— У саду поліцаї. Треба без зайвого шуму їх оточити й роззброїти. Ясно? — А потім, звернувшись до Анджеліно, наказав: — Веди!
Анджеліно стояв блідий.
— Я прошу... без крові...
— Гаразд! — пообіцяв Томарі.— Ми нічого лихого їм не зробимо, якщо вони не відкриють по нас вогню.
На свіжому сіні спали охоронці. З усіх боків до них підкрадалися аборигени, все дужче стискаючи кільце облоги.
Чийсь необережний шелест у кущах розбудив одного з поліцаїв.
— Ти, Анджеліно? — спитав той, позіхаючи.
Та в цей час з усіх боків кинулись сюди аборигени. Поліцай встиг вистрілити, але в ту ж хвилину сильні руки вихопили в нього зброю, звалили, зв'язали...
Більше пострілів не було.
На верхній мансарді раптом погасло світло, а віконце розчинилося навстіж і вже не причинялось.
Макаро бачила, як з глибини саду до темної панської вілли бігли озброєні воїни, і серце її забилося радісно в передчутті жаданої волі, якій не складеш і ціни.
Макаро почула, як затупотіли по східцях прудкі ноженята й зупинилися на другому поверсі вже біля її дверей.
Це першими примчали сюди Кендзо і Альфіо. Вони били кулачками в замкнені двері й радісно кричали:
— Макаро! Чуєш, Макаро, вставай! Тебе прийшли визволяти... Вони вже тут, у будинку... їм відчинив двері Квальба... І твій батько прибув, і Таматеа, і Санто з ними. А в Санто є справжній автомат... Ти чуєш нас, Макаро?
— Чую... Чую, милі мої хлоп'ята... Хороші мої! — говорила Макаро, а голос у неї тремтів, і вона ледь стримувала ридання.
А через хвилину цокнув замок, і двері розчинилися навстіж.
— Ну ось і діждалася ти волі,— сказав співчутливо Квальба.— Виходь!
— Тату! Таточку!..— Макаро а плачем кинулась батькові на груди.— Ви знаєте... Ви вже, мабуть, знаєте... Хоне вбито.
— Знаю, — сумовито відповів батько.— Квальба нам уже сказав. Від руки найманця... расиста... поліг Хоне. Чорний злочин на панській душі... Ми не забудемо й не простимо... А зараз, доню, треба вирушати звідси, бо час не жде.
— Як? — здивувалася Макаро.— Вирушати, не по-мстившись панові за мого Хоне? — І очі в неї засвітилися відчайдушною рішучістю.— Я сама піду зараз до нього... Таматеа, дай мені свого списа!
— Немає пана Джона, — сказав Квальба. — Кудись вчасно зник.
— Ходім, Макаро! Ходімо, дочко! — умовляє батько.— Скоро світатиме. Ми мусимо до схід сонця бути вже в морі.
— Піти й лишити оце кубло незайманим, щоб тут жив, розкошував такий кат? Я підпалю цей дім!
— Ні, дочко, палити не слід. Адже, крім пана Джона, в цьому будинкові живуть ще інші люди,— і Томарі глянув
на старого Квальбу, на принишклих хлопчиків.— Нехай стоїть ця вілла, як стояла. Не будемо накликати на себе нової біди. Ходімо, дочко, бо часу в нас обмаль, нам треба поспішати.
Жоден вогник не засвітився в кімнатах вілли. Ніхто з воїнів нічого тут не взяв, не розбив, не понівечив. Все залишилося на місці, незайманим.
Спорожніло незабаром подвір'я, тільки довго ще на веранді разом з хлопчиками стояв Квальба й дивився в той бік, куди зникли темношкірі воїни.
А через деякий час з тихої бухти на морський простір випливла флотилія човнів, швидко віддаляючись од берега.
На сході ледь-ледь займалося небо світанням.
Минуло півтора, а може, й два тижні. Ніщо не порушувало мирного життя у стійбищі аборигенів. І все ж якась тривога непокоїла людей.
Вдень і вночі на своїх замаскованих постах дозорці пильно вдивлялися у морську далечінь, щоб своєчасно, в разі небезпеки, подати тривожний сигнал.
Сьогодні зранку по стійбищу пронеслася чутка, що спіймано двох розвідників.
Хто перший приніс цю вість — невідомо, але справді десь через годину чи півтори з лісу вийшов дозорець, озброєний списом, і двоє затриманих.
— Ведуть... Ведуть!..
З хат виходили люди, щоб глянути на непрошених чужинців, яких під конвоєм супроводжував ловець морських черепах Атаї.
Хтось з людей розчаровано сказав:
— Та хіба ж це розвідники? Вони, здається, колись гостювали у нашому стійбищі.
— Авжеж гостювали, — підтвердила якась жінка, уважніше розглядаючи підлітків, що наближались до осель.
То були Кендзо й Альфіо, той самий Альфіо, який колись хворим лежав у хатині Томарі, а за ним, мов за рідним братом, доглядала Макаро.
Хлопчики віталися з людьми, прямуючи до вожака, що вже стояв біля своєї оселі й чекав, поки підійдуть ближче.
— Доброго ранку, сеньйоре Томарі!
— Доброго ранку, діти! — привітно відповів їм вожак і запитав у дозорця: — Ти цих хлопців знаєш?
— Ні, не знаю. Правда, вони говорили про Санто, але я тепер нікому не довіряю.
— Цим хлопцям можна довіряти,— сказав Томарі.— Але ти, Атаї, діяв так, як належить воїну. Спасибі тобі!
Атаї рушив знову до лісу на свій дозорний пост. Господар запросив хлопчиків до своєї хатини.
— А де ж Санто? — запитав Кендзо.
— Вчиться. Мій друг художник Наматжира взяв його до себе в науку... Два місяці вже, як пішов з дому. Скоро має повернутися.
— А Макаро?
— А Таматеа?
— Нагороді.
Томарі, оглянувши уважніше хлопчиків, запитав:
— Зголодніли, певно? Спочатку поїжте, а потім будемо розмовляти про справи, бо я здогадуюсь — ви не просто завітали в гості.
— Ой сеньйоре Томарі,— почав Альфіо.— Ми сиділи в кущах винограду й чули, як домовлялися між собою пани.
— Альфіо говорить правду. Кущі густі. Нас не видно, а нам все чути, що вони збираються робити, бо вікно було розчинене.
— Вони, сеньйоре Томарі, запросили до себе старшого поліцая... їх тут ще називають констеблями. Обіцяли йому добрі гроші... багато грошей, щоб він скликав до себе надійних расистів і поліцаїв...
— І жандармів...
— Та й для чого? — поцікавився вожак.
— А щоб повести їх проти аборигенів.
— Ой сеньйоре Томарі, пан Джон дуже лютує. Ми з Кендзо чули, як він нахвалявся: "Ніякої, каже, пощади темношкірим собакам!"
— Правда, правда, він саме так говорив,— підтвердив японський хлопчик.
— Тоді ми вирішили вас повідомити, сеньйоре Томарі. І вас, і Санто, і Макаро, і всіх-усіх аборигенів, щоб втікали від каральників.
— Невеселі вісті ви нам принесли, але не нові. Я знав, що так буде.— Томарі задумався на хвилину, а потім запитав : — І коли ж вони збираються виступати?
— У цю неділю.
— Та-ак. А пан Джон знає, що ви пішли сюди?
— Ні. Знає тільки слуга Квальба, та він нікому про це не скаже. Ми з ним домовились.
— Значить, ви втекли від пана?
Хлопчики перезирнулись, і Альфіо щиро признався:
— Втекли, сеньйоре Томарі, бо після вашого нападу пан Джон став дуже злий. Він щодня кричить на Квальбу, лютує.
— І на нас кричить... По щоках б'є...
13 1067-1
— Боляче скубеться за чуба. Ми з Кендзо вирішили піти від нього... назавжди.
— Ясно. Притулок вам дамо.
— Спасибі, сеньйоре Томарі!
— Спасибі, сеньйоре! — і Кендзо низько вклонився, а вожак йому зауважив:
— Я, хлопче, не пан Джон. Вклонятися мені не слід. Житимете у нашому стійбищі.— А каральників, якщо вони сюди поткнуться, ми зустрінемо достойно.
В цю хвилину смуглява рука відхилила циновку і до хати увійшла Макаро, а слідом за нею Таматеа. Вони принесли з городу корені ямсу і жовті ребристі плоди бананів.
Радий був Таматеа, побачивши Сантових друзів, але особливо зраділа цим несподіваним гостям Макаро.
Пан Джон, коли дівчина була в полоні, наказав нікуди її не випускати. Макаро жила в кімнаті, немов у в'язниці. Єдиною розрадою для неї були оці двоє хлопчиків.
Вдень вони працювали в саду і частенько порались біля квітів.
Пан Джон кудись відлучався у справах, і тоді хлопчики зривали найкращі квіти й передавали їх Макаро. Вони співчували, жаліли її, намагаючись будь-чим полегшити її гірку долю.
— Уже недовго тобі ждати. Скоро прийдуть сюди ваші й визволять тебе. Ти не журися. Не сумуй дуже... Адже ми з тобою. Ми тебе любимо...
Це трохи розраджувало дівчину, але не могло, звичайно, загасити журби, не могло применшити горя, що тяжкою раною лягло їй на серце і на душу.
Макаро знала — не залишать її рідні у такій біді. Якщо їх досі нема, значить, вони збирають сили і потім прийдуть...
Неодмінно прийдуть.
Останні ночі у віконці Макаро не згасав вогник аж до світанку, бо вона весь час ждала своїх рятівників. Нема нічого дорожчого за волю. Та ця воля для неї зараз, як ніч. Куди б не пішла, а вже ніде й ніколи не зустріне свого
Хоне, свою найсвітлішу мрію, своє сонце, що давало їй стільки радощів і щастя.
Смертельним пострілом найманого вбивці загасив ці радощі пан Джон. Не стало сонця. Темрява окутала дівочу душу, й нічим її не розвіяти, нічим не зменшити розтравленого болю.
І ось у ці дні страшної туги, горя й журби, мов яскраві зірки, світилися до неї оченята двох юних друзів, що хотіли їй допомогти, намагалися втішити, розвіяти, чи бодай зменшити її горе й страждання.
(Продовження на наступній сторінці)