заходь, заходь, Івановичу...
— Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
— Справді?! — зрадів господар. — Здрастуйте! — подав привітно руку. — Я чув, що ви приїхали, й чекав нагоди...
— Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... — почав було якусь розумну думку Костомаров.
— Ти знаєш: я під наглядом, — сказав Тарас, не давши йому її скінчити.
— Прошу, прошу до кабінету! — втрутився Чернишевський. — У мене Сераковський... І ми в розмові саме торкнулися таких питань, які найкраще знає Тарас Григорович...
Зигмунт підвівся, виструнчився.
— Не пнися так, мосьпане, — штрикнув Тарас його під бік, — бо всі ми тут рядові.
— Хто зна, хто зна... — всміхнувся той у пишні русі вуса.
— Прошу сідати. Ми ось, — повів розмову Чернишевський, — із паном Зигмунтом не помирилися в одному пункті...
— Дозволь мені сказати! — схопився знову Сераковський.
— Будь ласка...
— Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
— Як ставляться у вас в селі до шляхти?
— Ненавидять.
— Що я казав! — всміхнувся Зигмунт переможно.
— А до панів, які свої, вкраїнці? — спитав Тараса Чернишевський.
— Ненавидять.
— Проте не так, як шляхту?
— Ще більш.
— Чому?
— Бо ці свої, із козаків, що продалися цареві, шляхті.
— Отже, не в тому суть, що ті поляки чи українці, а що пани?
— Звичайно.
— Неправда! — крикнув Сераковський. — Він це навмисне каже, щоб підіграти твоїм думкам.
— По-перше, я не знаю його думок, — сказав Тарас розважливо, — по-друге, ти — за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
— Чудово! — відкинувся в своєму кріслі Чернишевський. — Я так і думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвідчив, так би мовити, із перших уст. Він сам, я знаю, був кріпаком.
— Ну, добре... — сів Сераковський. — Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б'ють не своїх, а все поляків?
— Шляхту! — сказав Тарас. — Б'ють тих, хто прагнув огнем і мечем тримати у неволі козацьке наше плем'я. На Запорозькій Січі, як кажуть нам літописи, були й поляки.
— Правда, — підтримав Костомаров. — Татари навіть. І росіяни...
— Їх що єднало? — рвучко подавсь до нього Чернишевський.
— Жага до волі! — палко сказав Тарас.
— Ось ми й дійшли до головного, — зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. — Жага до волі може з'єднати всіх. Ні віра, ні національність не здатні стати на перешкоді! Спасибі вам... — торкнувся руки Тарасової. — Сократівно! — гукнув, ураз прислухавшись до кроків за дверима. — Зайди і глянь, будь ласка, який в нас гість... Тарас Григорович Шевченко!
Ввійшла гарненька жінка, з очима, як в газелі.
Тарас підвівсь і ґречно поцілував їй руку.
— Ми ждали вас уже давно, — всміхнулася. — Коли повірити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу — діоскури, Поллукс і Кастор...
— Тільки що було тому підтвердження, — всміхнувся Костомаров.
— Будь ласка, Олю, чаю, — сказав господар лагідно. Провів її ласкавим, довгим поглядом. Тоді зітхнув...
— Єдиний твій, Миколо, великий гріх... — озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. — Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дітьми...
— Я попередив її про це, коли просив руки, — сказав серйозно Чернишевський.
— І не злякалася? — спитав Тарас.
— Як бачите...
— Бувають же такі жінки!
— Ви, певно, неодружені?
— Ніхто не йде за мене, — сказав Тарас. — Бояться ніби...
— Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! — запально мовив Чернишевський. — Ми ось з Миколою Івановичем ще у Саратові читали ваші вірші й захоплювалися могутнім духом, відданістю простим, робочим людям, своїй землі. Якби було можливо, я в дисертації назвав би вас як приклад служіння правді, волі, народові, якого душить подвійний гніт... А ось і чай!.. — всміхнувся. — Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
— І нашу хату, — приязно сказала Ольга.
— Дякую. Не омину і те, і те!
— Нам є про що поговорити, — багатозначно мовив господар дому.
— Правда...
— Без мене тільки! Добре? — на грудях склав благально руки Костомаров, — Я хочу ще пожити у Петербурзі...
— То, може, й ви?..
— Ні, — різко сказав Тарас. — Я не люблю так ніжно Санкт-Петербург.
— Чудово.
— Ти в Тарасові не сумнівайся, — озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. — Він — криця...
В ніжних напівпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
(Продовження на наступній сторінці)