Спинився біля єдиної в Чигирині, та й то обдертої, кам'яниці, де мали бути "присутственные места" Богданової столиці. Почув би його думки тутешній справник! Ще їдучи до Чигирина, він знав, що той гребе ногами землю і скрізь, де тільки може, вишукує ворожий дух, крамолу. Він десь, напевно, вичитав, що тут колись потужно билось велике серце України, і прагне вислужитися, підслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке відлуння того биття. Як там не є, а мусив зайти і взяти дозвіл у пана справника на огляд "города" та виїзд з нього.
Стрівся з чіпким, суворим поглядом.
— Слухаю вас, пан...
— Шевченко.
— То чим служити можу?
— Ось тут, на подорожній, поставте свій автограф.
— Не зрозумів.
— Ну, дайте дозвіл на прожиття і виїзд.
— Чого приїхав?
— Глянути на Чигирин, дихнуть його повітрям і змалювати дещо.
— Щось ви, панове, внадилися!..
— Тепер вже я "не зрозумів".
— Тут був Куліш...
— А-а, пан Панько! І що ж він?
— Ходив, бродив, розпитував і малював. Не можете ніяк забути! Та зрозумійте, що назавжди докінчено і з Україною, і з вільнодумством!
— Спасибі вам, що пояснили, — приклав Тарас до серця руку. — Тепер ми твердо знатимемо. А то були вагання...
— То-то ж! — закозирився. — Давай бумагу. Шмякну тобі що треба.
Вийшов, ще посміхаючись, на сонну вулицю. І сміх, і гріх! І сльози... Ось хто тепер панує, де панував ти, Хмелю... Ясновельможний посол його величності у чині справника!.. Він може, має право та повноваження будь-що зробити з кожним, хто потрапляє йому на очі, бо він — всевладна рука царя. Цей туполобий страж спокійно може собі дозволити читати проповіді й напоумляти професорів, поетів, художників, бо він себе вважає вищим, бо він отут, у Чигирині, і цар, і бог...
До Суботова вела вузька дорога попід горою. Заросла густо споришем, так ніби тут не їздив ніхто возами. Певно, в селі лишилось мало дворів, що мають коней або волів. Ще трохи — й піде весь край з торбами. Тільки куди ж іти? Де є земля жирніша, і літо лагідніше, й дощі рясніші, й народ охочіший до праці в полі?..
Неквапно, сонно в'ється в долині тихий Тясмин. За ним махають крилами два вітряки й поблискують хрести дівочого монастиря. А на горі, праворуч, темніють убогі залишки гнізда орлів Богданових і біля них чорніє трагічно й моторошно високий хрест.
Богданів хутір зустрів пришельця храмом, що схожий був на саркофаг. Запущеність, похилий хрест на геть облізлій бані навіювали гірку печаль. Ні огорожі, ні деревця, ні будь-якого знаку турбот людських... Воістину гробниця волі й долі!.. Ще й, мов на сміх, цей хутір тепер належав не панові чи кріпакові, а козаку, що чудом якимсь уник кріпаччини, Можливо, аби душа Богданова, що й досі тут витає, не знала, що пороблено з його орлами, як гнуть вони міцні козацькі спини на панськім полі?..
--— Добридень вам, — почув нараз несміливе.
Ось він, козак Антін Яременко, прямий нащадок гетьмана! Ні, не по крові (якої вже, напевно, не залишилося ніде і сліду!), а по руїнах хутора. Стоїть худий, спрацьований, у полотняних штанях і латаній старій сорочці...
— Козаче, я тобі не пан, — сказав Тарас, подаючи правицю. — Мене Тарасом кличуть. Тарас Шевченко.
— Невже отой, що "Гайдамаки"? — спитав господар вражено.
— Не хто ж, а він!
— Ні, правда?
--— Ось хрест святий! — перехрестився.
Яременко заметушився внутрішньо, зиркнув сюди, туди й нарешті гукнув кудись за поруйноване склепіння льоху:
— Гафіє! Текле! Синку! До нас прийшов кобзар Тарас Шевченко! Несіть хліб-сіль, стрічайте гостя! Батьку, — вклонився вже Тарасові, — прошу до хати!
Антін ураз перемінився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став енергійним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнісінький тобі козак!
— Я вашу книжку, батьку, позичив і переписав. Пишу і люто плачу. Вмиюся і знов пишу...
Тарасові клубок застряв у горлі. Ніколи він не думав, що ті рядки, які самі мережилися відгомоном його думок, так привітають люди, візьмуть у душу, ніби свої думки...
І справді, його зустріли хлібом на рушнику, ввели в світлицю, як дорогого гостя, і посадили під образами. Господар сів навпроти, поклав на стіл важкі брунатні руки й захоплено дививсь .на гостя. Потім примружив гарні-гарні прекарі очі і прочитав по пам'яті:
Сини мої, гайдамаки,!
Світ широкий, воля, —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі...
Зітхнув, утер щоку долонею і осміхнувся:
— Пишу і плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Куліша, а він сміється й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по чарці-другій під Межигір'ям!"
— Правда. Таки пили... — всміхнувся на те Тарас.
— Гафіє, а ке сюди карафу! — зрадів Антін, — Мо', й з нами, батьку, вип'єте?
— Якщо дасте, то вип'ю, — сказав Тарас. — Бо я ще, правду мовлячи, і не обідав...
— Гафіє, Текле, швидше несіть усе, що маєте! — зрадів Антін такій "людській" розмові. — І правда, що ви кріпак з Кирилівки?
— Був кріпаком, та визволився, — озвався хмуро.
— Вибачте, — збагнув Антін, що зіпсував веселий настрій гостеві. — Я думав, що ви з панів. Не вірилось, що з голяків, таких, як ми... — Налив по чарці. — Будьмо!
Тарас кивнув і випив. Лише тоді побачив, що чарка в його руці старого срібла...
— Викопав її в городі, — сказав Антін, помітивши його увагу.
— Мабуть, іще часів хмельниччини...
— Дарую вам. Прошу вас, не відмовляйтеся! — підніс благально руку. — Мені приємно думатиметься, що ви п'єте з моєї чарки.
— Дякую.
За борщиком та за варениками Тарас ловив якісь аж надто пильні погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, і врешті-решт не витримав:
— Чого ви так придивляєтесь? Я вам когось нагадую?
— Ні, батьку, ні, — зніяковів. — Я думаю, я прикидаю… Коли б нам вас за отамана...
— То що було б? — спитав Тарас, відчувши під серцем холод.
— Не відаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пішли б усі. Ми вигребли б царя і панство начисто!
— Козаче, то не жарти.
— Я не жартую, — мовив Антін спокійніше, але так само вперто. — Ми почали б, а там — поляки, далі — простий народ московський. Хіба холопство їхнє солодше, батьку, нашого?
— Неволя скрізь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати...
— А ви пишіть! Правдиве ваше слово гучніше дзвонів, дужче од ста гармат! Я знаю це по собі. Я ніби став стосилим. Читаю, гніваюся і наливаюсь міццю, скидаю пута з серця, підношусь духом!..
— Антоне, де ви вчилися? — спитав Тарас, здивований його словами.
— В дячка. А що?
— Говорите, немов поет.
— До "Гайдамаків" ваших я знай мовчав, душа моя дрімала, як віл у спеку.
— Будемо будить людей, знімать з очей полуду, з душі — байдужість, відчай. А там саме покаже...
— Будити і запасатись зброєю!
— Тихіше...
— Ех, злетіти б на вороного та вихопити із піхов шаблю! — блиснув козак очима. — Хоч перед смертю глянути б... — пригас, пригас. І заспівав, на подив, словами із "Гайдамаків":
Літа орел, літа сивий
Попід небесами;
Ґуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним, орлята;
Ґуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята...
— Хто склав до слів цих музику? — здивовано спитав Тарас.
— Не знаю, — знизав Антін плечима. — Її співав під кобзу старий кобзар, коли ножі святили.
— Ти ж там не був.
— Хто знає... Дід, може, був... Чи прадід...
Запорожці ті хлоп'ята,
Сини його, діти.
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити...
На другий день він виїхав з Чигирина, і всю дорогу, аж до Кирилівки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душі лунала та дивна пісня, створена хто знає ким.
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу...
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава...
...Тривожні й щемні слова Антонові про кошового спливли на думку знову, як він побачив княжну Варвару Рєпніну. Власне це вже була не перша зустріч, коли вважати за першу ту, під час грози. Княжна і правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай і з волі царської, та все ж носив таке звання її химерний прадід. Козацький син, граф, президент Академії наук і гетьман. Бідняк і власник тисяч кріпацьких душ. Брат фаворита імператриці...
Його привів до неї Варварин брат Василь, який зустрів художника і влаштував у флігелі. У вітальні були також княгиня, князь, дві дівчини, одна з яких одразу впала в око.
Спочатку його представили княгині й князеві, а потім уже княжні Варварі.
— Моя сестра, — сказав Василь.
— Шевченко.
— А ми знайомі з .вами, — всміхнулася княжна Варвара, й лице її враз засвітилось ніжністю. — Ви пам'ятаєте оту раптову зливу?
(Продовження на наступній сторінці)