— Григорію, ти сущий скарб. У нас же нікому навчати хлопців співу! — змахнув Кордет руками. Й розщедрився: — Ходімо, я покажу тобі наш предостойний город!
Окрім церков, у Харкові ще не було на що дивитися. Та й то найкращу — Покровську — церкву Григорій встиг оглянути, бо стояла в монастирі, неподалік Колегіуму. Тому, Заждавши трохи, щоб не образити патріотичних чуттів префекта, Сковорода пробачився і запропонував:
— Ходімо краще в поле.
Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая.
— У нас за Лопанню є невелика миза, тобто підварок, —
промовив згодом стримано. — Там ліс, гора, жива криниця...
— А це далеко?
— Ні.
— Тоді гайда за Лопань!
Вони зійшли вузьким Бурсацьким узвозом, минули ветху браму й напівзасипаний широкий рів.
— Фортеця рушиться, — сказав Григорій. — А що, татари вже не сягають Харкова?
— Коли сягали, то й з козаками царі московські цяцькалися, — зітхнув Кордет. — А нині нас уже ні за що мають. Полковників, немов гусарам, ставлять!
Він збіг униз, до річки, стрибнув у човен і взяв весло.
— Татар не чути, — промовив згодом, коли вже випливли на середину річки. — А гайдамаки, бував, дуків шарпають. Не у самому Харкові... Ось на святки зелені як налетіли на осавульський хутір, так тільки пір'я!... —змахнув веслом, як шаблею, і замалим не перекинув човен.
— Веслуй спокійніше, а то потонемо, як цуценята в сажалці, — пожартував Григорій.
— Я вмію плавати!
— Я теж.
Кордет підвівся з лави і став гребти навстоячки. Весло аж гнулося, а човен мчав стрілою.
— О-го-го-го! — гукнув Кордет високим диким голосом. Із очерету злякано знялися крижні. А вдалині на луці якийсь косар самотній підняв бриля і помахав, вітаючись.
Вже біля берега Кордет звернув ліворуч і спрямував човна в притоку чи то рукав, зарослий густо очеретами й вербами. Пливли поволі, ледь продираючись крізь лугову гущавину. Але невдовзі Кордет не витримав такої муки, жбурнув весло на дно човна і спритно вистрибнув на жовтуватий піщаний клаптик берега.
— Плигай сюди! — гукнув Григорієві і миттю зник, немов пішов у землю. Але не встиг Григорій ступити кілька кроків, як попереду почувся голос його супутника: — Оця левада наша. Ми тут корів пасемо й на зиму сіно косимо.
Небавом вийшли на ту широку луку, яку аж з річки видно. Лежала свіжоскошена немолода трава, гули джмелі над потривоженими косою гніздами... А косаря не стало. Був — і нема.
Григорій пішов шпаркіше і наздогнав Кордета, що розкидав ногами сіно, аби посохло швидше.
— А де косар?
— Вже накосився, мабуть, і почвалав додому, — не озирнувшись, сказав Кордет. — Трава густа і перестояна — тут за півдня вмахаешся... Он там криниця й хата, — вказав на захід сонця, де під горою (як у Ковраї!) стояла стінка лісу. — Ми тут ночуєм іноді, коли набридне міський гармидер і суєтаСковорода примружив очі й побачив річку, греблю, почув Мар'янин голос...
— Григорію! —враз пролунало поруч. —Григорію!.. Він озирнувся — накульгуючи, до нього біг земляк Ничипір Доля! Поцілувавшись тричі, схвильовані, вони стояли мовчки, а потім знов обнялись і, сміючись крізь сльози, заговорили.
Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радості.
— Ви що, брати? — устряв Кордет нарешті, й вони притихли.
— Це мій земляк, чорнуський! — щасливо мовив Сковорода. — Ну а крім того, ми з ним три роки разом були в Угорщині... А я гадав, що ви втекли на Запорожжя, — повернувся він до Ничипора.
— Ти ясновидець! — розплився Доля в усмішці.
Він мав якийсь кумедний вигляд — чи то у ньому було щось зайве, чи бракувало йому чогось... О, замість чуба на голові стерня!
— А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипір глянув на Кордета.
— Голець зголив, Григорію... — І посміхнувся: — Зате ще маю голову!.. А як же ти, яким це вітром тебе принесло на Слобожанщину?
— Він буде в нас учителем, — сказав Кордет поспішно і запропонував: — Ходімо в хату, братці. Там десь у нас була вода життя... Дядьку Ничипоре, ви ще не випили ту акву віту?
— Жива й здорова, — прогув Ничипір. — Ти до сестри заходив? — спитав Григорія. — Як там вона, підстрибує?
Сковорода спіткнувся. Хотів кивнути ствердно, але не зміг.
— Її немає... За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипір зціпив зуби.
— Прокляті дуки... — промовив згодом тихо, зібгав бриля, якого ніс у руці, і простогнав: — За гріш готові зідрати шкуру з батька... О господи, невже не буде кари?! Невже минуться їм наші сльози й кров! Та хто ж ми, люди добрі?
— Лозові прутики, яких зв'язати нікому, — сказав Григорій.
— Бездумні вівці, яких стриже хто хоче, — додав Кордет.
— Куди ж ви дивитеся, розумні, вчені голови?! — стис кулаки Ничипір.
Поопускавши очі, вони брели левадою, перевертали мовчки важуче груддя докорів і не могли, не сміли сказати слова собі на виправдання. Вони, звичайно, назвали б безліч причин, обставин, сумнівів, але від цього не стало б легше ні їм, ні Долі, ні їхньому народові. Петля затягувалася все дужче й дужче, і не було вже сили її зірвати з шиї. Ще кілька літ — і по козаччині закряче чорний ворон...
Коли зайшли до хати й пробігла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора:
— Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуляє воля? Козак махнув рукою.
— Хіба вночі, з сіромою... Як посідлаємо розкішних панських коників та як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гості!..
— А до своїх?
— Буває... — пригладив вуса Доля. — Як шаровари скинемо та як розпишемо те панське місце, що обростає салом, так де й візьметься розум і побратимська щедрість — віддасть усе!
Він засміявся.
— А часом кулю вбухає, — промовив згодом і покрутив ногою. — Он щоб не він, — кивнув у бік Кордета, — я вже давно в раю горілку пив би і заїдав варениками.
— Ет, що там я... — зніяковів Лаврентій. — Вас не знайшли 6 і так...
— То сам у лісі здох би, — сказав Ничипір і подав Кордету чарку. — Спасибі, брате, вік не забуду! Господи, як появлюсь на Січі — порозбігаються! Вони ж гадають, що я на тому світі...
Нараз умовк, похнюпився, зітхнув печально і заспівав:
Гей, колись була розкіш-воля,
А теперенька — недоленька,
А теперенька — недоленька;
Болить серце й головонька...
Поверталися уже надвечір. Кордет був стихлий, знічений. Здавалося, він ждав з тривогою, що скаже новий учитель про гайдамаку з Січі. Хоч і земляк, а хтозна, які думки у нього...
— За Ничипора тобі велика дяка, — заспокоїв його Григорій. — Коли б усі...
Кордет не дав домовити.
— Я сам палив би й різав би! Прокляті здирці, зрадники! За шмат сукна гнилого царицю лижуть... Тьху! — Ударив люто веслом об тиху рожевувату воду і запитав: — Ти от скажи, скажи на милість божу, де наша гордість, гонор? Ми ж — козаки, безстрашні русичі, що не далися татарам, шляхті, туркам. А приїздить якийсь панок із Московщини, і вже хвостом виляємо, і біжимо, аж падаємо, щоб донести, на брата й покласти в гаман оті нещасні срібники. А як відхрещуємося від посполитих, немов вони не люди, немов у них немає серця, мислі й вони давно приречені на гній, з якого розквітне наше панство!
Григорій слухав і дивувався схожості його думок зі своїми. Він говорив, немов палав, іскрився. Отак горять старі дуби, розбиті блискавкою...
В монастирі на них чекав архімандрит, він же і ректор, Костянтин Бродський.
Напередодні занять в училищі Сковороду покликали до ректора. Костянтин був у клобуці й скуфії, забрезклий, сивий.
— Сідай, Григорію, — промовив байдуже, без будь-якого відтінку. Дочитав цупкий великий аркуш, узяв перо й поставив довгий витієватий підпис. Потому дістав із шухляди Сковородин рукопис лекцій і простягнув йому. — Я ознайомився... — сказав непевно. — Ну що ж, цікаво... Благословляю. З богом!
Сковорода підвівся.
— Зажди хвилину, — підніс суху старечу руку Бродський. — Скажи мені, Григорію, хто і за віщо наклав на тебе єпітимію?
— Ви помилились, отче, — одмовив чемно Сковорода. — Я й не грішив, здається...
— Тоді чому ж ти постиш, їси лиш раз на день і уникаєш товариства?
— Хіба це гріх? — спитав Григорій різко. — Доки одні надміру їстимуть, хтось мусить пеститись.
— А товариство? — не скоро буркнув Костянтин.
— Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крім того, — примружив очі, — громада тутошня для мене надто пишна і благородна. Я з козаків, як кажуть, чорна кістка...
— Це од лукавого, — промовив жорстко Костянтин. — Ти благородний вченістю. Та й чин високий маєш.
— Звичайно, вчитель...
— Я не про це, — підвищив голос ректор. — її височество імператриця-матушка тобі присвоїла достойний чин придворного уставника 1.
— А я й забув... — протяг Григорій.
(Продовження на наступній сторінці)