Поспішали. Управитель розумів, що в Ефесі йому буде куди простіше (та й дешевше!) домовитися з купцем Меандром, ніж коли караван уже вирушить.
Але все одно запізнилися.
На кам'янистій гірській дорозі, де стрівся купецький караван, було спекотно до краю. Проте управитель відмовився спочити у затінку ближньої скелі, куди поспішили всі, коли спинився караван.
— Наша розмова має бути лише для нас двох, — попередив він Меандра.
І от вони під палючим сонцем удвох ідуть щебенистим, усіяним кам'яними брилами схилом убік від дороги. Меандр старший за управителя вдвічі, іти йому трудніше, тож він і зупиняється перший:
— Думаю, благородний, ми вже на достатній відстані від каравану. Чи не так?
Управитель оглядається навсібіч:
— Здається, нас тут і справді ніхто не підслухає.
— Хіба що камені. Он як багато їх тут. Але оскільки камені мовчать, то можеш сміливо говорити, чого це тобі приспічило посеред дорЬги зупиняти мій караван.
Усміхнувшись про себе — правду кажуть, що купці най-діловитіші люди! — управитель вирішує зайти здалеку, як це робить його хазяїн Аліферс:
— Ти багато везеш краму?
Та купець аж руками розводить:
— Благородний! Хіба заради такого запитання варто було нам так віддалятися від гурту?!
Управителеві вже й зовсім відлягає від серця: розмова йде, як він і передбачав. Що ж, тепер у наступ!
— А я до того,— каже управитель,— що хочу попросити тебе повезти свій крам продавати до іншого поліса.
— Овва! Скільки я не бував у вас, то мене завжди, здається, запрошували приходити знову.
— То було. А зараз ти в нашому полісі, шановний, не матимеш доброго виторгу.
Меандр хитрувато мружиться на управителя, вдавано зітхає:
— Як на те буде воля Гермеса, що зробиш?
— Зате в іншому місті ти одержиш гарний прибуток.
— Про прибуток у нас, купців, заведено говорити уже тоді, як спродано весь крам.
Ти матимеш його наперед. І чималий. Із потайної кишені управитель дістає Аліферсів капшук і простягає його купцеві:
— Тут золото. І воно — твоє.
Меандр неспішно бере капшук, зважує його на долоні, розпливається в приязній усмішці:
— Благородний! Я не цікавлюся, для чого треба повезти крам до іншого міста, але хай безсмертні благоволять до тебе на кожному кроці! Ось справжня розмова!..
І одверто викладає управителеві:
— Бачиш, якби тут, коло нас, були ще люди, я, звичайно, поторгувався б з тобою для годиться. А перед оцими каменями для чого маю прикидатися?
Він з явним задоволенням засовує капшук собі в кишеню.
— Отже, домовилися? — для більшої певності перепитує управитель, витираючи рукавом піт з чола.
Меандр навіть ображається:
— Як можна не згодитися, благородний?! Як можна? Звелю, щоб не розв'язували жодного в'юка у вашому полісі. Тільки переночую і одразу вирушу далі.
— Ні, шановний. Ти зараз повернеш свій караван і поведеш його в інший бік. Зараз, розумієш? Зараз!
Купець мнеться. Він дістає з кишені щойно одержаний капшук, для чогось ще раз зважує його на долоні, немов прикидаючи, чи не продешевив, тоді знову ховає.
— Згода є згода,— каже.— Мужам не личить задкувати. Управитель поспішає підхвалити:
— Що то, коли маєш справу з розумною людиною! Скажеш півслова — і вже тебе зрозуміли.
"Хм! — насторожується купець.-^ А чого це раптом цей вертихвіст починає мене розхвалювати? Чи не замислив су проти, бува, якусь каверзу? Простачок, простачок з виду, а приглянутися до нього не завадить".
— Тільки й ти зроби мені маленьку послугу,— просить Меандр.— Бачиш, із моїм караваном іде Гомер. Аед Гомер. Сподіваюся, тобі знайоме це ім'я?
— Ще б! — вихоплюється в того.
— Еге, Гомер не те, що ми з тобою — його вся Еллада знає... А тут ось яка справа виходить. Я пообіцяв допровади ти його до вашого поліса. То чи не міг би ти, благородний, зі своїми людьми допомогти Гомерові дістатися до міста?
Управитель уголос регоче:
— Це ж треба!
— Із чого ти, благородний? —супиться Меандр. Я щось смішне сказав, так?
— Це ж треба! Ха-ха-ха!.. заходиться Аліферсів посланець. — Гаразд, тобі признаюся, бо ти, бачу, таки толкова людина.
І довірливо пояснює:
— Я тут не сам від себе, я від Аліферса, свого хазяїна, розумієш? А мій хазяїн якраз Гомера і не хоче бачити в місті. Ха-ха-ха!.. Не тебе, а Гомера. Саме через це мене й по слано, щоб завернути твій караван.
Купець відчуває, як недобрий холодок пронизує його тіло* виходить, знову той самий Аліферс снує своє павутин ня... Проте силою волі прагне втаїти хвилювання.
Таж Гомер може обійтися і без каравану. При ньому є хлопець-провідник.
— Про те вже хай тобі голова не болить. Своїм людям я даремно грошей не плачу — вони діло знають!
— Ти хочеш сказати, що...— міняється на обличчі Меандр.
Але управитель не завважує цієї переміни, викладає до кінця:
— Тільки те, що Гомерові не судилося більше ступати вулицями нашого поліса... Якщо йому взагалі судилося ще десь своїми ногами ступати... Чекай,— враз спохоплю-ється він, — а чого це ти не цікавився, не цікавився, та раптом взяв і зацікавився?
І тут управитель бачить, що купець простягає йому такий знайомий капшук:
— Віддай, благородний, золото Аліферсові.
— Ти що?..— не розуміє управитель.
— Караван нікуди не зверне,— спокійно, аж надто спокійно пояснює купець. — Я передумав.
— Але ж, шановний! — уже обурюється той.
— Я — купець, а не розбійник. Я — купець!.. На моїх грошах немає і не буде крові.
— Диви, який попендливий! Ич, який!.. Між іншим, Аліферс цікавиться, як здоров'я отих бичків, за які ти колись прибрав з його дороги одного безпомічного сліпця.
Голос управителя стає одверто єхидно-зневажливим. Однак на Меандра це не справляє ніякого враження.
— Нічого не вийде, благородний. Моя борода вже давно сива, а ти берешся загнуздати мене, як лошака. Нічого не вийде! Та й про ті бички я Гомерові сам розповів. І знаєш, що він мені сказав потім? Боги нас розсудять, сказав, а я на тебе зла в душі не крию. Так і сказав.
— Ти... всерйоз якогось сліпця ставиш вище оцього капшука?! Та за це золото знаєш скільки можна всього купити!
— Знаю.
— А ще купцем називаєшся!..
— Благородний, свою голову я ціню вище, ніж того вартий Аліферсів капшук. А Гомер зберіг мені голову та ще й на додачу караван з крамом... Ти так не дивись, не дивись, я тобі не якусь небилицю розповідаю. Було, теж про Гомера думав: ну, співає людина — то й співає. Хіба мало аедів у нашій Елладі? Словом, бачив його, знав його, з моїм караваном не раз він ходив. Але тільки недавно зрозумів, яка це сила — Гомер!
Управитель зло хмикає:
— Знайшов силу!..
У нього закипає всередині. Бо рі то сказать: ніби вже всю справу було зроблено, все так добре складалося — і на, маєш. Треба ж було йому, дурневі, до кінця розкритися перед цим пришелепкуватим купцем! Тож удача сама до рук пливла... Тепер, чого доброго, недовго і з облизнем вернутися. Он як завзято розсокорівся клятий купець.
А Меандр уже розказує про той недавній випадок, коли на караван напали розбійники.
— ...Розв'язали нас і відпустили. Кажуть, земля нас не прийме, якщо Гомера зобидимо... А ти мені золото тичеш...
Остання нитка надії рветься. І управитель, розлючений, мов звір, бризкає слиною:
— Аліферс тобі цього не забуде!..
— Погрожуєш?
Меандр повертається і повільно йде назад до каравану.
— Одумайся! — з притиском вичавлює слова управитель.— Поки добром, добром тебе прошу — одумайся! А то...
Він рвучко наздоганяє купця, вихоплюється наперед нього і промовисто береться за широке руків'я ножа, що в шкіряних ножнах прищипнутий до пояса. Та в цю хвилю із-за ближніх кам'яних брил підводяться два озброєні Меандрові охоронці і мовчки стають обабіч нього.
Коли тільки й встигли підкрастися?!
Управитель опускає руки. "Ось чого ця стара лисиця все старалася, щоб я не дивився в бік каравану!" — здогадується він. І погляд сивіє від безсилої люті.
Ніби звідкілясь здалеку до нього доноситься:
— Геть з дороги, мерзото!
Він потуплено сахається вбік. А коли підводить погляд — купець у супроводі охоронців уже далеко, майже біля каравану.
* * *
— І ти, маючи при собі стільки золота, не зумів домовитися з якимось купцем?! — Аліферс просто не знаходить слів, щоб вихлюпнути своє невдоволення, щоб вижбурнути гнів, який розпирає груди.— Нічого не розумію... Чи то розумні люди перевелися, чи то світ догори дном перевертається?..
Погляд Аліферса зупиняється на високій амфорі, що стоїть у кутку кімнати. Невідомий давній гончар намалював на її крутому боці чорним лаком дурнувато-веселу пику. Той гончар був, певно, великим майстром, бо пика ця усміхається, мов жива. Аліферсові враз здалося, що вона йому єхидно підморгнула — мовляв, тепер нас двоє таких, дурнуватих.
(Продовження на наступній сторінці)