— Ще й як посмію! Бо ж не я, а ти порушуєш закон, даний богами нашим предкам. Не я, а ти противишся тому, що визначено людям волею безсмертних олімпійців. Я тільки буду дотримуватися наших споконвічних порядків — хто мене осудить за це? Хто насмілиться дорікнуть хоч словом?
— І тобі не буде соромно?
Аліферс береться руками в боки, випиндючує живіт, навмисне регоче голосно і довго:
— Сором... Ха-ха-ха!.. Вона про сором заговорила...— І враз скаженіє: — А те, що мені стільки років голову морочила — це не соромно? Я тобі життя врятував. Я з тобою, як із цяцькою. Я тебе упрошував стати хазяйкою дому .. А ти тільки користувалася моєю добрістю! їла мій хліб і з мене підсміювалася... Все! Кінець! Не буде цього більше. Відтепер знатимеш своє місце... А розпорядження мої будеш одержувати через нього,— показує на управителя,— і тільки через нього. Право на моєму боці, отак!
Єлена навіть не дивується такому повороту.
Ще б дивуватися!
Тому тільки голос притишила, ніби не хоче, щоб розмова виносилася за стіни цієї кімнати.
— Он ти який справжній!..— каже.— Що ж, я здогадувалася, хоч у душі не хотіла вірити.
— Такий, як бачиш,— сичить Аліферс— Такий! А тепер — геть з-перед очей моїх! Тепер будеш показуватися мені тільки тоді, як покличу.
— Он ти який...— повторює Єлена. Аліферс рішуче повертається до управителя:
— Відведи її на жіночу половину палацу.
— Слухаю, господарю,— вклоняється той.
Він уже, було, ступив до Єлени, щоб узяти її за плечі і підштовхнути до виходу, як та розсміялася. Сміється весело, розкотисто. Аліферс нервово прикушує верхню губу:
— Ти... чого? Чого?..
— Не чого, а з кого,— зневажливо каже Єлена. — З тебе, Аліферсе, якраз із тебе. Що ти хитрий-хитрий, а дурень.
І заходиться ще дзвінкішим сміхом.
— Ображати?! Мене?! — скипає Аліферс.
— Як хочеш, так і розумій. Але закони — і божі, і людські — треба знати і тобі... Я йду до чоловіка. До свого чоловіка. Мій Гомер повернувся, і я йду до нього.
— Хе! Чоловік у неї!.. А я-то гадаю, чого ти раптом вирядилася так. Ну й ну!.. Так-от: по-перше, Гомер сліпий, він твого плаття все одно не побачить, а по-друге, ця людина вже давно тобі не чоловік.
— Мене з Гомером на спільне життя благословив жрець біля вівтаря Деметри. З тих пір ми перед богами і перед людьми — чоловік і жінка. А ти забувся, що навіть рідний брат не має влади над сестрою, коли у неї є чоловік?
Ось воно що! Ось, виявляється, з якого боку націлюється вкусити Єлена!.. Як же це він, Аліферс, не передбачив такого? От уже дійсно не вгадаєш, де знайдеш, а де загубиш. Чого тільки не обмізковував, чого тільки не зважував, а таке, найпростіше, ніколи навіть і в мислі не ворухнулося... Ні, він, Аліферс, так просто не відступиться. Він ще покаже, що може багато чого.
Однак усвідомлення того, що не всесильний, уже вчувається в його голосі.
— Гомер тебе кинув двадцять років тому. Напризволяще. Який він тобі чоловік?
— Але ж він не зрікся мене у святилищі.
— Я звернуся до суду.
А в мові Єлени одверта насмішка:
— Цього ти не зробиш — побоїшся. Бо хоч серед присяжних маєш чимало потакачів, та всієї геліеї тобі не підкупити. А закон на моєму боці.
Аліферс хапається за останнє:
— Але я доведу, що твоє стадо усі ці роки паслося на моєму вигоні, що твої пастухи харчувалися із моїх запасів, що житло і одяг твоїм, людям давав я, що мої раби обробляли твій виноградник. Ти уявляєш, у які гроші тобі це обійдеться?
— О, ти постараєшся!
— А ще додам за те, що тебе від смерті одходив, за ті килими, що ти стоптала у моєму домі за двадцять років... Я тобі врахую все-все, до останнього обола.
— Не сумніваюся... Що-що, а це ти зумієш, аякже... Тільки от що: не буду я з тобою судитися. Не знаю, чи зробив ти мені в житті хоч цятиночку добра, але не буду судитися, щоб ти не виставляв себе на посміховисько. Бери батькове стадо, бери виноградник, усе забирай — мені з собою нічого не треба. Пастухи мої — люди вільні, захочуть служити тобі — то вже їх справа. А Зоїла від нинішнього дня вже не рабиня, я її відпустила на волю... Ось тепер, здається, і все.
Ніби тягар з пліч скинула.
Побачивши, що вона вже йде до дверей, Аліферс жалюгідно забелькотів:
— Е-е... Отак зразу?.. Е-е... Чекай, Єлено! Може, ще все можна повернути назад, га?
— Не будь смішним, Аліферсе.
— Мм... Я не те хотів сказати. Я не те мав,— заспішив той.— От підеш ти — а як люди знатимуть, що ти сама відмовилася від батькового добра? Скажуть, це Аліферс придумав навмисне, щоб до своїх рук прибрать. Тепер люди такі.
Змірявши його гидливим поглядом, Єлена каже:
— Гаразд, я підпишу пергамент... Тільки, будь ласка, швидше, бо мені тут дихати тяжко.
— Пергамент! Миттю!..— підхопившись, тонко верещить Аліферс до управителя.
Того наче вітром виносить з кімнати. А через хвилю вже стоїть з клаптем чистого пергаменту.
— Ось тут, на столі,— чомусь переходить на шепіт Аліферс— Тут чорнило... Тут зручно...
І вже обома руками розгладжує на столі той пергамент, щоб краї не загиналися.
Майже не нахиляючись над столом, Єлена скорописом накидає: "Усю батькову спадщину віддаю Аліферсові". Підписується. Розгорнений клапоть так і простягає Аліферсові.
— Ти свого досягнув — радуйся.
У того помітно тремтять руки. Тримаючи перед собою пергамент, він по складах читає:
— "Усю батькову спадщину віддаю Аліферсові"... Хм, в один рядок умістилося... Хм!..
На його обличчі і радість, і розчарування водночас: так довго чекав цього часу, а він прийшов ось так... Єлена уже з порога:
— Радуйся, Аліферсе! Радуйся!..
* * *
Раз у раз постукуючи перед собою палицею, Гомер повільно йде вузькою кам'янистою дорогою. Не обтяжує ні торба з нехитрими пожитками, ні формінга, що на шнурку за плечима. Тільки в душі невимовним тягарем залягла порожнеча.
Тоді, давно, йому теж було тяжко залишати рідний поліс, коли, здавалося, навіть буки кричали вслід: "Повернися!"
Але тоді його живила і гріла Мета. Тепер — нічого не гріє.
Навіть дерева мовчать — чи то їх за ці роки позрубували на дрова, чи, може, стоять вони, як і стояли, але казати їм зараз нічого...
А треба йти. Так визначено людині: треба йти!
Чиїсь кроки шурхотять навздогін.
Наближаються кроки...
Приповільнюються кроки...
Гомер звично підносить палицю вгору:
— Вітаю тебе, подорожній! Куди стелеться твій шлях?
Кроки стихають.
Він чує дихання — людина, певно, поспішала... Чого вона не озивається?
І тут його раптом наче блискавка пронизує:
— Це ти... ти, Єлено?!
— Впізнав?.. Ти впізнав?!
— Як же не впізнати? Ти — то є ти.
— Гомере!
— Єлено!
її руки обнімають його, її голова тулиться до його грудей...
І кам'яниста дорога чомусь гойдається, гойдається...
— У тебе немає поводиря?
— Мені можна й самому — на всі сторони дорога.
— Я буду тобі поводирем. — Єлено!..
— Я була з тобою всі ці роки, всі дні. Тільки з тобою. Думкою, серцем — з тобою, Гомере... Прийми мене поводирем.
її слова — як сон, як дивна казка.
І так не хочеться, щоб ця казка скінчилася. Але ж... За Єленою — багатство, слуги, розкоші. Хіба вони відступляться від Єлени?
Хіба ж вони відпустять її у його, Гомерову, нужденну безвість?
Він пробує сказати їй це, пояснити. Підшукує слова, щоб було зрозуміліше... І чує у відповідь:
— То все — сліди на піску. їх змила хвиля. Немає в мене минулого. А в безвісті є ти. І... я кохаю тебе... Прийми мене. Хоч із жалю прийми. Я спокутую свою вину...
— Єлено!..
— Спокутую... Я тепер знаю, що тінь має бути при господарі. Тільки при господарі... Прости мені.
— Єлено! Про яку вину ти говориш?!
Гомер притискує її голову до грудей, гладить коси, гладить обличчя.
Щока в Єлени мокра.
— Ти плачеш?
— То так, то не знаю чому... А твої очі все ще болять?
— Очі перестали. Усі ці роки ти мені болиш.
— То правда, Гомере?
— Ой, знала б ти, як мені болиш!
— Говори, Гомере, говори.
Його тремтячі пальці обмацують її голову, її плечі, прагнуть упізнати ту, колишню Єлену, стараються розпитати про довгі роки розлуки. І водночас розповідають, розповідають — яка втомлива безкінечність дороги, який глевкий хліб із сліпцевої торби, які холодні бездомні ночі...
— Боюся вірити, Єлено! Скажи, ти мені не снишся?
— О, боги! Хоч на мить зробіть світлими його очі!.. Ось же я, Гомере, з тобою. Хіба може таке снитися?
(Продовження на наступній сторінці)