Носком сандалії щосили він копає амфору. Жалібно дзвякають черепки, вино, що зберігалося в амфорі, бризкає на стіни. Більше не маячітиме перед очима пика-перекрив-ляка!
— А може, це ти вже більше ні на що не здатний?
— Своє вміння і вірність тобі я не раз доводив ддлом.
Управитель понуро стоїть коло дверей, готовий вислуховувати будь-яку лайку господаря. В усьому його вигляді так і проступають покірність і відданість. Здається, він без слова поспішить навіть лизнути сандалію господаря, аби той тільки її наставив.
Але все це тільки здається. Насправді управитель глибоко ненавидить Аліферса, мав би змогу — давно б його зі світу зжив. Тож лає його подумки найостаннішими словами.
Та й себе самого теж. Бо було ж йому, йолопові, викупитися на волю, було вже показати всім, на що справді здатний і чого спроможний досягти. Так ні, захотілося на дурничку побільше нажитися, побільше грошей настягати. А воно ось удача взяла й відвернулася. Тепер про викуп Аліферсові навіть не заїкайся. Тепер треба набиратися тер піння, щоб не зіпсувати справи остаточно. Нехай уже з тим Гомером якось владнається, то тоді він про свою волю по дбає. Лихо з ним, з управительством, коли за нього стільки доводиться витерплювати від самодура-господаря
Нарешті в голосі Аліферса з'являється нотка поблажли вості:
— Просто жаль тебе зараз гнати втришия. А варто було б!
І управитель поспішає ще пригасити господареву лють:
— З твого дозволу, я знайду спосіб віддячити Меандрові.
— Дурень! гримкоче Аліферс І, як і сподівався управитель, одразу ж тихішає: — Про купця у нас з тобою ще буде час поговорити. А зараз думаймо про те, що Гомер уже в місті...
Аліферсові голова йде обертом. Це ж треба, га?! Так уже гарно було закрутилося з тим поговором, так усе пішло, так тонко все розставив — була б ось-ось Єлена заплуталася у його сітці". А тепер — тьфу! — знову вдавай із себе турботливого братика, знову посміхайся, на пальчиках об-ходжуй, щоб не сполохнути пташки Та ще й думай, як би відгородити її від сліпця, пильнуй, щоб хоч їх обох на одній стежці не знесло.
— І все через твою нездалість, йолопе!.
Він, певно, щойно міркував уголос, бо управитель, улесливо зазираючи йому в очі, запевняє:
— Я знайду управу і на пташку, господарю.
— Тільки не зараз. Тільки не зараз.
— Хіба що наказуєш...
Так, так, наказую! І не тичся, коли тебе не просять.
— Зрозумів, господарю, — кланяється низько управитель.
— Зрозумів чи не зрозумів, а роби, як велю, — мовить Аліферс— І от що: в домі і раби, і найманці щоб ні слова про Гомера. Можеш їх нікуди із дому не випускати. А сам дивися мені за сліпцем: де він, що він, з ким він. Я маю знати, з якого боку мені до нього підступатися.
* * *
Стільки разів уявляв Гомер своє повернення у рідний поліс, стільки разів думкою летів до батьківських місць! І боявся цього повернення. Боявся, що серед гурту земляків знайдуться ті, які знають і пам'ятають про його неславу. І покажуть вони пальцями на нього, і скажуть з поблажливим смішком: "Це той самий Гомер". А він не зможе провалитися крізь землю, і стерпіти той смішок теж не вистачить сили.
Коли ж купець Меандр відкрив йому правду про Алі-ферсову підступність, коли Гомер перехворів-переплакав від усвідомлення тієї підступності і перед ним затемніло провалля його власної вини перед Єленою, він вирішив повернутися. Ні, жити в рідному полісі Гомер не залишиться — не здужає того, але хай на день, на півдня він таки прийде туди. Він вислухає все, що йому скажуть земляки, він стане навколішки перед добрим і чесним товаришем Ксеноном, він попросить прощення у всієї батьківщини. І піде знову світ за очі добувати дні, відведені йому безсмертними олімпійцями. Бо сам собі простити ніколи не зможе.
І ось він тут. Він — тут. Як сон, як марення. Не віриться. Але ж кожен камінь під ногами шепоче: "Ти прийшов... Ти прийшов..."
Караван підоспів до поліса якраз у той надвечірній час, коли кожен господар саме зайнятий своєю справою: той із поля не прийшов, той у винограднику ще шпортається, той з худобою зайнятий. Тож стрічних зівак було небагато. Проте цілком досить, щоб узяти Гомера в кільце і засипати запитаннями. Про що тільки не запитували! І кожен щиро прагнув висловити свою радість із того, що він, Гомер,— їхній земляк.
А він усе чекав, що ось-ось підійде хтось і спитає про те, колишнє... Він хотів, щоб той хтось підходив швидше, поки ще в нього є трохи сили, поки щемкий дух рідних місць не зробив його зовсім безвольним.
Земляки були надто захоплені зустріччю і не помітили його болісного чекання. Зате вони завважили, що Гомер вкрай стомлений, і навперебій запрошували до себе додому на відпочинок. При цьому дехто одверто вихвалявся своїми статками, вважаючи, що цим спокусить знаменитого аеда. І — чи навмисне, чи й насправді забули — ні словом ніхто не обмовився про Єлену... І про те, що тут, у місті, його дім... Чи хоч місце від колишнього дому...
Гомер подякував за прихильність.
— Дозвольте вже мені самому знайти притулок, — сказав.— Я ж місцевий, як і ви.
Нагадав.
І попросив не супроводжувати його. Мовляв, хоче сам. І земляки послухалися — чи то зрозуміли його, чи просто не посміли не зважити на його волю.
— А я не знаю, куди вести,— мовив поводир, коли нарешті вони залишилися вдвох.
— Нічого, мій хлопчику, тут ми вдома, — погладив його по голові аед.— А вдома — це єдине місце на світі, де навіть сліпому щось видніється... Жаль, доля забороняє мені доходжувати свої дні на цих вулицях...— Запитав: — Попереду стовп із червоного каменю ще стоїть?
— Ось він, бачу! — радіє поводир.
— От і ходімо до нього. А там повернемо ліворуч і потрапимо до будинку мого давнього друга.
* * *
Тремке місячне світло цідиться в кімнату через відкрите вікно, вихоплюючи з теміні грубий стіл із залишками вечері на ньому, лаву, неширокий тапчан. Блідий зайчик торкається вій хлопчика-поводиря, який, скоцюрбившись, спить на тапчані. І хлопчик щось мугиче спросоння, повертається обличчям до стіни.
Ксенон підводиться з лави, вкриває хлопчика якимось лахом, примовляє лагідно:
— Спи, дитинча, спи.
І знову сідає навпроти Гомера в кутку кімнати.
— Йому б на вигоні з ровесниками в хованки гратися, а в нього вже півсвіту ногами переміряно.
— Заснув? — питає Гомер.
— Як пташеня. Тільки носиком посопує. Геть-чисто горобеня.
— Хай спочине. Йому зі мною не з медом.
Тепла ніч доносить знайомі звуки сонного міста. Десь прокричав стогнотно натруджений за день осел, хтось сновигає вузькою вуличкою, і човгання його сандалій відлунює в стінах будинків, там спроквола вдарив у дерев'яне било вартовий, і з протилежного кінця міста теж мляво гупнули в било...
— Батько його хто? — цікавиться Ксенон.
— Звідки про те знати? Був би батько, то, гадаю, сам доводив би сина до розуму. А мати його рабиня. Кілька років тому залишила мені це маля.
— І матір жалко, і дитину жалко.
— А хіба краще було б хлоп'яті, якби залишилося з матір'ю? Що його чекало б? Ріс би рабом, жив рабом і рабом помер би... Ні, хай уже краще в поводирях походить, зате як літа сповняться — то й стане вільним.
— Якщо до того не вмре від голоду, від холоду, від напасті чи від людської мерзоти.
— Зі своїм поводирем я по совісті.
— Ти-то по совісті. Та від безсовісних сироту хіба затулиш? Як горох при дорозі: хто йде — скубне.
— Воно так, бо який там у сліпого прихисток?.. А як же ти, друже? Як тобі ці роки?
— У мене що? У мене добре, як у всіх...
І один, і другий знає, що їхня головна розмова — попереду. Вони тягнуться, вони поспішають до тієї розмови, без якої і зустріч оця не мала б ніякого смислу. Водночас вони в душі бояться: а раптом десь просковзне у тій розмові фальшиве слово? Адже одне-однісіньке фальшиве слово — і все! Буде перекреслено стільки, що вже решти їхніх днів не вистачить, щоб усе поправити.
І вони підступаються до своєї головної розмови обережно, як подорожній підступає до малознаної річки, яку йому треба переходити. Бо вже кожен з них для іншого у значній мірі невідомість — роки змінюють не тільки русла рік.
— Ти біля виноградника так і ходиш?
— Таке скажеш! Про виноградник я вже й забув, що він колись був у мене. Тепер я ковалюю.
— Який з тебе коваль, Ксеноне?! Ти ж, здається, до того ніколи й потягу ніякого не мав.
— Хіба то таке вже мудре діло? Підняв молота і стукнув, підняв і стукнув. Клепаю та й клепаю собі: виноградареві — мотику, пастухові — казана, щоб було в чому сир варити, а воїну — щита. Моя робота всім потрібна. От і не сиджу без хліба. У мене добре, як у всіх...
Ксенон навпомацки тягнеться до кратери, вихлюпує в чаші рештки вина. Проте так і не бере в руки чашу — надовго заходиться сухим давкучим кашлем. Той кашель тіпає все Ксенонове тіло, ніби хоче витрясти з нього душу.
(Продовження на наступній сторінці)