— Поїхали! — стрибнув на віз Григорій. Як не спішили, а припізнилися, і ночував Григорій в отця Петра у Стариці.
На другий день, подякувавши за хліб та сіль і пообіцявши невдовзі ще навідатися, Сковорода пішов до Бєлгорода, що був тут зовсім недалеко.
Отець Гервасій прийняв Григорія в архімандритських келіях. Зрадів, як братові, стис у міцних обіймах. Він ще погладшав, ще закруглився. Весь аж лиснів, як восени бичок.
— Чув, чув, Григорію, — очима пестив гостя, — як покорив ти Харків. Ну молодець! Не осоромив мене старого.
— Та я... Та що там... — знітився Сковорода. Але Гервасій узяв його за плечі і всадовив на дзиґлику навпроти себе.
— Який худий ти, Грицьку! Та не журись, у нас поправишся...
— Я й не журюся, — спромігся вставити Сковорода. — Була 6 душа здорова.
— Якщо душа — вино, то тіло — міх, — підніс Гервасій палець і засміявся. — Ну, як жилося?
— Добре.
— Не кривдили?
— Ні.
— Було з грошима скрутно?
— Та ні...
Архімандрит скривився — щось не подобалося йому в розмові, але що саме, Сковорода не міг збагнути.
— Таки дивак ти, Грицьку, — всміхнувся Гервасій лагідно. — Невже тобі не хочеться добитись щастя, почестей?
— А я щасливий, отче, — промовив палко Сковорода. — Робота, учні, книги — на трьох нещасних стало б!
Архімандрит помовчав, чи то вагаючись, чи щось обдумуючи. І враз спитав:
— Скажи мені, Григорію, чому ти й досі не у ченцях?
— Бо не достойний...
— Ну а хотів би? — підбадьорився отець Гервасій.
— Не знаю, далебі... У моєму віці йти у послушники...
— Ми пострижемо тебе одразу. Я говорив про це з епіскопом.
Архімандрит підвівся. Григорій теж.
— Я не готовий, грішний, — сказав рішуче.
— Григорію, — отець Гервасій узяв його під руку. — Усі ми грішні. А ти давно живеш як справжній схимник.
— Це так зненацька. Я мушу все обдумати...
— Дивак! Та що ж тут думати? Сам Іосаф звелів мені прийняти тебе в чернечий стан. За рік чи два будеш префектом, ректором.
— Спасибі. Що ви!
— Ти найму дріший — тобі й начальствувати! Григорій витер піт.
Отямившись від похвали, яка його пригнічувала, промовив гаряче:
— Ні, я не можу. Дякую за честь, за дружбу, але чернецтво не до душі мені. Принаймні зараз. Коли ж відчую, що я готовий, прийду скажу і преклоню коліна. Тоді клобук возложите і одягнете скуфію... Тепер же — ні.
— Дитина еси, Григорію. Не розумієш простих речей. Єпіскоп тобі дарує честь, достаток, шану. Ти уявляєш — ректором?
— Хіба клобук добавить мудрості? Суть — голова...
— Без голови тепер прожити легше, аніж без скуфії та клобука,— сердито мовив архімандрит.
— Тому, хто пнеться вгору,—зауважив Сковорода.— А в мене, отче, лише одна турбота — коли б не вмерти мені без розуму.
Архімандрит нахмурився.
— Ходімо до Іосафа! — промовив згодом і перший рушив із келії.
Сковорода поплівся слідом. Зияй наперед, що з цього дива не буде пива. Напосядуться на нього вдвох і заганятимуть, немов стрільці ' старого вовка в яр, у монастирські мури. Одвикли можні терпіти поруч волю. Вона їм муляє, як порошина в оці. її страхаються, бо там, де воля,— думка, бажання правди, гідність. Рабами легше правити. Ума не треба, досить і канчука та шаблі.
— Зажди — сказав Гервасій, коли зайшли в якусь світлицю. На стінах тут висіло безліч старих портретів. То все були епіскопи, благообразні старці у дорогих, розкішних ризах. Всі на один копил, немов брати-близнята...
— Заходь! — гукнув отець Гервасій, визирнувши з бічних дверей.
Єпіскоп приязно благословив Григорія. Він постарів, волосся з сивого стало якимсь жовтавим, запали очі, щоки.
— Мені сказав отець Гервасій,— почав він тихо, хрипло,— що ти не хочеш узяти сан чернечий... Це правда?
— Правда.
— Чому?
— Боюся.
— Чого?
— Позбутися скарбу.
— Якого скарбу? — перезирнувся з архімандритом.
— Єдиного, що залишився, — волі.
— Без клобука ти швидше її позбудешся. Запише якийсь панок у сказку — і поминай як звали.
— Та я ж козак. Єпіскоп хмикнув.
— І маю чин уставника.
— Григорію, — заговорив епіскоп по-братськи щиро. — Ти придивись до мене — я вже старий і немічний, от-от господь покличе в свої чертоги... На кого я залишу паству, кому віддам єпархію? Хто на сторожі стане й зі словом божим, мов із мечем огненним, заступить шлях жадобі, кривді, чварам? Ось, може, він? — кивнув у бік Гервасія. — Він добрий, вірний пастир, але далеко не Ціперон, і не Кониський навіть!.. Кордет чи Бродський? А може, Крайський?
— Аби хлібець, а зуби знайдуться, — сказав Григорій.
— Звичайно, знайдуться, — всміхнувся криво Іосаф. — Але які, чиї?
— А добрий шмат, Григорію, — устряв Гервасій. — Такий трапляється раз у житті, та й то одному із сотні тисяч.
— Істинно! — прорік епіскоп. — Достаток матимеш, який тобі й не снився. А шана, влада, сила! Карети, коні, золото! — Єпіскоп аж помолодшав, налився знову силою. — Ти йдеш чи їдеш, а люд на тебе дивиться, немов на бога, біжить слідом, цілує одяг, руки. Благословляєш братію і відчуваєш, як виростають у тебе крила ангельські і як стаєш ти біля престолу господа.
Сковорода підвівся і, ледве стримуючи обуреннЯ, мовив глухим од гніву голосом:
— Ви хочете, щоб я собою збільшив і так велику кількість фарисеїв?! їжте сито, пийте солодко, одягайтеся розкішно, мяко — і ченцюйте! Я не попутник вам. Ви проповідуєте любов до ближнього, насправді ж любите лише самих себе. Ви кричите про вільну совість, а нетерпимі не менш од східних деспотів і попираете во ім'я господа честь і життя інакомислячих. Щодня, щомиті твердите, що наша віра єдино вірна в світі, а боїтеся, щоб хтось не висловив хоча б півслова сумніву. І це суть праведники?!
— Григорію, отямся! — гукнув Гервасій злякано. — Мовчи, нещасний!
— А хто ж вам скаже правду, хто зніме полуду з очей неситих ваших? Понаїдали черева, поодягалися в єдваби, сукна, золото й благословляете насильство, муки, рабство! _— Григорію, побійся бога! — знову заволав Гервасій. Піднісши руку і дивлячись спідлоба на Григорія, епіскоп мовив жорстко:
— От ти прийми чернецтво, стань на чолі єпархії і покажи, як треба жити пастирям, очисть од скверни істину...
— І Геркулес не зміг би очистити ваші авгієві стайні!
— Свят, свят, — прошепотів Гервасій.
Єпіскоп сидів, стиснувши зуби, і розглядав євангеліє, закуте в срібло й золото.
— Чого ж ти прагнеш? — спитав нарешті.
— Життя, спорідненого душі, природі, — озвався жваво Сковорода: йому здалося, що Іосаф з ним згоден. Суть не в клобуці й сані, а в безкорисливості, в служінні правді, людям, у пізнанні себе самого і боротьбі з такими пристрастями, як самолюбство, жадібність, надмірна гордість пиха. Пізнай себе — це заповідь, альфа й омега наша, коли не хочемо зіііти в ніщо і стати справжнім бидлом!..
Скривившись страдницьки, епіскоп звів на нього сірі холодні очі.
— Зависокосився ти, чоловіче добрий, — промовив стримано. — Твої думки та речі на грані єресі... — Спинив рукою Сковороду, який хотів щось заперечити. — Звичайно, у них е частка істини, малої правди... Проте велика правда, в ім'я якої ми живемо і боремося, ногами топче менші, приносить їх у жертву... І тих людей, які за них чіпляються... — додав із притиском.
— Це фарисейство! — не стримався Сковорода. — Якщо вбиває мати своїх дітей, вона уже не мати, а дітовбивця, трупище!
Іосаф заплющив очі, мов захищаючись, і проказав, коли Григорій стих:
— У нас в Колегіумі, як і належить, всі вчителі — ченці або священики, і ми не можемо, не маєм права порушувати цей стародавній звичай...
— "Не живучи в моєму домі, твори гординю"? — спитав Григорій, згадавши, як проганяв його епіскоп у Переяславі.
— Не поспішай. Подумай. Попереду ще ціле літо... — відповів на те епіскоп і знов заплющив очі. — Тепер іди, спочинь з дороги. Отець Гервасій приготував тобі затишну, світлу келію...
Гервасій встав і мовчки рушив до дверей.
На самоті Григорія думки обсіли роєм. І ні розкішна келія, в якій не гріх спинитись і архієреєві, ні милі серцю книги, підібрані самим Гервасіем, були не в силі розвіяти тужливий щем у грудях. Там, у епіскопа, було все просто, ясно, а тут, із самим собою, прозору, чисту воду його неЗрушних переконань і суджень вкривала ряска сумнівів. Хто ти такий, щоб говорити з епіскопом як рівний з рівним? Знайшли, пригріли, дали відчути радість од повноти життя, од спілкування з юністю, а ти віддячив прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скільки не годуй... Зухвалець! Homo novus, що осягнув життя й шукає в ньому істини. Бери готові догми й, прикривши ними сором, живи собі на втіху, — так ні, гребеться, прагне, мудрствує! Уже срібло на скронях, а ти терзаєш душу жаданням правди, волі...
(Продовження на наступній сторінці)