«Партизанський край» Анатолій Шиян

Читати онлайн твір Анатолія Шияна «Партизанський край»

A- A+ A A1 A2 A3

Вийшли за село. Павло Рева вибрав добре місце на днювання й сказав:

— Влаштуємо старостиним курям смертну кару.

Було відро, був мішок з картоплею, заходилися варити юшку.

Знову куховарив інженер МТС і, обскубуючи курей, жартував:

— Ох, кури, кури! Будьте щасливі, що ми вас поїмо, бо все одно поїли б вас німці.

Переднювали, йшли потім цілу ніч, а коли розвиднілося, побачили перед собою хутір. Біля крайньої хати стояв дід. Привіталися до нього. Дід, оглянувши їх, невдоволено спитав:

— А кого ви тут шукаєте, хлопці?

— Нікого не шукаємо. Прийшли оце попоїсти, та й підемо далі. Діду, синів маєш? Де твої сини?

— Де сини мої? — перепитав дід.— Воюють. У Червоній Армії мої сини, а ви ось тут тиняєтесь. Попоїсти... Ну, заходьте до моєї хати.— І, коли переступили поріг, він сказав:—Дай їм, стара, чого-небудь гаряченького.— А сам сів на тапчані, оглядав несподіваних гостей, нападав на них: — Лиха година вас тут носить. Чого вештатись? Все одно фронт тепер далеко. Значить, у село йди, приставай у прийми, живи з бабою, їж пироги та вареники, і хай на тебе люди дивляться та сміються з отакого солдата. Коли б зібрати вас усіх, може, полк був би. Га? Не був би, скажете? Більше полку,— дивізія була б. Скільки вже окруженців пройшло через наш хутір — гай, гай! — і все до лінії фронту. А не розуміють того, що не дійдуть — уб'ють. Не німці, то поліцаї вб'ють. Вони тепер, як собаки, скрізь шастають. Вам би зброю добру в руки та й починати війну отут, бити в потилицю німця, а ви ходите, бродите як неприкаяні.

— Може, ваші сини теж отак попали в оточення,— сказав лейтенант Ванька.

— Мої сини? — перепитав дід, і очі його спалахнули образою.— Молодший хіба... за того не ручуся, а старший моєї вдачі. Той не попадеться... Щоб отак він по селах блукав, як оце ви?.. Та не хотів би я його бачити! Старший син у мене — орел. Не повірю, щоб він німця не одурив, не повірю!

— І чого ти, старий, напустився на людей. Може, в них є свої плани.

— Плани... Знаю. Смерті бояться — от і весь план.

— Ні, діду, не про смерть думаємо, а про те, як би швидше до фронту пробратися та ворога бити.

— Його можна бити й тут, тільки треба гарнізуватись...— Ще довго він бурчав, а коли подорожні підхарчувались, дід сказав: — Ходімо ж дорогу вам покажу, бо тут такі місця, що можна прямо в руки німцям потрапити. Я вас проведу. Я такі стежки знаю. Ходімо!

А в однім селі наскочили на німецьку засідку. Довелося лізти в болото. Вода холодна. Під берегами вже понамерзала крига. Вибрались на острівець.

— Оце нам влаштували німці пляж! — як завжди, жартував Павло Рева, але товаришам його було не до жартів.

Куди йти? Де шукати притулку, коли в кожній хаті німці?

Роздягались, викручували одежу. Ні тютюну, ні їжі в них уже не було. Притулились один до одного, бо так тепліше. Надійшла ніч, холодна, дощова, осіння...

Тієї ночі не забути їм довіку!

* * *

Стало відомо: в районі Оржиці німці перерізали шляхи відходу нашим підрозділам. Щоб вирватись з оточення, деякі бійці й командири скидали з себе військову одежу, переодягалися в різне лахміття і невеличкими групами йшли під виглядом селян до лінії фронту.

Цих "дядьків" переховували в себе люди, давали їм їжу, показували дорогу.

Але були бійці й командири, які не скидали з себе військової форми, не кидали зброї, а несли її з собою, свято виконуючи присягу. Серед таких воїнів був і Захар Антонович Богатир, син тесляра, сам колишній столяр з села Коломаків на Харківщині.

Великі болота лягли навколо Оржиці, та не зупинили вони його. Не діждуть німці, щоб на вигук "хальт!" він, більшовик, підняв руки, поклав свою зброю до ніг ворога!

Дехто з оточених стрілявся, вважаючи становище безнадійним. Богатир твердо вирішив: якщо йому доведеться умирати, то вмиратиме тільки в бою.

Тут, у районі Оржиці, разом із старшим лейтенантом Семе-новим Богатир натрапив на колону автомашин, підпалену бомбардуванням. Чорний дим від бензину підіймався в повітря, слався густою пеленою у навколишніх садах. З того диму долинув стогін.

— Там люди,— сказав старший лейтенант.

І Богатир, не роздумуючи, помчав до санітарної машини.

— Де ваш шофер?

— Не знаємо. Бомбили тут... Може, де лежить убитий. Захар Антонович на всякий випадок мав при собі ключі від

різних автомашин. Може, колись знадобляться. Отож зараз швидко підібрав той, що треба, включив мотор, вивів машину з небезпеки, поставив її в одному з садків. Несподівано до них підбігла дівчина.

— Товариші командири,— хвилюючись, звернулася вона до них,— оп на тому горбикові німці встановлюють гармату. Сама бачила. Зараз, мабуть, стрілятимуть по наших.

— Ось що, дівчино, гукни людей, догляньте наших поранених...

— Доглянемо.

— А ми,— звернувся Богатир до свого супутника,— може, спробуємо?

— Давай.

Непомітно підповзли до горбика. Стояв па ньому німець в короткому кітелі, мордатий, вгодований, в касці, дивився в бінокль.

— Зараз я візьму його на мушку.— І Богатир прицілився з гвинтівки.

Гримнув постріл. Німець повалився на землю. Кинули туди ще кілька гранат. А коли почали відходити, німці з сусідньої вогневої точки відкрили по них вогонь. Свистіли над головами кулі, рвалися міни. Одна з них вибухнула так близько, що контузила старшого лейтенанта. Та все-таки вибрались з-під цього обстрілу, попрямували до болота.

По дорогах вже мчали німецькі автомашини, гриміли гусеницями присадкуваті танки. Групи ворожих автоматників прострілювали місцевість, виловлювали поодиноких бійців, забираючи їх у полон, щоб потім погнати за колючий дріт зловісних таборів смерті.

Біля болота якийсь командир у кавалерійській формі, зібравши комуністів, заявив:

— Ми готові до всього. Німці можуть піти зараз в атаку. Відступати нема куди. Будемо битися. Будемо прориватися з боєм.

Та німці чомусь в атаку не пішли, а з'явився сюди згодом селянин. Він добре знав місцевість і провів наших бійців через болото.

Не відомо, куди подівся старший лейтенант Семенов. Частина людей заночувала в селі, а Богатир вже з іншими супутниками рушив у напрямі села Великої Селечні.

Дерев'яний міст тут був захоплений німцями.

Вони шастали по дорогах, відкривали стрілянину, як тільки помічали де-небудь гурт людей. Лишився Богатир сам. Перед очима в нього лежали болота, яким, здавалось, не було кінця-краю. Та іншого виходу нема, іншого шляху нема.

Захар Антонович ступає з берега. Грузька трясовина засмоктує його все глибше й глибше. Вже по груди сягає вода, вже добирається до шиї, сковує холодом. Раптом до його вуха долітає крик:

— Я маю дітей... Рятуйте! Допоможіть...

Людини не видно, бо непроглядною стіною стали навколо високі очерети, але добре чути розпачливий голос потопаючого:

— Рятуйте! Ряту...— і захлинувся чоловік, затих навіки.

Спереду в Богатиря невеличке плесо. Чи глибоке воно — невідомо. Над очеретами видно вербу. Значить, там острівець, там можна перебути дотемна. Як же туди добратися? Чи вистачить сил?

І ось несподівано з очеретів на невеличку заводь випливає човен, на якому сидить боєць Микола Авдієнко.

— Гей, браток! — гукнув до нього Богатир.— Перевези до острова.

Микола Авдієнко не відразу його помітив, бо над водою в очеретах виднілася тільки голова.

— Зараз шофера одвезу і приїду по вас, бо душогубка така, що втрьох тут не помістимось.

На острові вони були не першими. Тут уже знайшли собі тимчасове пристановище інші бійці. А через кілька годин німці, довідавшись, що на острові люди, почали обстрілювати його мінометним вогнем.

Хтось з товаришів несподівано виявив великого човна. Цей човен разом з "поромами" занесло водою в тиху заводь Сули.

"Пороми" були незвичайні. їх нашвидку робили бійці і командири, приносячи на собі колеса, дошки, двері, бруси, кулі соломи. Все це зв'язувалось, скріплювалось як попало. Ставали сюди і поранені, і здорові. Місць не вистачало. "Пором" відчалював од берега і часом перевертався або розламувався на частини. Ось біля такого "порома" й надибали човна. Сів у нього з товаришами Богатир. Кілометрів з півтора гнали його за течією, а потім звернули в очеретяні хащі, збудували курінь і розмістилися в ньому, мов у хаті.

Допікав холод. Мучив голод. Не було чого курити.

П'ять днів прожив тут Захар Антонович. А на шостий зранку підплив сюди рибалка Юхим Петрович. Прізвища його ніхто не знав. Він привіз харчів і тютюну-самосаду.

— Що, діду, вже можна пройти через Оржицю? — запитали в нього, і він категорично заявив:

— Коли в полон хочеш, то можна, або кулю німецьку в потилицю — теж можна, а щоб пройти всі застави й живим

лишитися, то треба почекати. Я розвідаю все і тоді вам скажу. Дожидайте мене.

І його ждали. Тільки на сьомий день прибув він на своєму човнику до острова.

— Оце слухайте. Як стемніє—можна буде виходити. Ото бачите мій город з густими коноплями. Там я вас ждатиму, а тоді виведу в степ, та й шукайте свої частини.

— А болотами пройти можна?

(Продовження на наступній сторінці)