— Так, так... не посмію,— вимовляв, все дужче хмеліючи, пан Джон.— Ніколи... Не посмію...
Макаро налила йому ще кави, і він, уже ні з ким не цокаючись, випив і цей ківшик до дна.
А сп'янівши, пан Джон звернувся до Томарі.
— От що, вожак! Я і містери приїхали, щоб домовитись по-хорошому... Нам потрібні нові земляні масиви...
Пильно глянув на нього вожак роду Коврової Змії, здогадавшись відразу про чорні наміри білого пана.
— А якщо ми... не погодимось?..
— Тоді прийдуть сюди солдати і... ти розумієш?..
В душі бушували гнів і образа, але вожак зовні був спокійним.
— Білі пани нас убивали в джунглях, стріляли, мов звірів, у стійбищах, виганяли в мертві пустелі... Білі пани розкидали отруєну їжу, а наші голодні люди підбирали і гинули потім у страшних муках... Було таке, пане Джон?
— Ну, було... давно. Ми за дії колишніх лендлордів та скотарів не відповідаємо. Ми прибули, щоб домовитись... по-хорошому, щоб добровільно... Уряд виділить гроші, і вам збудують хати. Житимете в резервації, як інші аборигени.. Ваші діти навчатимуться в школі різним ремеслам, а до-рослі працюватимуть на фермах, лісорозробках... Знайдеться робота для пастухів і погоничів. Уряд потурбується: за долю кожного з вас, бо він бажає вам добра...
— Уряд бажає аборигенам добра? — втрутився в розмову художник Наматжира.— Не вірю!! Уряд не вважає; нас за людей!
— Ви чуєте, містери? — звернувся пан Джон до своїх однодумців.— Чуєте, що він говорить?
— Хіба я кажу неправду? Хіба не існує в конституції! Австралійського Союзу статті п'ятдесят першої, в якій зазначено: "Аборигени не користуються правами громадянства". Уряд принижує наш народ, ображає нашу гідність, зневажає наші права. Ми все те бачимо й розуміємо, бо ми ж не сліпі кошенята, а люди з живим серцем і живою душею.
— Власне кажучи...— і в тоні голосу відчулися вже* дражливі нотки,— яке ви маєте право...
— Я, пане Джон,— друг Томарі! І я теж... абориген! Ось ви тут згадували про резервації. Ми знаємо, як там живуть наші брати і сестри. Це табори смерті. Там немає вдосталь ні їжі, ні води. Люди мруть, наче мухи. їх косить голод і різні хвороби. Даремно блукають вони по пустелі в надії знайти якусь живність, але пустеля мертва. Все в ній висохло. Тільки гарячий пісок лежить...
— А ми все-таки землю відберемо! — сказав з п'янокgt; впертістю пан Джон.— Відберемо!
Спокійно відповів йому вожак.
— Якщо ви відберете землю і виженете нас у пустелю,— наші дружини, діти і ми самі повмираємо з голоду. То я? так гадаю, пане Джон, що краще нам загинути в бою, аніж вмирати від голоду.
— В якім бою? Що ти говориш?
— Тут жили наші діди, батьки... З .рідного краю нікуди не підемо! — заявив Томарі. І такої думки були всі аборигени. Вже ніхто з них зараз не пив і не їв нічого^ слухаючи гостру розмову вожака роду з паном.— Тільки* тоді, коли ми всі будемо мертвими... тільки тоді білі солдати зможуть взяти нашу землю!
Розмова набувала щодалі гострішого й небезпечнішого* . характеру.
Це зрозуміли білі гості, і один з них, тверезіший за інших, стиха порадив панові Джону:
— Може, краще поговорити окремо... з вожаком?.. Щоб не на людях.
До свідомості пана Джона дійшла розумна порада.
— Правильно... Окремо... тільки з ним...
Томарі теж не схильний був зараз сперечатися з білим паном, щоб не затьмарювати свята собі та гостям.
Пан Джон почастував його коньяком і віскі, але дуже міцні напої вожакові не сподобались. Томарі тільки пригубив їх, але пити відмовився, посилаючись на те, що йому, господареві, на сьогоднішньому бенкеті не слід затуманювати свою голову.
Пан Джон не наполягав і пригощався сам, цокаючись своєю чаркою з чарками містерів.
Коли гості добре випили й закусили, знову вдарили барабани, зазвучали дерев'яні флейти і труби, подаючи вість, що зараз розпочнуться різні ігри, змагання й танці корроборі. Томарі запросив білих гостей подивитися на ці розваги, і вони охоче погодились.
Один з аборигенів на добрій відстані, просто на землі, окреслив контур кенгуру й сів трохи осторонь, щоб подавати знаки, хто влучив, а хто промахнувся.
Вишикувались ті з мисливців, які хотіли змагатися.
Списи були різної довжини і різного оздоблення. Наконечники з каменю або з казуаріна — залізного дерева, а древко тростяне чи бамбукове.
Першим у змаганні виступив юнак з дальнього стійбища, у святковому вбранні й прикрасах, розфарбований червоною охрою.
Не поспішаючи, він взяв списа, примружив око, при-ціляючись до далекого зображення кенгуру, і раптом, випроставши ліву руку вперед, правою щосили метнув свою зброю.
З тонким свистом пронизалося повдтря, і через кілька секунд спис уп'явся вістрям у землю.
Всі застигли. Всі стежили за наглядачем змагання, що підвів руку, розтулив розчепірені пальці, похитуючи відкритою долонею.
Глядачі зрозуміли — юнак промахнувся. Слідом за ним на змагання вийшов Таматеа. Багато людей з стійбища знали його як досвідченого мисливця, і зараз ждали тієї хвилини, коли метне він свого списа.
— Боюсь за нього,— сказала Макаро,— сьогодні Таматеа пив коньяк і додав ще два ківшики хмільної кави.
— А я знаю... знаю...— упевнено став на захист старшого брата Санто.— Я знаю, що він не промахнеться.
— Побачимо. Глядачі загомоніли:
— Списа бере в руки син вожака Томарі.
— Чув я про нього — добрий мисливець.
— І добрий птахолов.
— Ще й майстер корабельний. Від батька ту науку перейняв.
— Влучить чи теж промахнеться?
— Далека відстань... Влучити важко.
Таматеа кілька секунд вдивлявся в місцинку, окреслену вістрям списа. Всі затихли. Стежать за ним гості, стежить художник Наматжира, стежать Макаро, Санто і Хоне.
— Чого ж зволікаєш, Таматеа? Кенгуру не ждатиме,— промовив батько, заохочуючи старшого сина.
В ту ж мить з сильної руки зірвався спис, тонко про-хурчав у повітрі й гострим наконечником встромився в грунт.
— Промахнувся... Невже промахнувся? — скрикнув Санто, і оченята його вп'ялись в аборигена, що знову підвів руку з розчепіреними пальцями. І тоді наперед вийшов сам вожак Томарі, з ходу метнув свого списа в уявного кенгуру.
В ту ж хвилину всі присутні побачили підведену руку з відтопірченими великим і вказівним пальцями.
— Влучив... Томарі влучив!
— Вожак здобув перемогу!
— Я не сумнівався,— сказав Альберт Наматжира.— Ти серед нас був колись кращим мисливцем. Промахів не робив.
Особливо раділи за нього Макаро й Санто.
— Бачиш?.. Ти бачиш, сестро? Наш Таматеа промахнувся, а батько...
Вдарили барабани, озвалися флейти і труби. Двоє дівчат винесли сплетений з живих квітів вінок і прилюдно одягли його через плече вожакові роду.
Сам пан Джон, плескаючи в долоні й вигукуючи "браво", забажав випити чарку коньяку на честь переможця.
Цього разу Томарі довелось-таки коньяк випити.
Змагалися потім лучники. Але присутні немало здивувалися, коли разом з юнаками на змагання вийшов підліток Санто.
На досить значній відстані було поставлено мішень з кори хлібного дерева.
Пружний розгін тятиви, тонкий посвист стріл — і одразу ж вигуки, крики, жарти й сміх супроводжували тих невдах, чиї стріли пролітали мимо.
Настає черга Санто.
Знаючи, що за ним стежить стільки людей, він, звичайно, хвилюється, але завзяттям, волею до перемоги горять його оченята. Все у нього напоготові.
Короткий хуркіт натягнутої тятиви. Пущена стріла летить, летить і точно впивається в ціль.
Знову двоє дівчат виносять вінок.
Б'ють барабани. Не мовчать флейти і труби. До Санто підбігає сестра, обіймає його, цілує, а всі присутні криками славлять юного переможця.
Потім діти й дорослі запускали зміїв, виготовлених з лика кори шовковистого дерева, надаючи їм пташиного вигляду. Для рівноваги, стійкості й ширяння в повітрі зміям причеплювали трав'яні хвости.
На сьогоднішньому святі своє завзяття демонстрували кращі борці і скороходи на ходулях. Тут показували своє вміння, спритність і силу майстри кулачного бою та майстри бумерангів.
Змагання проходили цікаво, викликаючи бурхливе захоплення глядачів. Та всі чекали з нетерпінням, коли почнеться найулюбленіше видовище — танок корроборі.
Сам Томарі нарешті подав музикантам знак.
На досить простору галявину вийшли хлопчики у трав'яних фартушках, розфарбовані смугами червоної охри. У кожного в руці був пучок листя.
Не встигли хлоп'ята розміститися рядочком, як біля них стало душ із двадцять жінок, тримаючи в руках таке саме листя.
Музика не припинялась. Тільки зараз до її нескладної мелодії впліталися ритмічні удари бумерангів, якими двоє найстаріших у стійбищі дідів викликали до танцю молодих аборигенів.
З довгими списами на простору галявину, нарешті, вийшли танцюристи.
Відразу заспівали підлітки. їхні голоси з'єдналися з жіночими голосами. Разом вони складали хвалу кенгуру і в такт пісні ритмічно били об землю листяними пучками, а десятки танцюристів, злагоджено роблячи випади то праворуч, то ліворуч, уявно полювали, і їхні списи в променях сонця спалахували грізними полисками.
(Продовження на наступній сторінці)