Отямився аж біля верб, на Лопані. Звершись спиною об чорнокорий старезний стовбур, дивився довго на помережану вербовим листям воду і слухав власну душу. В ній щось творилось дивне. Перекочувалися одна за одною щемливі хвилі радості, вдаряли в груди, в голову і наливали тіло завзяттям, міццю, силою. З ним ще не було такого. Хіба тоді, як покохав Мар'яну... Ні, то щось зовсім інше. То молоде буяння, снага до щастя, поступу. А це — жага продовження, бажання встояти у герці з часом, з самою смертю, яка одним ударом руйнує все, що ми так тяжко і довго зводимо. Всі прагнуть вічності. Одні ділами, подвигами, другі дітьми й онуками, а треті... Ні, він не марить вічністю. Не для земної пам'яті й не для блаженства райського уникає багатства, почестей і намагається пізнати власну сутність, людей, природу, світ. Інакше він не може. Ходити в шатах, коли десятки, тисячі твоїх братів по племені радіють сірій свиті? Купатися у сонці слави, коли народ твій Зв'язаний, прибитий страхом, знівечений?!
Сів у найближчий човен, до половини витягнений на болотистий берег. Заплющив очі й побачив знову свого нового друга. Уже був певен, що цей юнак віднині стане його найкращим другом і побратимом.
Вода ласкаво хлюпалася і жебоніла поміж човнами. Скидалась риба. На тому березі, біля млина, хлоп'ята пасли череду. Горіло вогнище...
Він для Михайла буде проводирем і світочем. Обробить, мов плугатар родючу ниву, його весняну душу, засіє зерном мудрості. Добропорядних, достойних, вільних духом стає дедалі менше й менше. Одні, пригнічуючи, завдаючи в неволю інших, втрачають людську подобу і перетворються на упирів, що живляться чужою кров'ю. А другі, яким наділи ярма, забиті, змучені і просолілі потом, в якійсь страшній метаморфозі стихають, гинуть або стають робочим бпддом, німим, покірним, до сліз беззахисним і безпорадним.
Хто ж порятує, Хто Їх навчить пізнати свою нерабську сутність, свою природу вільних, яким по силі перевертати гори, творити подвиги, що їм позаздрив би і Геркулес? Добропорядні, чесні, осяяні вогнем науки сини народу, воїни людського духу й істини!
Рвонувся бігти у монастир, але примусив себе спинитися. Не гарячкуй, Григорію, вгамуй шалене серце й чини, як личить мужеві, а не малій дитині. Хто ти еси? Вандрований, бездомний вчитель. Як ти приступишся до свого друга, як завоюєш його любов, довір'я?
Терзав себе думками, сумнівами і все ж ішов на гору, в місто. Не знав, що станеться з ним за годину, завтра, проте був певен, що у прийдешньому його життя набуде нового смислу й значення. Ніщо не вічне в світі, лише стремління й помисли, якщо вони ввійдуть у плоть та кров народу і стануть прапором, який вручають синам, онукам, правнукам.
Біля музеуму його спинив Кордет. Звіваний, розчервонілий, збуджений.
— І де ти бродиш? Я обганяв мало не всеньке місто — немов у воду канув!
— Я таки був біля води, на Лопані, — всміхнувся Сковорода. — Ти заскучав за мною?
— Як кіт за прутом... — пробурмотів Кордет і мовив весело: — Тебе гукає ректор!
— А то навіщо?
— Треба. Іди, він скаже... Господи, я вже злякався — думав, що ти чкурнув із Харкова!.. Та йди вже, йди! — штовхнув у бік Григорія і підморгнув: — Ще наговоримося...
Цього разу Костянтин його зустрів привітніше. Благословивши, почав розпитувати, над чим трудився у тихій Стариці, що привело його до Харкова, і врешті-решт поставив питання руба: чи не набридло йому життя пустельника.
— Не знаю, отче, — признався Щиро Сковорода. — Сам не Збагну...
Ректор помовчав трохи і, звівши журливі сірі очі, нараз промовив:
— Григорію, а мо', вертайся у наш Колегіум.
Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
— А Іосаф?
— Він згоден.
— Світським учителем?
— Яким захочеш.
— Викладачем поетики?
— Сам вибирай, — всміхнувся ректор лагідно. — Від інфими до філософії!
— А синтаксиму можна? — спитав Григорій, радіючи, що зможе вчити свого нового друга.
— Будь ласка, — підвівся ректор і похопився: — Правда, у нас немає кому навчати грецької...
— Я згоден, отче, і те, і те! — Він так зрадів можливості щоденно бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всі науки.
— Ну що ж, — із полегкістю промовив Костянтин. — Хай буде так. Гряди займай свою колишню келію. Вона ще й досі вільна.
— Іду. Спасибі, отче... — прошепотів Григорій, розчулений такою добрістю, і швидко вийшов із кабінету ректора.
Хто знає, що наговорили про нього хлопцеві, але Михайло став уникати свого нового, незрозуміле мудрого й палкого вчителя. Григорій бачив це, уболівав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесідувати одверто, щиро, без недомовок, як і годиться двом побратимам, двом козакам.
Уже напровесні, коли над Харковом світило ясно сонце, а по вузьких, покритих снігом вулицях текли грайливі щебетуни струмки, вони зустрілися у монастирській брамі. Ковалинський хотів шмигнути мимо, але Григорій схопив його за лікоть і зупинив.
— Мені здається, що ти на мене гніваєшся. Це правда?
— Ні.
— Тоді чому ж ти мене цураєшся?
— Я не цураюся... — промовив хлопець тихо і навіть спробував дивитись в очі вчителеві. Але не зміг, одвів квапливо погляд і почервонів.
Григорієві стало жаль хлопчини. Він ладен був не домагатися від нього правди, але не міг лишити юну душу в руках невігласів. Удавши, що не помітив його збентеження, обняв за плечі і запропонував:
— Ходімо в луг, Михаиле, та наламаємо вербових котиків.
Юнак згодився мовчки. Й вони пішли. Під чобітьми розсовувався набряклий, мокрий сніг, сліпило сонце — із струмків, із вікон, з неба. Повітря було хмільне, ласкаве, пропахле талим снігом, корою, соком кленів...
— Ти любиш весну? — спитав небавом Сковорода.
— Коли вже тепло й зелено.
— А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що причаїлося в бруньках, у зернах, у коренях, пробуджується, збирає сили, волю, щоб із торішнього сміття і праху рвонути вгору молодістю, веселим зелом. Господи, що може бути радісніше!
Він зупинився, зліпив велику сніжку й пожбурив нею у монастирський мур. Щасливо мружачись, нагнувся знов за снігом і закричав:
— Гей, начувайся, хлопче!
Михайло вмить пригнувся, і сніжка врізалася, немов ядро, в калюжу.
— Он люди дивляться... — сказав Михайло з докором.
— То й що?
— Не личить нам, статечним людям...
— Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радіти дружбі, сонцю...
— Ми ж не маленькі діти.
Перескочивши швидкий ручай, що біг Бурсацьким узвозом, пішов униз, до брами. Було до болю прикро, що в голові в Михайла сиділа міцно якась химерна попівсько-панська філософія і що її ніяк не вибити, не розтопити криги, яка уже півроку стоїть між ними і губить ніжні пагони ще молодої приязні. Проте у цьому була й своя приємність — змагання, пря. Він усе життя боровся — з бідою, голодом, насиллям, дурістю, брехнею й іншими страшними гарпіями, що не дають людині жити в щасті. Або — з самим собою, Зі своєю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не підкоряючись велінням серця, розуму. Без боротьби нема життя, немає поступу. Все непорушне, стале, навіки кимось визначене є мертве.
— Ти не правий, Михаиле, — сказав Григорій, коли вже вийшли з міста. — Не слід соромитися своєї радості, свого земного щастя.
Юнак оглянувся, розвів руками і мовив з усміхом:
— Я щось не бачу побіля нас щасливого.
— А я? А ти?
Михайло пирхнув.
— Щасливий наш полковник, пан Куликівський! — промовив згодом. — А ми забуті богом, а може, й прокляті.
— Куликівський тобі признався?
— Я знаю й так. Коли 6 мені його пернач, його маєтки, села і більше тисячі навіки підданих, я був би теж щасливий!
— Дурний ти, хлопче, — сказав Григорій різко. — Хіба ж у цьому щастя?
— У дорогому одязі, у ситій їжі, питві та у всіляких втіхах! — не вгавав Михайло.
— А хто щасливіший, — спитав Григорій, — скажімо, дука, який вночі не спить, бо дуже муляють йому грунти сусідські, а чи голяк, що повечеряв останнім куснем хліба й хропе на всеньку хату?
Юнак замислився.
— Напевне, дука...
— Кравець, що любить і вміє гарно шити, чи генерал, який удень воює, а на спочинку ввечері виймає з скриньки флейту й стає музикою, яким він марив змалечку, але яким йому повік не бути?
— Хто знав...
— Або Платон, Сократ, Тіт, Марк Аврелій? Хіба щасливими робили їх маєтки?
— Вони усі нещасні, — рішуче мовив хлопець.
— А то ж чому?
— Бо жоден з них не мав Христа у серці і не молився богові...
— Зате вони молились істині! — гукнув Григорій гаряче. — А бог — це істина.
— По-вашому, вони святі достойники?
— Ти угадав. Мужі, з яких нам треба брати приклад!
— Почув би це отець Порфирій... — сказав Михайло з притиском.
— Отець Порфирій темний.
— Наш протопоп, Порфирій Крайський? — жахнувся хлопець.
— Як глуїіа ніч. Він розминувся з розумом, а душу бог йому забув укласти.
(Продовження на наступній сторінці)