Слуга пішов. Роздягшись, Тарас пірнув під прохолодну ковдру, дмухнув на свічку. В темряві переглядав минулий день. Вже ледь не місяць кружляє він Лівобережжям, знайомиться з тутешнім панством (здебільшого з старшин колишніх!) і не збагне його єства. Там, за Дніпром, це — шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що відродилось і розрослося під скіпетром царів російських. Там — вороги, одверті, навіть чесні в своїй ворожості його народові. А тут — і віра, і кров одна... Колись же їхні діди і прадіди, напевно, десь пліч-о-пліч ішли на смерть за волю, за рідний край, а нині одні — пани, а другі — в них у рабстві. Діди лежать, можливо, в одній могилі, вбиті одним і тим же недругом, а внуки — за стіл не сядуть разом, не знайдуть мови спільної, бо — вороги... Щоправда, вже щось бродить, багато хто із цих панів соромиться свого становища, яке їх змушує визискувати братів по роду-племені, шукають навіть виходу — хто в "мочемордії", хто у збиранні та виданні народних старих пісень (як Лукашевич!), хто у журбі за тим, що вже минуло і поросло травою... Може, коли б їм дати поштовх, підняти їх і вивести на спільний шлях до волі, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всім степу, а наша кров, пролита впродовж століть!.. Розвихрено летять полями коні, гарячим сяйвом зблискують козацькі шаблі... Віктор, Платон Закревські... Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею... Тарновський мчить, і кінь під ним аж світиться від дорогої збруї... А далі, ген по той бік поля, суне, як хмара, лава вершників... І вся чомусь назустріч першій лаві!.. Він мчить між них, — теж з шаблею і на коні, — гукаючи, щоб повернули, що тут свої... Не слухають. Земля двигтить, здіймається до неба чорна курява... У ній, мов тіні, лиця його братів Микити, Йосипа, Варфоломія... З ними слуга Платонів Федір, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилівчан, із яготинців!..
Прокинувшись, не міг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, і важко дихав. Правиця й досі ще відчувала руків'я шаблі, в горлі стояв луною крик-Двері тихенько рипнули, і в щілині з'явились злякані й цікаві очі Лукашевича.
— Ти вже не спиш?
— Заходь, заходь.
— Мені сказали, що ти кричиш.
— Приснилася якась химерія.
— Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий.
— Параска — моя сестра.
— Того не може бути! — гукнув Платон Якимович. — Я не купляв нікого у Енгельгардта... Вона тутешня із діда-прадіда.
— І все ж — сестра, — сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкріб міцну потилицю.
— А-а! — посміхнувся. — Втямив. Це фігурально мовлячи... Прекрасно! Може, навіть і благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив Парасок на радість нам, мужчинам.
— Бог сотворив — людину.
— В двох іпостасях.
— Рівних. Бо внеможливив життя одної, котроїсь, без іпостасі другої. В письмі святому сказано, що жінку створено було пізніше, отже, як майстер вже мав досвід і міг творити краще і досконаліше. Ти тільки глянь на себе і на Терезію...
— Тьху! — спалахнув Платон Якимович.
— Не вболівай. Чоловіки також потрібні, корисні... — не пощадив його Тарас. — Терезія ж — то материнське лоно. А що є в світі вищого, як мати? Мати!..
— Виходить, я повинен їй мити ноги?
— Мудрий ти чоловік, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити і юшку пити.
— Ти жартівник, — всміхнувся. — Вставай мерщій, вмивайся, бо снідання уже готове.
— А кажуть, ти довго спиш.
— Хто каже? Федір, може? — нахмурився Платон Якимович.
— Ні. Чув у Мойсівці, — уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню.
— У Мойсівці всього почуєш... Тільки не всьому треба вірити... Приходь мерщій. Поснідаємо — й за харч духовний.
Духовний харч і справді був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львівського літопису, і повстання Трясила, яке його давно цікавило і хвилювало, заграло зовсім іншими, новими гранями. Тут недалеко, під Переяславом, велась війна за визволення всього народу з ярма духовного і політичного, тут пролунав, можливо, перший дзвін того походу, в який повів Богдан Хмельницький свої полки супроти Речі Посполитої. Кров пролилась немарне, вона відлупилася за два десятки літ у переможних битвах, у визволенні землі вкраїнської від злої волі шляхти і короля!.. У визволенні... Де ж ділася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не ці рукописи, не жалюгідна кількість книжок, що чудом вирвалися із забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пісні, казки, легенди... Проте вони підтримують і живлять душу; розум жадає правди чистої, імен та фактів, прагне знайти причини явищ, добути з них суспільний досвід, визначити своє духовне ставлення до днів давно минулих і все ж близьких. Історія — коріння древа нації, його зв'язок живлющий із джерелом, що б'є з землі...
— Ну як? — ввійшов Платон Якимович до кабінету.
— Це сущий скарб!
— Як будеш їхати до Петербурга, візьмеш, даси в цензуру. Десь видрукуємо — нехай читають люди...
— Він був уже друкований в Москві, чотири роки тому.
— У мене ще є дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, — сказав Платон Якимович багатозначно. — Такі книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожній хаті.
— Це золоті слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике діло...
— Не всі пани такі, як я, твій скромний друг, — зітхнув Платон Якимович. — Я вчився, брате, з Гоголем у Ніжинській гімназії вищих наук, навчався потім у Рішельєвському ліцеї аж у Одесі, збирав пісні та думи...
— Хочеш, я поцілую тебе за це?
— Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для України.
— Ти, кажуть, був на Запорожжі, на Хортиці? Там є хоч щось? Я хочу теж поїхати, хоч краєм ока глянути.
— Поїдь. Далека, правда, й тяжка дорога...
— На Січ ми всі повинні їздити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвічний дух народу й волі!..
— Налізло всіляких зайд! — обурився нараз Платон Якимович.
— Зло у самому рабстві, — махнув Тарас рукою, неначе шаблею. — Чужі, свої!..
— Е-е, не кажи! З своїми легше.
— Правда... — всміхнувся на те Тарас. Своїх давно б упорали! Коли б не братство панське, не спільна їхня сила, народ хіба носив би своє ярмо!.. 0! Може, в тому істина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, які він читав про Січ та Запорожжя, є свідчення того, що Січ приймала всіх голяків і приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхності над січовими братчиками та хуторів, хоча оті "добродії" були й своїми...
— Ось намалюю портрет Терезії, — сказав Тарас рішуче, — й гайну на Січ! Коли-то ще я матиму таку можливість...
— Оженишся або підеш на службу — і поминай як звали! Вже, певно, є на оці якась чорнявка?
— Козак спочатку їде на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак і я... Платоне, завтра ж... ні, краще зараз же почну портрет Терезії!
...Вітер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорі похмурі та щедросльозі, ніби були то плакальниці по запорозькій вольниці, що тут колись гуляла... Тепер гуляв канчук по спинах онуків славних лицарів!.. На Хортиці статечні німці-колоністи копали бульбу й гергали межи собою, ніби зальотні сірі гуси. Коли сказав їм з докором, що тут колись жили та билися із ворогами козаки, вони лише посміювалися...
І Чигирин, гетьманська резиденція в часи Хмельниччини та після неї, зустрів його руїною та запустінням. Ніщо тут, власне, і не нагадувало тієї слави... Тясьмин дрімав, зарослий кугою та осокою, і понад ним літали не шестикрильці соколи та чайки — душі тих, що полягли за волю, а вороння. Чогось воно, зібравшись у чорні зграї, то кружеляло над Чигирином, то враз, немов сполохавшись хтозна-чого, вкривало степ чи гору, де був Богданів замок, своїм сумним покровом... Може, і досі сняться воронам козацькі очі, видовбані тут сто шістдесят п'ять років тому, як турки в лютій битві взяли фортецю, вирізали усе живе довкола...
Хатки, хатки... Густа осіння курява на спориші, на лопухастих пустищах та під тинами, де бабраються ліниво кури, свині та дітлашня... Єврейський говір... Сонний, спідлоба погляд стрічного... Важка, помірна хода волів, порипування старого воза...
Ішов і ледве втримував себе від того, аби не звести руки й не крикнути крізь сльози й гнів до бога, світу цілого про цю страшну трагедію його землі, його народу-мученика!.. За віщо ж ти впродовж століть караєш люд свій, господи? Чи ми не ставили тобі церков, чи не приносили тобі офір, вертаючись із битви з половцями в далекім Полі? Може, ти так на нас розгнівався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия, впустивши їх у храми, де ти витав? Тоді дозволь лиш нагадати, господи, що ми стояли мужньо і падали вже тільки мертві, що вороги ввійшли по наших трупах і по мечах... Ми добрі були й довірливі. Занадто, може... І піднялась рука у тебе, господи, за це карати, коли ти сам велів нам бути такими в своїх священних заповідях!..
(Продовження на наступній сторінці)