...Те, що жага до волі, об'єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрівшись з негром Олдріджем. Ще на виставі, де Айра грав Отелло, він розумів найменший порух трагіка і, хоч не знав ні слова з мови п'єси, відчув душею, серцем, що це — Шекспір, і саме той, якого він любив давно й незмінно. Цей нефарбований, а справжній негр Отелло ще в першій дії всіх полонив, хто був присутній в залі, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що він, старий та сивий, вітав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб він прибув до віце-президента, бо там англійський трагік, покинув працю, поспіхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустріч.
— Спасибі Вам за овації, — всміхнувся. — Я вчора Вас примітив і грав для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посміхнулася.
— Це вам спасибі, Айро! — гукнув Тарас. — Ви грали так, що все в мені перевернулося. Живий Шекспір!
— Ви любите цього поета?
— Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармі навіть!
— О, ви військовий?
— Та ні. Мене, були, заслали...
— За що?
— Бо прагнув волі...
— Собі?
— Всім людям...
Айра обняв його. Одвів на вільний простір, зали й промовив сумно, з гнівом, що пробивався з суму:
— Я, брате, жив в Америці, де негри й досі ї рабстві, де на дверях театрів висять таблички "Собакам і неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримінація, сваволя тих, хто має гроші й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й він стрепенувся, глянув на друга з подивом:
— Це правда?
— Що?
— Що ви були також рабом?
— Аж двадцять чотири роки.
— А скільки ви були в солдатах?
— Ще десять...
— Тридцять чотири роки рабства!.. А волі?
— Десять...
— І ви за цей короткий час змогли не тільки стати поетом і художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвів руками. Олдрідж обняв його й поцілував:
— Як добре, що ми з тобою стрілися!..
— Я радий теж. Ти, Айро, мені як брат!
— І ти мені!
— В нас був колись чудовий звичай, у козаків, братання на все життя...
— О, ти козак? А що це?
— Люди волі, борці з усяким гнобленням, несправедливістю...
— І я — козак! — ударив Айра себе рукою в груди. — Ми — козаки!
— Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домі? Хочу намалювати твоє лице, на пам'ять...
— О'кей! Прийду. Ось Катя мені покаже шлях. Гаразд?
— І я, і я! — підбігла її сестра. — Ми вдвох підемо з вами!
— Куди це ви зібралися? — спитала господиня.
— Тарас Григорович малюватиме Айру, — сказала Катя. — Можна нам подивитися?
— Звичайно, їм же без вас, сорок, не обійтися... Панове! Всіх прошу до столу!
— То я чекатиму на тебе, Айро, — сказав Тарас.
Актор кивнув, засяявши разком зубів.
Прийшов Микешин, ще хтось, і всі бажали бачити й вітати гостя з Англії, Отелло в плоті й крові.
За кілька днів у супроводі двох юних леді Олдрідж прийшов до нього. Ледь привітавшись, оббіг майстерню і "кабінет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотів і запитав:
— Ти тут і живеш? Чи в тебе є квартира?
— Нема. Це все.
— Як видно, ти благородніший, ніж я гадав... Коли митець і в старості живе, як ти, у нього совість чиста!..
— Совість — душа митця. Нема її — він мертвий, — сказав Тарас.
— А тут довкола не твій народ?
— Ні, мій далеко звідси, на півдні...
— Й мій на півдні... Ти, мабуть, чув про Африку?
— Так.
— Там народ мій, брате...
Він спохмурнів, замислився, а далі тихо-тихо завів якусь тягучу й печально-рідну пісню. У ній було щось схоже на український мелос, на ту журу, що співом сплива і в нас з душі народу...
— Айро, — сказав Тарас, як гість замовк, — ти знаєш, у нас пісні подібні!.. Ось геть така...
Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
Не плач, не журися, молодий козаче!..
Молодша леді схлипнула, й Тарас замовк.
— І справді... — промовив Айра вражено. — Де ви, де ми, а схожі...
— Біда в усіх однакова... людська біда... — зітхнув Тарас. — Ну, Айро, до праці час. Ударимо об землю лихом і-за труди!.. Сідай отут. — Подав стілець, — Ви, дівоньки, тут, на дивані... А я до столу ближче…
Айра сів на стілець, набрав значної пози, так ніби він принаймні був полководцем, і підморгнув маленьким леді. Ті усміхнулися.
— Не дмися так... — сказав Тарас.
— Я хочу бути схожим на короля!
— Навіщо воно тобі?
— Аби мене боялися, як королів.
— Не буде діла, Айро, лице розумне в тебе...
Він так зітхнув, що юні леді пирснули і повсідалися з ногами на дивані, чого собі не дозволяли вдома, їм явно тут подобалося.
Тим часом Олдрідж набрав нового образу. Він став таким печальним і розчарованим, що сум стікав, здавалося, його лицем...
— Ти можеш, братику, побути сам собою? — спитав Тарас, вже гніваючись.
Актор удав, що геть злякався, і вмить зробився іншим. Це вже сидів зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тільки міг, і через те комічний теж.
Дівчатка реготали, а маляреві вривавсь терпець.
— Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
— О'кей!
І справді, він присмирнів, замислився... А за хвилину-другу спитав трагічним тоном:
— А хоч співати можна?
— Та вже співай!.. — дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брів, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, і слухав голос його душі, де зрушилося, перемішалося ледь не півсвіту. То він співав гортанно, аж ніби якось трубно, сумні пісні, то розправляв широкі плечі, зблискував вирластим оком, і пісня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволі гасла, гасла й знов оживала ніжним, сумним романсом...
— Айро! — спіймав Тарас себе на тому, що не малює, — Я так не можу... Сльози мені роботу застують...
Тієї ж миті Олдрідж схопився, скрикнув, ніби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тіло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потік, підхоплював усе довкіл, примушував єднатись з ним. Дівчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас відчув, як ноги рвуться піти в танок!..
Тут Айра враз спинився, впав на стілець і вдав, що знов позує, що то й не він допіру чинив таке шаленство в майстерні of the artist , як називав Шевченка, оскільки був неспроможний вимовити його ім'я.
Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потім вже й впівголоса заводив котрусь пісню з тих, що любив, і Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодій. Він схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечірню пісню мамину...
Таким його й намалював. Був певен, що це і є він справжній. Сумний і добрий Айра, великий негр, що став йому як рідний брат, Отелло в плоті й крові...
...Ні, не такою бачилася йому прийдешня зустріч із Кулішем! Його листи у Нижній і в Петербург із хутора біля Борзни, а потім і з Брюсселя пронизані були чуттям братерства, думкою про спільне діло... Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якісь ознаки цих перемін... Як не просив Тарас Панька приїхати до нього в Нижній Новгород, — хоча б на день! — не захотів, пославшись на те, що їхня зустріч зашкодить справі. Щепкін не побоявся, а він — бочком, бочком — і гайда на Україну, а потім далі...
Почувши від Семена, що друг його Пантелеймон у місті, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обійняти його й дружину милу, якої він не бачив після весілля, де був не ким-небудь — боярином!..
Із передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, і щось здавило в горлі — аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
— Хто там прийшов? — з'явилася у дверях пані, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора біля Борзни.
— Не кажуть... — знітилася служниця.
— Чи ти царівна, чи королівна?.. — спитав Тарас так, як питав у неї колись давно в Мотронівці.
— Тарас... Тарас Григорович?! — схопилася вона рукою за одвірок.
— Я, серце, я!..
Обняв її, поцілував, відчувши смак її сльози.
— Ой, що вони зробили з вами!.. — скрикнула і заридала.
— Нічого... Просто давно не бачилися... — втішав, немов маленьку. — Я ще міцний... А голову то притрусило снігом...
— Чого це ти розплакалася? — ввійшов Панько. — Набридло!..
— Дивись який, — сказав Тарас. — Таку дружину має, ще й вередує!
— Хто це? — нахмурив грізно брови Пантелеймон. Він не змінився майже, хіба що став поважнішим.
— Боярин твій.
— Невже Тарас?..
— А то ж яка личина! — ступив до нього й тричі поцілував. — От ми й зустрілись, брате!..
— Цар безконечно милостивий, — сказав смиренно Пантелеймон.
(Продовження на наступній сторінці)