«Партизанський край» Анатолій Шиян

Читати онлайн твір Анатолія Шияна «Партизанський край»

A- A+ A A1 A2 A3

— Спритний хлопчина, дарма що молодий. Хороший розвідник.

І більше про нього в цей вечір не згадували.

ТАК ВИХОДИЛИ ВОНИ З ОТОЧЕННЯ Вересень 1941 року.

Наші ар'єргарди, залишивши Київ, відходили з боями в напрямі Малої Березані. Розпорошені групи бійців, серед яких був і чуваш Олексій Ларіонов, раз по раз натикались на ворожі заслони й засідки. їх обстрілювали німецькі автоматники, їх переслідували танки. Всі дороги прострілювались. Єдиний шлях лишався — на болота. І бійці йшли по пояс, а інколи й по груди в холодній воді. Дехто падав, вибившися з сил, декого засмоктувала трясовина, дехто з поранених тут же, на очах у всіх, дострілював себе, аби не здатися живим у полон. Біля Березані зібралися бійці й командири. Мостів нема. Доведеться форсувати річку, щоб потім, прийнявши бій, прорвати вороже кільце і вийти до своїх.

Бій був жорстокий. У цім нічнім бою Олексія Ларіонова поранено в ногу. Він розірвав на собі сорочку, перев'язав рану. Тільки на світанку побачив, що лежить на буряковій плантації. Мучили голод і спрага. Вирвав з землі буряк і почав жадібно гризти, роздивляючись, куди ж втікати, щоб не знайшов його, пораненого, німець. Олексій Ларіонов не хотів умирати і не хотів здаватися в полон.

Скоро вже розвидниться зовсім. Треба поспішати. Око його спиняється на копах жита.

"Ні,— подумав він,—там знайдуть".

І поліз до ожереду торішньої соломи. Розрахунок був правильним. Німці шарили в ожереді, де лежав Олексій Ларіонов. Гостре лезо багнета черкнуло його, та він не скрикнув від болю і цим врятував себе.

На полі стало тихо. Минув день, а надвечір Ларіонов помітив: з лощини до нього повзе людина у військовій формі, в пілотці, з маузером у руці. Це був Олександр Миколайович Сабуров.

— Здоров,— привітався він до Олексія, вмощуючись поруч,— як тут, німці тебе не тривожать?

— Були... трохи подряпали багнетом.

— їсти що маєш?

— Нема... П'ятий день уже. Сьогодні буряк їв.

— Спатиму,— сказав утомлений Сабуров,— хоч годину або дві. А як звечоріє, підемо до села їжу діставати.

Він одразу заснув. Згодом сюди прийшов іще один боєць. Коли почало темніти, Ларіонов розбудив Сабурова:

— Товаришу батальйонний комісар, пора.

Вийшли на дорогу. Ларіонов спирався на палицю, йти йому було важко. Нила поранена нога. Завернули до крайньої хати, і раптом із тьми почувся окрик:

— Хальт!

У небо звилась сліпуча ракета.

Побігли до ячмінних кіп, голодні, злі, лягли спати. А вранці Сабуров першим помітив осторонь купу прілої соломи, на якій зверху зеленіло жито.

— Ви бачите? — звернув він увагу товаришів.— Бачите що-небудь там?

— Ну, бачу, лежить солома,— сказав Ларіонов.

— Гнила солома, та й усе,— промовив другий.

— Там є люди,— заявив упевнено Сабуров і почав пильніше стежити. Дійсно, через якийсь час заворушилась солома, з'явився з-під неї чоловік.

— Він у військовій формі,— зауважив Ларіонов.— Може, такий, як і ми?

— Побачимо.

Чоловік повз по землі. Одежа в нього забруднилась, обличчя спітніло, але очі були веселими.

— Здорові були, земляки! — промовив Павло Рева, сідаючи біля кіп, наче давній знайомий.— Пропадаю без курива. Може, хоч на цигарку розживуся?

— Малувато, правда, в самих, ну та поділимось.— І Сабуров почастував його тютюном.

— Теж з оточення пробиваєшся?

— Та пробиваємось, хай йому чорт! Така халепа оце. Ховайся... по болотах лазь, по копах... тьфу!

— До війни де робив?

— Інженером в МТС на Дніпропетровщині. А ти звідки родом? — запитав він у Сабурова.

— Я з Уралу, з Іжевська, а працював перед війною в Києві комісаром школи НКВС.

Так познайомились біля копи два майбутніх партизанських командири.

Павло Рева, затягуючись димом, спитав:

— А ви, мабуть, хлопці, голодні? Ті глянули на нього з надією.

— Може, сухарі маєш?

— Де там! Нема. Четвертий день нічого не їли. Довго так не висидиш. Треба їжу добувати і поспішати до лінії фронту, до своїх. А їсти хочеться — аж голова туманіє. Хай ось звечоріє, підемо до села.

— Ми вже ходили вчора. Там німців повно.

— Дарма,— сказав упевнено Рева.— Ми їх одуримо. За це діло я беруся. Харч у нас буде. Ще раз спасибі за тютюнець. Піду. Там у мене люди: прокурор Пашкевич з Ленінграда та ще якийсь лейтенант Ванька. Тут оце з ним познайомився, в копах.

Діждались ночі, тихенько наблизились до однієї хати. Вікна незавішепі. Горить лампа. Перелякана господиня смажить німцеві яєчню.

— Хто зайде? — спитав Рева.

— Я,— озвався Пашкевич,— німця вб'ю, а яєчню заберу. Цю розмову чув, очевидно, в сінях хазяїн, дезертир, бо тільки було поткнулися до гайку, він як закричить:

— Рятуйте, рятуйте!

На подвір'я одразу вибіг німець, дав ракету, почав стріляти.

Не вдалося попоїсти.

— Все одно дістанемо,— сказав упевнено Павло Рева. Незабаром натрапили на колгоспну пасіку.

— Еге, колись я цим ділом займався. Чому б не покуштувати нам солоденького?

Павло Рева, як досвідчений пасічник, почав витягати рами з пахучим медом.

— Хай їм біс! Всього вже покусали,— скаржився Сабуров, а Рева його заспокоював:

— Це нічого, здоровішим будеш. Це не рани. Гріха в цім ділі нема. Коли ми цей мед не заберемо, заберуть його німці. Ось ми витягнемо чотирнадцяту раму, і вистачить з нас.

Пішли потім з багатою поживою через город. На городі кукурудза та коноплі, як ліс, стоять. В коноплях натрапили на діжку з насінням. Спинився Рева, по-хазяйському набрав у широку долоню цього насіння, покуштував:

— Не погане. А нумо, хлопці, набивай свої торби, напихай у кишені. В дорозі знадобиться.

Пізніше насмажили конопляного насіння, їли з медом, запивали водою, хвалили винахідливість інженера.

— Зі мною не пропадете,— говорив він жартома.— По-справжньому я ще не воював. І який буде з мене вояка — не знаю. А обід приготувати чи їстівне щось дістати — на це я майстер.

Добре підхарчувались та й заснули в копах. Першим прокинувся Сабуров, побачив недалечко від кіп двох жінок, що навмисне розмовляли голосно. Одна з них казала:

— Здається, вони в тій копиці.

— Ні, в сусідній... в ячмені. Ось я покличу.— І вона гукнула: — Красноармійці, чуєте? Може, ви голодні? Ми вам біля дороги поклали дві хлібини і сала.

І пішли собі до села.

Перевірили. Дійсно — дві хлібини лежать і добрий шмат сала.

— Знай, Олександре,— говорив Павло Рева зворушено,— оце такі наші жінки. Запам'ятай цей благородний вчинок.

У дорозі дістали відро і залізну кварту. Не було тільки ложки, та Сабуров, маючи ніж, вирізав кленову, і нею їли всі шестеро по черзі.

йшли переважно ночами, а днювати спинялися в гаях та лісах, там же збирали опеньки, підхарчовувались лісовими грушами, глодом, терном, шипшиною. А в однім селі Сабуров з лейтенантом Ванькою пішли в розвідку і звідти повернулися з гускою.

— На птахофермі дістали. Добрий буде харч.

— Ого! — скрикнув не без вдоволення Павло Рева.— Я маю можливість продемонструвати вам свої кулінарні здібності.

І то був незабутній обід!

Надвечір рушили далі. Спереду біля шляху лежало село. Праворуч — болото, ліворуч — теж болото. Чи є в селі німці? Чи можна пройти через нього — не поміченими ворогами? Це ж треба все розвідати, і в розвідку вирушили Сабуров з Ревою. Дорогою зустрів їх дід:

— Ви куди, хлопці, йдете?

— А вам нащо це знати?

— Куди, питаю, йдете? У селі повно німців, свиней беруть. Я ж бачу, що ви наші, то чого ж вам до німця в пастку потрапляти?

Завернули до лісу. Сиділи, сиділи, вже їм надокучило, тоді вирішили підійти до першої хати. В хаті була сама бабуся.

— Драстуйте,— привіталися до неї.

— Драстуйте, соколики, драстуйте.

— А що, бабусю, борщ у вас є?

— Є, соколики, є! Зараз вам дам горнятко.

Вийняла з печі, поставила на стіл. їдять хлопці пісний борщ, а він їм здається скоромним. Бабуся дивиться на них жалісливо.

— Що, бабусю, самі живете? — запитав Павло Рева.— Де сими ваші, дочки?

Бабуся витерла губи кінчиком хустки й відповіла:

— Та я заміж не виходила. Я свою непорочність зберегла.

— Ага,— значуще протягнув Рева й попрохав: — Бабусенько, може, й сальце знайдеться?

— Що ви, соколики, де воно в мене візьметься, те сало? — А тоді подумала старенька і сказала: — Та трошки дам.

А то, бувало, зайдуть у село, розпитають, де сім'я активіста живе або вчителя, довідаються, хто в селі найвредніший, до того й спати йдуть.

Одного разу спинилися в старости. Люди його ненавиділи. Переспали ніч. Встали ще темно, ідуть садом, а в саду на яблунях кури сидять. Рева каже:

— Дивись, Миколо Олександровичу, це ж нам харч буде. Гріх ляже на душу, коли пройдемо мимо.

Трьох молоденьких зняли з віт — нічого, стали брати четвертого, старого півня, а він як закричить... Та ловкі руки Павла Реви швидко справилися з горластим крикуном.

(Продовження на наступній сторінці)