— Ми тебе любимо... Ми будемо тебе оберігати, Макаро... Тільки ти не плач... Не сумуй! — І Альфіо починав співати народну журливу, але мелодійну пісню, сповнену душевної краси. Макаро залюбки слухала мелодію, але їй хотілося знати й пісенні слова.
Альфіо переказував їй зміст і пропонував:
— Хочеш, Макаро, хочеш, я тобі ще співатиму?.. Я знаю багато пісень.
— І я знаю,— озвався Кендзо.— Я знаю пісні японські,— і їхні оченята не відривалися від розчиненого навстіж вікна, в якому стояла засмучена полонянка.
І ось зараз її друзі в аборигенській хатині. Як же не радіти їм, найприємнішим, найбажанішим гостям? І зустріла їх Макаро так, як тільки може зустрічати своїх улюблених молодших братів старша сестра.
Та суворо нахмурились у неї брови, коли дізналася, з якими вістями прибули вони у стійбище. Макаро нічого не сказала, але очі її мимоволі зиркнули в куток хатини, де стояли нові списи, лук, стріли і висів на кілочку новенький американський автомат, здобутий у незабутню ніч...
Вість про неминучий напад каральників рознеслася, наче блискавка, і тепер у кожній хатині все тривожніші точилися розмови.
Хоч у надійних місцях стояли день і ніч дозорці, та не одна мати, прокинувшись серед ночі, виходила з хатини, пильно вдивлялася в море, чи не видно в ньому небезпечних вогнів, чи не пливуть до стійбища безжальні й мстиві каральники.
Море було спокійним. Десь на обрії ясніли вогні пропливаючих рейсових кораблів, а над морем, скільки може охопити людський зір, лежало небо, всіяне зірками. Деякі з них падали, окреслюючи шлях падіння нетривким сяйвом; деякі іскрились так сильно, що їхні відблиски лягали на воду, гойдаючись на важких глибинних хвилях, мов сріблисті медузи.
*
Босі ноги збивають з трав і квітів передсвітанкову росу. Ще не зайнялась на сході блідо-рожевим маревом зоря. Ще не прокинулось пташине царство, і тільки тумани снуються в долинах, щедро вмиваючи росою кожну квітку, і травинку, і листочок.
Покрученою стежкою йде Санто. У правій руці в нього саморобний спис, а через плече звисають два однакових пакунки, старанно перев'язані тонкими ліанами.
Відразу можна здогадатися, що повертається Санто від свого вчителя й наставника Альберта Наматжири не з порожніми руками.
Ще звисає спереду торбинка з шматками червоної глини, точнісінько такої, якою користується при малюванні знаменитий художник.
За всім, що робив і як робив учитель, стежив абориген-ський хлопчик. І про його успіхи дізнаються рідні, коли він їм покаже свої картини.
Новими очима дивився тепер Санто на красу рідного краю, вибираючи дорогою місця, куди прийде у вільний час для малювання. Він знає, як заготовляти кору з дерев, як розпарювати її над вогнем і як, просушивши під сонцем, змазувати її соком орхідеї, щоб краще приставала фарба, а сама кора не коробилась, не тріскалась, а була гладенькою й рівною, мов заґрунтоване полотно.
"А може, й мої картини колись потраплять до музеїв? І мені заплатять гроші, і я куплю тоді складаний ніж, і куплю собі щіточок справжніх, а не тих, що зроблено з пучків власного волосся. І фарб куплю, і полотна. Батькові принесу подарунок і братові... А для Макаро дістану прикрас, і нове дзеркальце, і різних ласощів. Мені б тільки навчитись ще краще малювати. І я навчуся... обов'язково... Я старатимусь дуже".
Сповнений найсвітліших мрій і поривань, Санто йшов, не почуваючи під собою ніг. Треба було б відпочити хоч трошки, та бажання потрапити якнайшвидше додому, зустрітися з рідними, за якими він страшенно скучив, відганяло втому.
Уявляє собі оту першу хвлину, коли, переступивши через хатній поріг, скаже: "Ну ось, я вже й дома..."
До нього першою кинеться Макаро, і від радості в неї будуть повні очі сліз. І обійматиме вона його, цілуватиме, говоритиме ласкаві слова: "Братику, рідненький мій, та як же я за тобою скучила. Встаю вранці — тебе нема, лягаю вночі спати — тебе нема... І чи ти щось їв, чи ти щось пив..." — і тут же метнеться до багаття, щоб знайти там чогось їстівного й нагодувати брата.
А батько гляне на нього і, мабуть, спитає:
"Перейняв науку добре? Здогадуюсь, приніс малюнки".
"Приніс, батьку",— відповість Санто і поважно, не поспішаючи, розв'яже ліани і одну за одною розставлятиме картини по хаті, щоб було видно рідним, чому навчився він у свого вчителя Альберта Наматжири. І напевне тоді батько, оглянувши роботи, зворушено скаже: "Спасибі йому, Наматжирі. Він друг... Справжній друг... Навчив тебе... Що ж, сину, в добрий час!.."
І Таматеа не мовчатиме. А от які слова промовить — вгадати важко.
Думати, що все відбудеться саме-так, як зараз він собі уявляє,— було приємно.
Надворі розвиднилося зовсім. Світило сонце, обдаючи дальні гори й ліси щедрим теплом.
Лишився ще попереду останній перевал, звідки побачить він рідне стійбище.
Хлопцеві уявляється та хвилина, коли він проходитиме повз першу хату. Може, відразу вийде з неї привітна господиня і, щедро вітаючи його з поверненням додому, запитає :
"А що ж це в тебе за ноша?"
Санто, звичайно, не без вдоволення відповість:
"Картини, що їх я сам змалював". І поки вони отак розмовлятимуть, з сусідніх хатин теж вийдуть люди, і хтось попросить показати ті картини.
"Що ж,— думає Санто.— Можна буде й показати. Нехай дивляться. Хіба мені шкода?"
Люди його слухатимуть, а він розповідатиме їм, чого навчився за цей час в улюбленого художника.
Все саме так і може трапитись, як тільки наблизиться до людських осель.
Та замість радості, яку сподівався мати, на душу йому впала ядуча тривога, коли вийшов на останній перевал.
"Що таке? Де хати?.. Де стійбище?" Невже він, Санто, помилився і знайома стежка вивела його зовсім до іншого місця?
Хлопець зупинився вражений.
Замість хатин перед його очима лежали згарища й руїни. Стояли обгорілі дерева. Ніде нікого. Наче все живе за час його відсутності вимерло від страшної тропічної пропасниці або нещасної чуми.
Сторопілий, в передчутті якоїсь непоправної біди й нещастя, Санто несміливо рушив далі. Серце бралося холодком, очі ширяли повсюди в надії когось побачити, щоб розпитатися про все, що тут сталось, але навкруги було безлюддя й мертва тиша. І ця тиша лякала зараз, обдавала ознобом, вселяла страх.
Наче уві сні, підходить Санто до місця, де під старим розлогим евкаліптом стояла рідна хата.
Зараз хати нема. Зосталося тільки згарище, над яким звисають чорні обгорілі віти, а вище, мало не до самої вершини, листя хоч і лишилося, але передчасно зів'яло, по-скуручувалось, обпалене гарячим димом.
І це все зараз страшить, як і обвуглені головешки, що їх не встиг до кінця пожерти вогонь. Розкидані, пригаслі, лежать вони то тут, то там, жахаючи хлопця.
Йому забиває дух. Йому не вистачає повітря... Щось гаряче й нестримне, розбушувавшись у грудях, підкочується до горла й душить, душить...
На очі мимоволі напливають сльози. Санто знімає з плеча дорогу для нього ношу і кладе, не розв'язуючи, на траву.
— Де ж ви?.. Куди всі поділися? — промовляє він якимсь чужим, не властивим йому голосом.
Губи в нього зрадливо здригаються і, не в змозі більше стримуватись, він глухо й жалібно ридає на мовчазному пожарищі.
Ніхто до нього не підходить, ніхто не бачить і не чує того, сповненого болю й відчаю, ридання. Санто знає, що сестра Макаро завжди в цю пору буває вдома, тепер її нема... І нікого нема... І невідомо, що з ними сталося, де їх шукати. "А може, й на світі..." — Це несподіване й недоречне припущення ще більшою тугою, невтішним горем лягає на його стривожену душу.
"Треба щось робити... Кудись піти... Може, когось зустріну, дізнаюся... А що, як справді вже немає в мене ні батька, ні сестри?.. Лишився один... один у світі..." — і знову, невідступно, та сама думка ятрить хлопця, завдаючи йому ще більшого болю. "І куди б я не пішов, і де б їх не шукав — уже ніколи... Ніколи не знайду...
Уявна смерть близьких йому людей була такою разючою, що Санто на якусь хвилину притих, сам іще не розуміючи того, що з ним діється.
— Ні, ні! — закричав він раптом, наче груди йому було пробито гострою стрілою.— Не хочу їхньої смерті... Не хочу!.. Не хочу!..
Він забув про недавню втому і про все-все на світі, бо єдина думка, невідступна й жалюча, обпікала його, мов; вогонь.
— Я мушу розшукати!.. Мушу!.. Мушу!.. Не вірю, що їх нема... Не вірю! Не вірю!..— кричав він, наче відбивався з усієї сили від когось безжально злого, мстивого, невблаганного, хто погрожував йому нежданим горем, сирітством та бідою.
Саме в цю хвилину найбільшого розпачу з густих бананових заростів у своїх наплечних і нагрудних прикрасах, що блискали під сонцем перламутром дрібних черепашок,, несподівано з'явився шаман Нондо.
Через плече в нього звисала торба, сплетена з тонких ліан. Він витяг з неї невеличкого гарбуза, вийняв дерев'яний чопик, хотів, мабуть, спробувати хмільного напою, що його вживав завжди перед чаклуванням, але гарбуз,, очевидно, був порожнім. Нондо зазирнув у нього оком, потім підійняв обома руками і з усього розмаху вдарив об каміння...
Гарбузик розколовся на кілька частин, а Нондо почав: пританцьовувати і реготати. Щось було неприродне й страшне в самому танці і в його навісному реготі.
Раптом він зупинився, побачивши Санто. Якусь хвилину мовчки розглядав його божевільними очима, потім рішуче пішов уперед.
(Продовження на наступній сторінці)