Аліферс ходить по спальні, прикушуючи верхню губу. Ще тільки цього йому бракувало! Тільки Гомера й бракувало!..
— Чого це раптом сліпець надумав? — міркує вголос — То обминав наше місто десятою дорогою, а то бач... Що йому тут треба? Тебе, тебе питаю,— зупиняється перед управителем.— Що йому тут треба, га?
— Про те невідомо.— потуплює очі той.
— Закортіло, значить... Ну, ну... Залоскотало... Здається, Аліферс ось-ось таки відкусить свою верхню
губу. Процідить слово — і знову гризе її.
— Залоскотало... Ет!.. Сам іде?
— З караваном купця Меандра.
— Так...
Враз зупиняється і видихує прямо управителеві в обличчя:
— Треба, щоб не прийшов сюди!
Такий поворот справи управителеві не дуже подобається. Чого доброго, так можна ще й прорахуватися. Бо тільки трапиться якась заковика, Аліферс усе звалить на нього, безправного раба, а сам вийде чистеньким... І управитель нагадує:
— Але ж Гомер, кажу, з караваном.
— Все одно! — рішуче рубає долонею повітря Аліферс— Він не повинен бути тут, зрозумів? Не повинен зустрітися з Єленою. Ні в якому разі, чуєш?!
— Купецький караван охороняється.
— Крім зброї, є ще золото... Слухай сюди. Меандр — мій давній знайомий, ми один одному вже робили послуги, їдь до нього і від мого імені скажи, хай повертає караван куди хоче, тільки щоб не сюди. Скажи: хіба на нашому полісі світ клином зійшовся?
— А коли не послухається? — мнеться управитель.
Аліферс навіть роблено усміхається — йому вже відлягло трохи від серця. Він уже прийняв рішення, він діє, а дія завжди витвережує його і заспокоює. Аліферс відчуває свою силу, свою зверхність, свою змогу.
— Самих слів,— каже повчально, як звик це робити завжди, — звичайно, що не послухається. А ти балачку з ним підкріпи оцим капшуком із золотом.
Він з показною недбалістю відчиняє кований міддю сундук, що стоїть біля ліжка, дістає звідти чималий туго набитий гаман і шпурляє його управителеві.
— Зрозумів, господарю.— Той спритно ловить на льоту капшук і ховає в кишеню.
— Ну а як усе-таки замнеться купець,— наставляє далі Аліферс, — то ти ніби ненароком запитай про здоров'ячко тих бичків, які я йому віддав двадцять років тому. Віддав за те, що він одного сліпця з моєї дороги прибрав...
"Бач, як охмурив — і не відступишся тепер",— думає управитель. Його штрикають страх і радість водночас. Бо хоч дуже непросте та ще й ганебне діло довіряє йому господар, зате на такому ділі можна добряче погріти руки. Та ще й господар віднині буде зв'язаний з ним одним шнурком — то ще невідомо, хто кого перетягне, коли випаде підходящий час. А він з допомогою безсмертних богів, які досі були такі прихильні до нього, уже постарається, щоб такий час випав якраз тоді, коли це буде вигідно йому, управителеві.
— Ти збирайся і вирушай Зараз же, — металево дзвенить голос Аліферса. — Застанеш Меандра в Ефесі — нехай забуде, в якій стороні наш поліс, зустрінеш в дорозі — хай повертає абикуди, але нехай повертає. І поспішай!
Управитель, приклавши правицю до грудей, шанобливо точиться до виходу. Та враз зупиняється.
— Ти щось не зрозумів? — свердлить його поглядом господар.
— Я хотів... А коли Гомер сам, без каравану? Коли тільки зі своїм поводирем ітиме сюди?
— Роби, як знаєш, ти — не просто раб, ти — управитель. Але Гомерової ноги тут не повинно бути!
— Зрозумів, господарю,— шелестить управитель самими губами.
* * *
ь
У цей час на жіночій половині Аліферсового палацу теж ішла мова про цю ж саму новину. Єлені принесла її Зоїла. І хазяйка вже вкотре перепитувала рабиню:
— Кажеш, про це Гомер сам говорив?
І не могла зрозуміти, що з нею діється. Спочатку, було, від Зоїлиних слів одерев'яніла. Стояла стовпом, руки й ноги перестали слухатися. І переляк лещатами серце затис.
Потім трохи відійшло. Тільки якісь дрижаки по тілі заходили, ніби з холоду, а то знов у жар кинуло.
Так і метушилася по кімнаті — розпашіла, схвильована.
— Кажеш, Гомер сам говорив про це?
— Не міг же Філій вигадати такого!
— Авжеж, Філій не такий... Слухай, Зоїло, а ще що розповідав Філій? Коли саме Гомер буде в нашому місті? Хто в нього зараз поводирем? А на обличчі Гомер дуже змарнів? Голос у нього змінився, так?.. Та не мовчи ти, Зоїло! Не мовчи!
Такою Зоїла ще ніколи свою хазяйку не бачила. Така розсудлива, така строга, така небалакуча Єлена стала раптом зовсім на себе не схожою.
Зоїла завжди вважала, що таки добре знає свою хазяйку. Бо прислуговує їй усе життя. То, було, колись ще разом з матір'ю прибирала в Єлениній кімнаті, перемотувала для неї клубки вовняних ниток, приносила їжу, коли в хазяйки не було бажання виходити з кімнати. А як померла Зоїлина мати, то Єлена лишила малу Зоїлу при собі, не захотіла, щоб їй слугувала якась інша рабиня. І ось уже скоро п'ятнадцять років, як Зоїла тінню біля Єлени.
Думала, добре знає хазяйку. А виходить — ні...
— Не мовчи, Зоїло!..
— Як же я можу про все зразу говорити?
— І то правда, — сміється Єлена.— Вибач. Але тут же веде своє знову:
— Ні, ти просто не уявляєш, що означає для мене ця звістка! Я ж, було, Гомера вже назавжди похоронила для себе. А він — повертається. По-вер-та-ється!..
Зоїлі все ще здається, що спливе мить — і зникне, розтане, як сон, оця хазяйчина збудженість. Щезне, як роса у променях Геліоса. І Зоїла намагається бути діловитою, незворушно-діловитою — мало ще чим обернеться все це!
— Філій віддав гроші поводиреві, як ти веліла. Але той сказав, що Гомерові така допомога ні до чого: він і ці, і попередні гроші віддав на утримання притулку для бездомних при храмі діви Артеміди.
— Чуєш, Зоїло, він заради мене повертається.
Ні, таки не сон і не роса. Відчуває Зоїла, це не щезне ні сьогодні, ні завтра. А може, й ніколи не щезне. Жіноче чуття підказує молодій рабині: серце її хазяйки зараз там, з Гомером, з ніколи не баченим Зоїлою, але добре знаним аедом. Ось воно що!
І щира радість охоплює рабиню. Виходить, Єлена, відлюдкувата Єлена, якій вона так боялася відкритися про своє кохання до синьоокого раба Філія, сама кохає. Від цього відкриття Зоїлі так тепло, ніби хазяйка стала враз для неї рідною сестрою. І розповідає Єлені те, чого раніше не розповіла 6:
— Філій каже, Гомер геть подався, змарнів. І таке ж довірливе у відповідь:
— Чужина, Зоїло, чужина. Там же нікому ні доглянути за ним, ні розважити. Може, й не доїдає.
Ніби й справді пропала межа між хазяйкою і рабинею.
— Ну, на харч Гомерові скаржитися не виходить. Філій розповідає: поки Гомер у Ефесі, то люди спочатку йдуть до нього, а вже потім до святилища Артеміди.
— Все одно то не рідні люди... Ой, Зоїло, голова памо-рочиться. Я ж думала, що у мене і душа, і думки, і все-все давно засохло. А виходить, я жива. Жива, Зоїло! А ти розказуй, розказуй, я слухаю — розказуй...
* * *
Таки добрих поплічників підібрав собі управитель. Уже відколи в дорозі, вже коней підгодовували не раз, а самі за цей час десятком слів не перемовилися. Мовчуни, як один мовчуни. Усі — не раби, а найманці.
Аж потішно управителеві: він, раб, кого вільні не завжди й за людину вважають, сам ось розпоряджається вільними найманцями. З волі Аліферса, звичайно. Але й не тільки з його волі. Бо якби не був здалий до потрібного діла, то хіба господар зупинив би на ньому свій вибір?
Ні, він зовсім не вдався в свого покійного батька. Хвала богам, вони таки не допустили, щоб він повторював батькові промашки. Батько за що не брався — завжди в нього не виходило. От і процвиндрив усе господарство, навіть чимале господарство. А потім почав грати в кості, заліз у борги та й не вигулькнув — разом із сім'єю опинився в рабстві. Так і помер рабом.
А він ось буде скоро вільним. Захоче — і буде. Хоч насправді уже й так давно вільний. Це, певно, навіть Аліферс розуміє. Звичайно ж, розуміє. Інакше побоявся б довіряти такі справи. Навіть якщо взяти оцей капшук золота, що он везе купцеві. Та якби такий капшук потрапив до когось із рабів, до того ж отак, серед білого світу, —тільки б того раба й бачили! Хоча чи ж то тільки раба? Он із цих вільних найманців теж навряд чи знайшовся б хоч один, який не спокусився б на таке добро.
Але його, управителя, капшуком не спокусиш, хоч нехай як буде туго набитий золотом. Йому треба інше. І він неодмінно матиме те інше.
Він був колись сином вільного господаря, ще живе немало людей, які пам'ятають про це. І він буде знову вільним, та ще й багатим, неодмінно багатим господарем. Може, й самого Аліферса за пояс заткне. Але зі своїм багатством він не ховатиметься, чого б то мав! Навпаки, виставлятиме всім напоказ: нехай бачать, нехай знають, як він зумів розжитися, нехай заздрять. І нехай поважають. Так, йому хочеться, щоб його знали і поважали!
І то всі в полісі! Отак!
Ет, якусь дрібочку від того, що напхав Аліферс у капшук, він все ж таки відсипав — познаки від того, вважай, ніякої. Але щоб зазіхнути на все золото — в такі ігри він не грає, на таке його зараз і силою не штовхнеш.
(Продовження на наступній сторінці)