«Партизанський край» Анатолій Шиян

Читати онлайн твір Анатолія Шияна «Партизанський край»

A- A+ A A1 A2 A3

Люди з дальших загонів спізнилися до початку. Довелося влаштувати для них ще один сеанс, але багато з тих, хто вже переглянув цей фільм, лишались дивитися його вдруге, вихваляючи та захоплюючись героєм.

— У нас Талахадзе був такої вдачі... Ну, хлопець! Нічим його не зламаєш.

Фільм справив на партизанів сильне враження, і вони довго про нього згадували у загонах.

Тут ми познайомилися з медсестрою Євдокією Коноваловою, родом з села Селечні, Суземського району, Орловської області. До війни вона працювала на Брянщині, там зустрілася з Сабуровим і його товаришами.

— А ви змогли б нам щось розповісти про Сабурова як людину, як командира?

Дуся Коновалова на кілька секунд задумалась:

— Ну що... Сабуров дуже любить пісні, музику, а ще більше дітей. Пам'ятаю, стояли ми загоном у Нововасильєвську. Там в однієї вчительки була дівчинка трьох років — Світланочка. Оченята голубі-голубі, вії довгі, а волоссячко, як стиглий льон. Сабуров у вільний час візьме дівчинку на руки, підкидає її і ловить на льоту, або пригорне, голубить... Ласощів не було, ляльок теж не було, то він їй дарував... гільзи з-під патронів. Ще любить Сабуров читати книжки, любить розповідати біля багаття про різні зустічі з цікавими людьми. Не скупий, добрий.

Одного разу партизани захопили банк, привезли до Сабурова касирку, яка там працювала. Сабуров дізнався, що вона дружина командира Червоної Армії.

"Німці знають, де ваш чоловік?"

"Про таке я нікому не кажу, а кажу, що гостювала у рідної мами з дітьми, евакуюватись не встигла. У дорозі потрапила в оточення. Жити нема з чого, продавати нема чого. Щоб врятувати дітей від голоду, змушена була піти на роботу в німецький банк".

"Скільки платили вам на місяць?"

"Сто сорок карбованців".

Сабуров відрахував пачку грошей і каже:

"Оце вам зарплата за два роки — німецька.— І взяв потім пачку, ще більшу.— А це наша, партизанська...— І дав їй п'ять тисяч карбованців.— Беріть, щоб діти не знали голоду, щоб вони діждалися рідного батька з війни".

Касирка тримає гроші. Руки тремтять, губи тремтять... Розплакалась...

Ще хороша в нього вдача — не заздрісний. Іноді буває задумливим. Коли ж на душі неспокійно або чимсь стривожений — і виду не подасть... Сміється, жартує... В бою часом ходить на повний зріст. Кулі навколо нього свистять, а він іде. То вже бійці його оберігають: "Лягайте, товаришу командир! Лягайте!.."

Дуже любить птахів, білочок, всяких інших звірят, як і його ординарець Степан. Такий Сабуров.

...А ввечері, пихкаючи своєю люлечкою, генерал Сабуров сидів разом з бійцями біля багаття й розповідав про перші дні війни.

— Стояли ми тоді табором у лісі, поблизу Києва. Одержали повідомлення — на одній з галявин приземлився ворожий літак. Пішли розшукувати. Ніч. Темрява така, що ледь маячать перед очима кущі. Йдемо тихо і раптом чуємо шарудіння. Причаїлись. Слух тоді стає гострим, як і очі. Стежимо. Гойдаються гілочки. Я даю команду: "В атаку!.." Коли щось як шугоне в гущавину... Вже потім здогадались — то був дикий козел. Пам'ятаю й інший випадок.— І Сабуров набиває свіжим тютюном люльку.— Теж стояли ми в лісі — курсанти і начскладу НКВС. Я там працював комісаром. Жили ми тоді в палатках. Настала ніч. Всі сплять, тільки не дрімають вартові. Раптом десь годині о дванадцятій ночі чуємо страшенний крик:

"Рятуйте!.. Рятуйте!.."

Ну, ріжуть або душать людину... Це був той час, коли німці скидали свої десанти. Уявляєте собі, отой крик підійняв п'ятсот чоловік курсантів.

Вирішили дізнатися, що ж сталося? Примчали сюди лікарі. Заходимо в палатку, дивимось: лежить курсант і крізь сон вигукує: "Рятуйте!"

Розбудили його. Він здивовано всіх нас оглядає, бо ще не отямився від сну. Лікарі його обмацують. Крові нема, ран нема.

Отаке іноді траплялося на початку війни.

ВІН ПОВЕРНУВСЯ з РОЗВІДКИ

У згасаюче багаття поклали дрібного соснового гілля, і смоляні пучки глиці, спалахнувши жарким полум'ям, освітили стовбури дерев. Сотні іскор, здійнявшись у повітря, швидко згасали. Ніч здавалася темнішою.

До вогню підійшов юнак у сірому френчі, в кубанці з багряною стрічкою, в чорних, надмірно широких і таких довгих штанях, що з-під них визирали тільки блискучі наваксовані передки жовтих черевиків.

За поясом у нього пістолет, в руках—чреміииа нагайка. Граючись нею, він підсів до вогню.

— Закурити б. Просто вмираю без курива!

Його почастували московським тютюном. Жадібно затягуючись димом, він почав розповідати:

— Аж до Прип'яті в розвідку ходив.

— Ну і як там?

— Німець мені мало личаки не сплів. А як вийшло? — виблискуючи очима, продовжував розвідник Володимир Дергунов.— Підходжу до села Хаток. Де лісочком, де житами, а де й поповзом пробиваюсь. Обійшов навколо села — ні душі. Що за чорт! Вирішив тоді завернути до хати. Там у нас дочка одного зв'язківця жила. Заходжу. В хаті нікого. "Невже,— думаю,— німці всіх жителів вигнали з села і самі змилися звідси?" Тільки поткнувся ото я назад, а в дверях назустріч мені... німець! Здоровенний такий!

"Рус?.. Партезан?.."

Оця кубанка на мені була. Мабуть, червону стрічку помітив. Стоїть як укопаний. Він на мене дивиться, я — на нього. Бачу: очі в нього на лоба лізуть. Пілотка підіймається разом з волоссям, а сам блідий зробився. От якби кіно зняти — рідкісний випадок...

— Ти, мабуть, теж здрейфив? — зауважив хтось із слухачів.

— Я теж злякався,— щиро признався розвідник,— тільки я, звичайно, не за себе. Хоч він здоровий-таки мені попався... Пакети в мене були секретні, ніс зв'язківцям. За пакети я більше переживав. І розвернутися мені не можна — тісно в сінях. Він як схопить мене за груди, так і вилетіли ми з ним на подвір'я. Мабуть, задавив би мене, гад, але я теж не дурний. Як дам йому в живіт ногою... Він упав і гвинтівку з рук випустив. Я — тікати, а він за мною. Я тоді про наган згадав. Оцей наган при мені був. Вихопив його з-за пояса і — р-раз! Поклав на місці, сам одразу за хлів. А по мені як сипонуть дві черги з автомата. Обкидало тільки трісками. Метрів за двадцять їхня застава була в житі, а я, коли повз, не помітив її. Отакий мені був випадок. Заґавився б ще трохи— і німець мені б личаки сплів.

Володимир Дергунов докурив цигарку так, що "бичка" вже пе можна було тримати на губі, і тільки тоді кинув його в багаття.

— Що в селах новенького? — спитали в нього.

— У селі Рожаві старосту німці розстріляли, наш староста був. Одурили його поліцаї. Зайшли переодягнені. Ми, мовляв, партизани, втікаємо від німців, заховай нас. Він повірив їм, сховав. А вони тоді його за груди. "Отак ти служиш німецьким властям?" І вбили його. Аврамом того старосту звали. І дружину його вбили, двох дочок розстріляли, немовлят не помилували. Одним словом, всю сім'ю знищили.

А в селі Слобідці теж отак прийшли до однієї жінки: "Нас переслідують. Ми партизани, заховай куди-небудь".

Заховала. Тоді до хати німці увійшли; поліцаї злазять з горища, сміються: "Так он ти яка... Партизанка?"

Вона з хати, а вони за нею. Ганялись, ганялись — все хотіли упіймати. Не далась їм живою. Кинулась у Прип'ять і втопилась. А в Мухоїдах триста мадьярів стоять. Спалили вони шістдесят дві хати. Діда вбили. Одна жінка там у нас жила, кравчи-ха — ковпаківцям обмундирування шила,— так її спочатку кинджалом ударили, потім витягли на подвір'я, щоб дивилась, як горітиме її хата.

Коли хата зайнялась, вони питають у неї:

"Бачиш?"

"Бачу".

"Надивляйся, бо ми тебе зараз уб'ємо". "Не страшна мені смерть... плюю на вас..." Отака жінка була, горда,— і Дергунов, підкинувши у вогонь поліно, замовк.

— А за Прип'яттю, по той бік, як там?

— Біля Чорнобиля був з товаришами трохи раніше. Десятки сіл німці спалили. Багатьох людей перебили, багатьох погнали в Німеччину.

У селі Бігуні, Словечанського району, фашисти за один день спалили й розстріляли сто п'ятдесят жінок і дітей.

Ще в одному селі, в Хочині, замучили й посадили на кіл двадцять чоловік. П'ятдесятилітньому Дмитрові Дубровцю просвердлили лоба, відрізали пальці. Сорокарічній жінці Подоско вирвали волосся, відрізали язика, вухо. Забивали в тіло цвяхи, багнетами проколювали ноги. Шістдесятирічній Марії Мельник відтяли руки, груди...

Через деякий час німці знову прийшли в Хочин, але населення втекло до лісу.

Проходили ми й через село Рудню Озерянську. Тут фашисти одібрали двадцять п'ять дітей, відправили до Німеччини, щоб взяти кров для поранених офіцерів.

— Невеселі вісті приніс ти з розвідки, Дергунов,— сказав хтось з присутніх.

— Невеселі, що й говорити,— погодився розвідник, вдарив нагайкою соснову гілочку, спитав: — А що, хлопці, сінця тут для мого коня можна роздобути?

— На сіно не розживешся. Та й навіщо тобі сіно? Після дощів трава в лісі добра. Попаси коня.

— Доведеться, мабуть, і цю ніч не спати.

Не прощаючись, він пішов до свого коня, який стояв на припоні біля сосни. Сідла не видно, відсвічувало тільки у тьмі осяяне вогнем стремено.

Згодом почувся тупіт копит. Хтось, дивлячись в той бік, сказав:

(Продовження на наступній сторінці)