— Ще б пак! — всміхнувся Тарас також. — Я вимок геть. А через мене й Капніст!..
Цей спільний спогад прибрав одразу всі перепони, що розділяють людей, які допіру лиш познайомилися. А може, в тому зрушенні було й щось інше, дужче. Нова людина часто несе в собі дух перемін, прийдешню нашу долю.
— А це Глафіра й Таня, — знайомив далі Василь Миколайович. — Глафіра теж малює...
Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода і гарна... Поруч з княжною Варварою вона здавалась підлітком.
— Ви малюватимете портрет папа? — спитала княжна Варвара.
— Ні. Тільки копії з портрета Горнунга.
— Ви бачили його?
— У вересні, як ви були у Седневі, я заїздив навмисне, щоб, подивитися.
— Жаль... Де були ви потім? Мабуть, у тих Закревських?..
— Їздив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в своє село Кирилівку...
--— Як ваші рідні? Усі живі, здорові?
Тарас нахмурився, і те княжна помітила.
— Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
— Батьки давно померли... Брати і сестри тягнуть своє ярмо кріпацьке...
В очах княжни з'явились сльози.
— Треба їх якось викупити, — сказала згодом твердо.
— Для цього я і беруся за всі замовлення. За рік чи два добуду таким ось робом гроші і визволю.
— Тарасе, ви свята людина! — запальне вигукнула княжна. І спохватилася: — Дозвольте вас так називати...
— Дякую.
— За що?
— За ваше добре слово.
Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, і запитала:
— Взялися б ви намалювати портрет папа і двох маленьких діток Базіля?
— Я ж вам сказав.
— Домовилися!
Хоча довкіл снували інші гості та домочадці, в них утворився якийсь осібний, лише для двох призначений духовний світ. Слова, які тут вимовлялися, були прості, звичайні, проте вони лунали для них обох по-іншому, бо в них була якась своя тональність, свій колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великі карі очі осяяло душевне чисте світло, змінились жести, рухи... Співзвучність душ! Княжни й сільського хлопця, ще й кріпака?.. Ти ж вільний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що і колись. П'ять вільних років — то тільки шоста частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито більше, ніж за усі кріпацькі... Тепер тебе приймають як рівного в такій сім'ї!.. Приймають, бо я артист... Не тільки. Ти став борцем за волю, за свій народ, твої пісні доходять до найглухіших сердець по всій Вкраїні!..
Він помічає раптом у найвіддаленішому кутку вітальні Глафірині уважні, гарні очі, й душа його вже опускається на грішну землю.
— Кого чи що ви там побачили? — спитала нараз княжна стурбовано.
— Прекрасний твір, — всміхнувся.
— У нас картин чимало, — зраділа чомусь княжна. — Ви ж оглядали деякі, як заїздили...
— Є твори, в які вдивлятись можна усе життя.
— Це правда. В Женеві я...
— Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? — підплив Базіль. — Моя сестра — філософ. І взагалі, як для слабкої статі, вона розумна надто.
— Розум не може бути вадою, — сказав Тарас.
— От бачиш, злий Базілю! — торжествувала княжна Варвара. — Ти кажеш так, бо любиш жінок вродливих, але дурненьких...
— Краса — це розум жінки!
— Краса від бога, братику, а розум можна і вдосконалювати, — не залишилася в боргу княжна Варвара.
— Навіщо, Варю? — спитав Базіль і взяв під руку гостя. — Ходімо ліпше вип'ємо чогось міцного!..
— Нікуди він не піде, Базілю! — сказала владно, хоча і зовсім тихо княжна Варвара, й Базіль одразу знітився. — Йди сам, коли бажаєш. А він — поет, володар душ!.. Ви ж не п'єте, Тарасе?
— Т-а... як коли... — зам'явся.
— Вливати вино в уста, якими говорить бог, — блюзнірство. Ви згодні з цим?
— Звичайно. От тільки... де ви бачили такі вуста?
— Кажу про вас, Тарасе.
— Ну, я піду, — озвався Базіль, задкуючи. — Мої вуста ще, слава богу, лише мої!
— Пробачте, що я так грубо... — мовила княжна Варвара. — У нас пішла тут мода на вільнодумців, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собі наймення!) Закревський Віктор у них тепер отаманом... Не піддавайтеся хоч ви на цю оману!
--— Я постараюся, — вклонився чемно.
Очі з кутка молили, кликали. Княжна також помітила те притягання.
— Глафіру ми взяли в сім'ю маленькою, — сказала раптом сухо. — Я їй була за матір, бо рідна вмерла ще при пологах. А за три місяці помер і їхній батько.
— Тяжка сирітська доля... Сам сиротою виріс. Згадаю — страшно робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозі...
— Бідний...
— В селі в нас мало хто дожива до старості. Тяжка робота, злидні...
--— Яка ганьба — це рабство! — промовила княжна Варвара палко. — Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!..
Вона була цієї миті така прекрасно-гнівна, така піднесена в своїм пориві творить добро, що у Тараса пробіг мороз по спині. Ось жінка — друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досі він не стрічав такої і, правду кажучи, не сподівався колись зустріти.
— Мені Капніст розповідав, що ви та гетьман Розумовський... — тихо почав Тарас.
— У прадіда мого у шафі лежав батіг, з яким він пас худобу в Лемешах, — сказала княжна Варвара просто. — І я пишаюсь тим батогом не менше, аніж гербами князів Волконських та Рєпніних.
— Ви дивна жінка!
— Дивна... Бо ви не знаєте, що декабрист Волконський — мій рідний дядько, що батько мій давно в опалі, ще й під ганебним слідством, що ми усі тут, власне, як на засланні... Ваш друг Капніст, між іншим, сидів також у Петропавловській...
— Як декабрист?
— Принаймні у тій же справі. Й звільнений був у відставку...
— Все філософствуєте? — прийшов з буфетної Варварин брат, причмокуючи губами.— А дами там ображені, що ти, сестрице, заволоділа гостем і не даєш можливості нікому з ним погомоніти.
— Про що? — примружила княжна Варвара очі. — Цікавлять вас, Тарасе, нові паризькі моди й плітки місцевих паній? — спитала різко, з викликом. І схаменулася: — Пробачте ще раз...
— Варет, сьогодні ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович їм прочитав поему про Катерину.
— Дива, та й годі, — мовила на те княжна Варвара. — Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як маєткове панство! Ідіть, ідіть читайте. Я теж послухаю.
Тарас пройшов на інший край вітальні й, коли Базіль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрій, дружній бесіді:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде,
Тяжко а ними жити!..
Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на вулицю,
Колише дитинку...
Читав, і серце бралось мукою, тією, що п'ять років тому примусила його полишити чарівні пензлі, фарби і взяти до рук перо. Вже не було вітальні, укоханих в добрі жінок, а тільки ліс, та поле, та в ньому бідна покритка із немовлям...
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем...
За що вони страждають, ошукані в своїй довірі чи просто взяті силою? Святе, найвище в жінці осквернено лукавим панством, кинуто на глум під ноги людям! Щастя стає трагедією, любов бідою... Мало їм поневолити труди і дні людини, ще треба вбити душу, не полишити у ній нічого божого, того, що нас тримає на висоті людського духу і не дає нам стати бидлом, яке лиш знає плуга та жмут трави!..
Як дочитав і повернувся душею в затишок вітальні князя Рєпніна, побачив — жіноцтво плакало. Невже і в них ще є в серцях щось схоже на співчуття до скривджених своїх сестер з народу, невже й вони ще здатні пройнятись горем ближнього, коли той ближній тільки простий кріпак!..
Перший озвався князь Миколай Григорович:
— Прекрасно, дивно!.. Тільки, на жаль, втрачається художня сила... Я, що прожив так довго на Україні, і то не все уловлюю... Коли б ця річ була написана доступною для всіх нас мовою, воістину їй не було б ціни!
--— Так, так, — підтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберігав у шафі батіг свого дитинства. — Все зрозуміло начебто, а глибина поезії лишається поза душею...
— Можливо, ця поезія для інших душ... — підкинув слівце І Базіль. Підвівся і поспішив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, — в буфетну.
— Інші — всі неписьменні, — не поступилася стара княгиня.
— Поезія без читача — це той же голос, що вопіє в пустелі, — промовив князь.
— "Кобзар", папа, читають всюди, — втрутилася княжна Варвара.
— І переписують, щоб мати власний, — підтримала її Глафіра.
(Продовження на наступній сторінці)