Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пішли залитим сонцем ранковим садом. Роси...
— Я геть забув тобі сказати! — вдарив Хропаль себе по лобі. — Вчора я стрів Добржинського, пристава нашого, і похвалився, що ти у мене гостем, так він зрадів, схопився мов опечений і почухрав доповідати справникові.
— Не залишають мене і тут у спокої, — сказав Тарас. — Живу весь час під наглядом синьомундирих...
— Певно, велика птиця? Страшно!..
— Що я для них: старий, недужий, вимучений — таки ж по їхній милості! — десятком років муштри...
— Е—е, не скажи! — змахнув Хропаль руками. — Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надію!..
— Досить, — спинив Тарас господаря. — А то заплачу... Все цс я міг зробити і не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповів месія учням: "Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби". А я не був ні тим, ні тим. Я просто йшов, із піднятим одчайно й чесно заборолом...
— Хто знає... Може, тим і страшний ти цареві й панству, що просто йдеш, що зневажаєш і їх, і силу їхню. І людям ти такий миліший. Народ одважних любить, без заборол.
— Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову біду, я хочу жити щасно, дружину мати, діток...
— І все ж, коли б тобі сказали, чи те, чи те, що вибрав би? — спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зітхнув.
— От бачиш! Не станеш ти ні голубом, ані змією. Ти — Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув...
Тарас хотів сказати щось, заперечити, проте не зміг: забило дух від хвилювання. Згадав, як слідчий назвав його, збиткуючись, високим цим іменням, і як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цім і цім народі. Мабуть, він недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!..
— Ходімо вже... Поснідаємо і на завод, — сказав Хропаль. — Сьогодні ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речі, — стишив голос, — прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав...
Стежка їх привела в густий квітник, де стільки буяло барв, що боляче було на них дивитись.
Тим часом з хати вибігло до них дівча. Тарас розставив руки, піймав його, підняв високо над головою.
— Добре моїй Катрусі спалося?
Дівча сміялось, мружачись від сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, ніби в бубон, одуд, гула бджола...
У коридорі гупали чиїсь неквапні кроки й охриплий бас мугикав пісню. Мабуть, хтось загуляв і тільки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надією професорів!.. Яке тоді високе все і чисте, які чарівні мрії п'янять щасливе й дуже юначе серце!..
Ліжко було тверде, й від того бік йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився і важко сів. Потому ліг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве літо, в зелений сад!.. Чи на Дніпро, на гору, де він собі приглянув галявину між диких груш!.. Пан не продав, не захотів продати... Варфоломій знайшов з тим схожий грунт на землях міста Канева... Чи то ж вони з Варфоломієм ходили там, коли шукали місця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всує... Він клопотався землею, садом, хатою, а поліцейські нишпорки опікували весь час його, шуліками вились над ним...
...Те місце було таке, як він хотів. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З неї, як на долоні, старий Дніпро з лугами та рукавами, а вдалині, на обрії, немов хмарина в небі, Михайлова стрімка гора, і Прохорівка внизу під нею... Гарно!..
Ледь дочекавсь, коли вони із управителем Вітольдом Вольським, — збіднілим шляхтичем, — та мірчим панським із Межиріч Хілінським приїхали на заповітну гору. Хілінський взяв з собою і двох селян для допомоги.
Тарас, як же господар, пройшов під "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тінь, дістав неквапно із саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса.
— Знаєте, як купувати землю, — пожартував.
— Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, — сказав Тарас.
— Щоб більше трохи. Що ці дві десятини!.. — зняв козирок і витер піт на лобі Вольський. Спека була страшна.
— Мені аби під хату та під садок.
— І поле треба.
— Поле моє — папір та полотно.
— То що, почнемо? — мовив до них Хілінський.
— З богом, — махнув рукою Вольський і сів під липу. — Дощику б!..
— Це що, — сказав Тарас, скидаючи й собі бриля. — Отам пече, за Каспієм... Ні кущика, ні деревини... Смажить, мов на пательні...
— Багато там було поляків? — спитав тихенько Вольський.
— В тому краю — немало. Й здебільшого розумні, чесні хлопці, — сказав Тарас. — Ми й досі друзі з деким...
— Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна біда...
— О, гості в нашу хату! — кивнув Тарас на стежку, якою йшли якісь пани.
— Перший — то пан Молендський, а другий — пан Козловський, якийсь там родич мірчого, — всміхнувся Вольський. — Вирядився, немов на бал...
І справді, пан Козловський прийшов у фраці та рукавичках. На цій горі, в такій пекельній спеці він був кумедний.
— Леле! Пан заблудився, певно? — спитав Тарас у денді, як той вклонився вишукано, проте нетвердо.
— Прошу, чому ви так подумали? — підправив гострий короткий вус. — Я вийшов на полювання.
— А де ж рушниця ваша чи гончі пси?
— Рушницю несе позаду мій козачок. Тараса наче вжалили.
— І пан стріляти вмів?! —сміявся вже у вічі. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи виліпити для пам'ятника, і кинув гордо:
— Коли б мені попались ви в Житомирі, як я служив там становим!..
— То пан іще й алтинник ! — підсік Тарас.
— Панове, будьте свідками, що цей мужик у сурдуці образив мене, вродзоного!..
— Ти ж брав? — спитав зненацька Вольський. — Чого ж кричати!
— Хто він, щоб тут колоти очі моїм минулим?!
— Добре, — устав Тарас. — Прошу мені пробачити. З'явії лись так несподівано та ще в такому одязі... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб...
— Миріться та будем пити могорича, — підтримав Вольський. — Діло уже кінчають...
Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хліб, поставив пляшку й чарку.
— Сідайте, гості дорогі! — вклонився всім. — Сюди, сюди, лід липу, — покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мірчому.
Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дістались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, ніби тендітну квітку, він глянув приязно на новоспеченого сусіда-землевласника і мовив просто й щиро:
— Нехай вам тут живеться щасливо й довго!
— Ще спершу треба...
— Купите. Парчевський стільки винен, що з радістю продасть вам землю.
Перехилив, скривився і передав скляницю мірчому, який сидів по ліву руч од нього.
Хілінський мовчки випив; лише кивнув Тарасові. Козловський же, що перебрав у нього тост і чарку, підправив важно вуса й проголосив:
— Здоров'я його величності! Зробилось тихо-тихо.
— Тарах по чагарях! — сказав Тарас, не витримавши цієї паузи. — Без нього тут не обійдеться...
Вольський забрав поспішно пляшку, налив горілки в чарку, яку тримав Молендський.
— Не треба так високо дертись, панство, — сказав потому. — Досить цівї кручі...
Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядькові. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. — Нехай вам бог поможе на цій горі, — сказав і випив селянин. Віддав порожню чарку не синові, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася.
— Бог нами гребує, — сказав Тарас, зиркнувши на Тимофія. Він пригадав, як звуть старого. — Марно нам уповать на бога...
— Пшепрашам! — вирячився на нього пан Козловський. — — В усіх костьолах моляться, ждучи від бога ласки, до нього всі звертаються в своїх молитвах!..
— Що користі з тих молитов! — озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. — Попи, ченці морочать людей в церквах...
— По-вашому, всі богослови...
— Мавпи і лицеміри, — устав Тарас. Зірвав листок із гілки, що нависала якраз над ним, і запитав: — Хто це створив?
— Звичайно, бог.
— Так кажуть нам богослови. Хоч більшість з них, як мають розум, знають, що це не так.
І знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив ліве око, мов приціляючись, і запитав:
— Ну, ви принаймні віруєте в Марію-діву, матір Ісуса, бога нашого?
— Аякже... Мати-покритка — одвічне лихо людства... То як у те не вірити, що справді є, що серед нас!..
— По-вашому, Ісус Христос?.. Боюся навіть мовити...
— Хто постраждав за людство, за щастя всіх, достойний шани й віри, — сказав Тарас схвильовано. — Хто б він не був!..
(Продовження на наступній сторінці)