— Він же священик, а на священиках благословення боже! — почервонів Михайло.
— Благословення боже на всіх суспільних станах, або точніше, всі перед богом рівні, усі достойні щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пізнавши себе і не довірившись своїй природі, взяли собі їм не властиву роль, погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом, яке приносить замість блаженства сльози.
— Ви щось чудне говорите... — промовив хлопець злякано. — На вашу думку, і цар, і пан, і підданець — усі одної кості... А досконалість, якою вищі стани...
— Досконалість людини в тому, наскільки здатна вона приносити добро і користь ближньому.
Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, і крадькома позиркував на посвіжіле, збуджене обличчя вчителя.
— А чому ти не ходиш у грецький клас? — спитав Григорій мирно.
— Не дозволяє ректор. Сковорода спинився.
— Не дозволяє ректор?
— І дядько теж...
— Чому? Навіщо?
— Щоб не стрічався з вами...
— О люди!.. — звів руки горі Сковорода. — Гидотне плем'я скорпіонове!
Він повернув назад, до міста; попрямував рішуче, не перестрибуючи калюж, струмків.
Михайло ледве встигав за ним, хоча не йшов, а біг, як кажуть, підтюпцем.
— Ми ж не нарвали котиків! — гукнув, щоб зупинити вчителя.
Сковорода махнув рукою. Але невдовзі таки отямився, пождав Михайла й пішов спокійніше.
— От фарисеї... тупі, безумні голови... — скрушався він. В душі все клекотіло. Якби попався хтось із тих недолугих пастирів — поколошматив би, дарма що досі не зачепив нікого й пальцем...
— Он гляньте, гляньте! — прошепотів Михайло злякано і заховався мерщій за браму.
Розбризкуючи калюжі чоботами, по Бурсацькому узвозу чимчикував угору Порфирій Крайський! Він поспішав, аж падав.
У свій музеум Сковорода прийшов як чорна хмара. Куди й подівся той філософський спокій, той стоїцизм, з яким раніше він зустрічав і горе, й радість! Жбурнув на ліжко свиту, під грубку чоботи і заходив по хаті, як звір по клітці. Думки вихрилися, душа спливала кров'ю. Напевне, так страждає мати, коли дізнається, що хтось хоче забрати її дитину...
Обернувшись, нараз побачив біля дверей Кордета. Лаврентій читав, тримаючи великий синій аркуш, і посміхався.
— Послухай, Грицьку... — промовив, не відриваючи очей від аркуша. — Чи так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городі Харкові, А ще чудеснішим був би лежащим під Харковом.
— Їй-богу, добре, пане префекте, — похвалив Сковорода. — Зривай, зривай, Кордете, машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці — світу!
— Та що з тобою, Грицьку? — злякався отець префект. — Ти простудився?!
— Ні.
— Лягай у ліжко, швидше!
— Я ліг би, друже, коли б у ньому сховатись можна було від скорпіонів...
— У тебе жар, Григорію... — прошепотів Кордет, схопив за плечі друга і посадив на ліжко. — Лягай, лягай... А я гукну шептуху...
Григорій ліг і посміхнувся:
— Гукни отця Порфирія.
— Він теж пристріт лікує?!
— Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужі діла!
— А-а, ти сердитий... — розчаровано протяг Кордет.
— Я лютий, розпечений, як шмат заліза в горні! — схопився з ліжка Сковорода. — Ти знаєш, забороняють хлопцеві вивчати грецьку мову, вести зі мною бесіди! А преподобний Краиський, як той собака, ганяє слідом і винюхує. Тьху! Сміх і гріх...
Кордет мовчав. Присів на стільчик побіля столу і перечитував свої колючі вірші.
— А мо', залиш того хлопчину в спокої... — промовив тихо.
— Він мій товариш, друг! — гарячкував Григорій.
— Хіба між нами немає достойних бути твоїми друзями?
— Є, е. Наприклад, ти. Але нема такого. Він ніби син мені, неначе другий я!
— А люди кажуть, що це не дружба, а... старогрецький ерос, — сказав Кордет і зашарівся.
Григорія мовби кілком ударили. Вікно, і ліжко, й стіл, і гість пішли поволі обертом... Хапнув повітря ротом і засміявся:
— Воістину, кого господь скарати хоче, то відбирає розум!
Упав на ліжко й відчув, як груди, серце стискає страх за друга. Що буде з хлопцем, коли невігласи йому "розкриють очі"?!
Вставати, бігти, застерегти!.. Ні, ні. Так не годиться. Мовчати краще, не зустрічатися... А як же він? А як же я? Самотність, чорні думи... Дурні, набридлі диспути... Бенкети, плітки... Боже! Із високості, де лиш орли та олені, упасти в твань, де свині...
— А ось послухай, Грицьку, — заговорив Кордет, — яку я втяв сьогодні вранці епітафію:
Путнік, плюнь —тут Порфирій лежиті.,
Що в синод посилав доноси...
Григорій перевернувся ниць і застогнав. — Іди, Лаврентію, мені побути треба на самоті.
Два місяці Сковорода не розмовляв з Михайлом, не залишався віч-па-віч із ним. Затихли плітки, наговори. Лише недремне око отця ІІорфирія не заспокоювалося.
Сумуючи, Григорій зблизився з десятилітнім бідним бурсаком Правицьким Яшею, відвідував, коли малий хворів, пошив йому своїм накладом чоботи...
Проте не міг змиритися, віддати друга темряві, юрбі попів. Писав листи Михайлові, аби засвоїв краще латинську й грецьку мови; через людей, на відстані, ревниво стежив, які книжки читає, з ким водиться, приятелює. І потерпав. Листи листами, а невгамовна молодість, принади світу, звичаї візьмуть своє... Й таки не витримав. Досвід завзятих перших християн, які збиралися таємно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорій вирішив зустрітися з Михайлом десь за містом, та ще й увечері.
Хвилюючись, дістав папір, чорнило, присів до столу. Вмочив перо і написав латиною:
"Здрастуй, мій скарбе! Найдорогоцінніший Михаиле!
Напевне, я усі ці дні тобі здавався грубим і роздратованим. Але як не вболівати, мій друже, коли від мене відірвали того, хто був однією з найбільших моїх відрад і втіх. Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б. А так... Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух... Лише тепер я пізнав, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів із їхньою любов'ю до темноти, злітають до сонця.
Я так тебе полюбив, що, якби ти навіть став моїм ворогом, я не міг би ненавидіти тебе. Постійно перебуваєш ти перед очима душі моєї, і про що 6 хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюся на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях...
О, коли б можна було писати так само багато, як і мислити!
Як тільки ми розійшлися після зібрання, моєю душею раптом оволодів жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе у мій музей. Повір мені, душе моя, що і сьогодні я піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе. О, коли б ти міг заглянути в моє серце!..
Після вечірньої молитви ти не йди додому, а прямуй нашою улюбленою мальовничою долиною, йдучи так повільно, щоб я міг тебе наздогнати.
Про цей лист нікого не повідомляй: ти ж знаєш, яка безмежно заздрісна й брехлива людська чернь.
Твій Григорій С.".
Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску і запечатав оленем. Гукнув малого Яшу, який сидів у книгозбірні, й послав його з листом у місто, до Ковалинського.
Вони зустрілися біля човнів під вербами. Коли Григорій спускався вниз до річки, Михайло вискочив з-за дуплуватого старого стовбура і заревів ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
— Це я, це я! — гукнув юнак.
— Свят, свят, — перехрестився Сковорода. — А я подумав — вовк...
— Вовк не реве, а виє.
— Не розібрав зі страху.
— Ви налякались, правда? — насторожено спитав Михайло.
— Авжеж!
— Ні, ви жартуєте... А я боюся... Вовків, ведмедів, упирів, відьом, чортів, мерців...
Він озирнувся лячно — вже сутеніло.
— Бредня.
— Еге, бредня... — прошепотів юнак. — У нас на хуторі жила недавно відьма... Корів доїла і заплітала коням гриви...
— Усе це бабські вигадки.
— А дід Степан злигався з чортом й ніяк не міг умерти. Кричить, сердешний, у бога смерті просить, а в головах За його душу б'ються диявол й ангел...
— Коли 6 за кожну душу велись такі баталії, то ангелів було 6 на небі, як горобців у Харкові! — засміявся Сковорода.
— Його поклали на долівку, поворожили... — своєї вів Михайло. — Старий умер, але ще й досі блукає світом...
— І хто тобі так задурманив голову? — зупинився Сковорода. Вони брели між валом міста й річкою. — Людське життя схоже на вінок: початок і кінець — матерія, з землі прийшов і в землю повертаєшся... Коли людина вмерла — їй не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залізу, глині...
(Продовження на наступній сторінці)