Хлопець знав про підступність гірських річок під час тропічних злив, тому зараз дуже пильно стежив за прибуваючою водою, аби не потрапити у стрімкий вируючий потік, який міг би понести його, мов тріску, розбити об каміння, захльобнути в численних вирах та бистрині, звідки вже не випливти нізащо в світі. То був кінець, неминучий і страшний...
Санто зорив у небо з надією побачити там якесь просвітлення чи зірку, але над головою лягли такі густі непроглядні хмари і з них падала така рясна злива, що здавалося, не буде їй кінця і затопить вона не тільки оцю низину, а розіллється ще по всіх сусідніх западинах та долинах, покривши їх надовго каламутною водою.
Гроза не вщухала.
Спалахи блискавиць ставали все яскравішими, а гуркіт громів могутнішим.
Ось при одному з таких спалахів Санто помітив в ошалілому потоці звалене бурею, а чи підмите з кореня дерево, що його несла вода, ламала й трощила об надбережне каміння.
Санто вже добре змок і замерз, але з надією ждав, що ось-ось гроза почне вщухати, вітри розженуть важкі набряклі хмари, проясниться небо, і тоді можна буде підшукати краще місце для ночівлі...
Та його обдало таким ознобом, що навіть зацокотіли зуби. Стежачи тільки за струмком, що сягав мало не до ніг, Санто раптом помітив, що з протилежного боку евкаліпта, під яким він знайшов собі притулок, вже теж вирує і шумить гірська вода.
Страх зростав з кожною хвилиною, страх навіть більший від того, який він пережив при зустрічі з шаманом.
Там можна було втекти. А куди втечеш зараз від стрімкої води, що зростає з кожною секундою, вирує й шумить, надмірно сповнена гірськими потоками?
Адже нове річище може збільшитись і поглибшати.
Треба якнайшвидше перебрести через нього, вибратись з цієї небезпечної низини вище в гори й шукати там нового пристановища і захисту від зливи.
"Втікати негайно... Зараз же, зараз!.." Але йому страшно було ступати в воду, страшно переходити через невідоме річище, яке з'явилося несподівано, перетнувши шлях до відступу.
"Підожду ще блискавиці... Гляну, де кращий брід".
Спалаху не було, а вода все прибувала. Далі ждати рисковано, бо таке зволікання може бути згубним. І Санто, тамуючи в собі страх, несміливо ступає в воду й відчуває, яка вона прохолодна й швидка. Але треба йти вперед, треба рятуватись...
Він іде далі, йде обережно під зливою, яка січе його тіло, знобить і жахає...
"Хоч і бистра вода, а все ж рухатися можна,— підбадьорює себе хлопець.— Перейду... Мушу перейти, тільки б не оступитись".
Сяйво блискавки цього разу було таким сліпучим, що Санто мимоволі різким рухом долоні затулив очі, хитнувся при цьому і, не втримавшись на ногах, з відчайдушним криком упав в каламутну течію... Впав, і відразу його поглинула темрява.
А в горах слідом за сяйвом блискавиці вдарив з важкими перекатами грім і відгукнувсь луною на дальніх перевалах.
Крізь маленьке крихітне віконце, заґратоване залізними прутами, ледь пробивається денне світло. В підвалі холодно й вогко, мов у погребі. Підлога вкрита напівтрух-лявою соломою, на якій валяються старі циновки. У кутку стоїть відро з водою.
Двічі на день старий Квальба приносить сюди для Альфіо й Кендзо пісну юшку та по шматочку черствого хліба. І знову потім тоскно минає час. Наче важкий кошмарний сон тримає хлопчиків у своїх обіймах. Для них не стало ні сонця, ні свіжого повітря. Лише по багряних вечірніх зорях здогадуються вони, що згас іще один безрадісний день і завтра наступить новий такий же безрадісний невільницький ранок.
У панському саду, зустрічаючи схід сонця, співатимуть пташини, роз'ятрюючи ще дужче нездійснені хлоп'ячі мрії.
— Я б згодний пити одну тільки воду і їсти самі сухарі, аби мені бути на волі,— сказав Альфіо.
— А мені снилася моя мама,— озвався Кендзо, і на його щоках заграли хворобливі рум'янці, а в очах засвітилося таке тепло, така щира, тиха й хвилююча радість, що в цю хвилину він, здається, забув про все-все на світі.— Вона гладила мені руку, а тоді обійняла й питається: "Де ж ти був, мій Кендзо, мій дорогий синочку? Я ж тебе так довго-довго ждала". А я дивлюсь на неї й кажу: "Мамо, тепер я завжди буду з тобою. Ти не плач, мамо". Кендзо, глянувши на друга, що уважно слухав його розповідь, сумовито сказав:
— На жаль, це був тільки сон. Я ж знаю, моя мама вмерла. Я пам'ятаю, як її ховали. І тато помер...
Хлопчик затих. Пошерхлі губи витер рукою, глянув на заґратоване віконце, крізь яке було видно цяточку неба, й попрохав:
— Альфіо, заспівай. Дуже хочеться мені послухати твою пісеньку, оту саму, що ти 'її колись співав у голубому гроті. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.— І на Альфіо війнуло чимось рідним, далеким, незабутнім...
В уяві постав острів Капрі з цитрусовим садочком, голубим неосяжним небом і бірюзовою водою, якої, напевно, не побачиш ніде більше в світі.
Наче зникли кудись, а чи невидимо розтанули похмурі й холодні стіни підвалу, і вже не заґратоване" віконце, а широкий, знайомий, улюблений змалечку простір рідного краю ліг перед очима. І полинула пісня, сповнена хвилюючої снаги, ніжності й любові.
Аж сяє море В місячні ночі. Вітер в простори
Нести нас хоче. З моря чарівна Йде пісня-мрія: Санта Лючія, Санта Лючія.
Рідний Неаполь — Моя колиска. 3 блакиті неба Проміння блиск а. Прудкий мій човнику, Весла легкії, Санта Лючія, Санта Лючія...
З-під вій у Кендзо скотилися дві крупних сльозини.
Очевидно, йому пригадалося все: і ранок, і апельсини, що їх просто з гілля зривав Альфіо для пана Джона... Пригадалась прогулянка до голубого грота, і небо, і голубінь моря. А зараз ось він, Кендзо, сидить в холодному підвалі, й немає кому його захистити. І, може, отут він помре, не побачивши вже ніколи більше ранкового сонця, ні рідної далекої Японії, про яку згадував щодня.
Забудь турботи, Забудь печалі. Кличе Неаполь, Блакитні далі... —
виспівував Альфіо, і здавалося, що не голос бринів зараз у напівтемному підвалі, а ридала в тяжкому горі й журбі його зранена душа, побиваючись за рідним краєм, який любив він самовіддано й ніжно. Та раптом, глянувши на японського хлопчика, помітив у нього сльози, і пісня обірвалася.
— Друже! Що з тобою? Ти плачеш?..
Кендзо, не витираючи сліз, схопив руку Альфіо й благально попрохав:
— Співай... Ще співай!
Радість незміряну Славлю йдучи я. Санта Лючія, Санта Лючія!..
І пісня завмерла. Хлопчики помовчали, а тоді Кендзо сказав:
— Спасибі тобі, Альфіо.— І витер сльози.— Може, доживу... Може, колись побачу і сонце, і море в рідній стороні. Пан Джон мусить же змилуватись і відпустити мене до Японії.
Альфіо на це сумовито сказав:
— Змилується... Хіба в нього є серце, є людська душа? За важкими дверима почулися знайомі кроки, брязкіт
ключів. Важко заскреготів іржавий засув, розчинились двері. Хлопчики помітили рядом з Квальбою невідому їм людину, яка сильним поштовхом у спину вкинула в напівтемний підвал нового в'язня. Оступившись біля порога, в'язень той впав обличчям на солому. Упав і не підводивсь...
Знову заскреготів засув, за дверима стало тихо.
Альфіо й Кендзо завмерли. Але цікавість була такою сильною, що вони обоє, глянувши один на одного, мовчки рушили до порога.
— Санто! — радісно скрикнув Альфіо, пізнавши друга.
— Санто! — так само криком виявив свою радість Кендзо.
І тоді, вслухаючись у знайомі голоси, темношкірий хлопчик підвівся.
— Чую, але не бачу вас.
— Нічого. Зараз твої очі призвичаяться до темряви, і ти нас побачиш.
Вони взяли його за руки, підвели до циновки.
— Сідай і розказуй, як ти сюди потрапив.
Санто поки що мовчки озирав підвал, маленьке заґратоване віконце, крізь яке пробивалось тьмяне світло, оглядав змарнілих друзів.
— Чому ви тут?
— З наказу пана Джона. А ти?
— Теж... з його наказу.— Санто помацав їхні плечі, немовби хотів пересвідчитись, що це не сон, що перед ним справді сидять його друзі.
— Ти нічого не розповідаєш про себе.
— Потім... А зараз у вас хочу запитати... Якщо знаєте..-Хто спалив наше стійбище? Де мої рідні? Де батько, брат, сестра Макаро? Я шукав їх і не знайшов. Сусідні стійбища теж спалено... і людей нема... Я тоді вирушив до Квальби..-Але не встиг я з ним поговорити, як мене помітив пан Джон і звелів... сюди. Скажіть, коли щось чули, а чи знаєте...
— Знаємо! Ми з Кендзо були там і все бачили...
— І мого батька, і Таматеа, і Макаро бачили?
— Тільки батька... після бою...—— Альфіо глянув на Кендзо, немовби запитував у друга: "Чи все розповідати?"
Його погляд перехопив Санто і, хвилюючись, попрохав:
— Все кажи, все!.. Я хочу знати правду.
— Ми бачили, як вели твого батька білі каральники... закованого в ланцюги... Його і ще кількох аборигенів... теж у ланцюгах.
— І ми чули з Альфіо, як пан Джон їм погрожував: "На острів Палм! На "острів смерті"! Всіх вас, бунтівників! Там поздихаєте, як собаки динго!"
— У твого батька на скроні була запечена кров...
— І на грудях рана,— додав Кендзо.— Ми сиділи недалеко, в гірській ущелині. Там кущі й густа трава. Звідти нам все було видно і все чути. Потім пан Джон звелів палити хати. Так страшно... Ніде нікого, а хати горять...
(Продовження на наступній сторінці)