«Партизанський край» Анатолій Шиян

Читати онлайн твір Анатолія Шияна «Партизанський край»

A- A+ A A1 A2 A3

У колі своїх товаришів сидить танкіст Мартин Корбель. Він теж співає, і пісня нагадує Мартинові далекий рідний край, де лишив він стареньку матір та сестер. Чи побачить він їх? Чи зустрінеться з ними? Не раз уночі, коли тихий місяць зазирав у курені, коли ясні зірки горіли в небі, Мартин не спав. Він дивився на їхнє мерехтіння, і здавалось тоді йому, що й зірки яскравіше горять в рідній стороні, і краще світить місяць, і милішої немає землі на світі від землі словацької. Він любить її ніжно й сильно, зберігає про неї пам'ять, вірить: надійде щасливий день — і Мартин Корбель, словацький вояк, буде йти по рідній землі, визволяючи її від ненависного фашиста, чесно гляне в очі землякам, з гордістю скаже: "Я воював у партизанському загоні. Захищаючи Україну, я захищав від ворога свій край".

Ми ближче познайомились з танкістом. Він іще недобре володів російською мовою, але його можна було зрозуміти.

— Думка про втечу до партизанів не давала мені спокою. Не я один. Ціла група нас, вояків 101-го словацького полку, збиралася втікати з армії. Одного разу, годині о другій дня, прочитали нам наказ, в якому повідомлялось, що "офіцери і солдати, які перейдуть на бік партизанів, вважатимуться зрадниками батьківщини і будуть засуджені до смертної кари". Крім цього, в наказі зазначалося: "Родини зрадників будуть розстріляні". Слухав я, і мені аж душно робилося. Адже в мене мати, сестри. Я дуже їх люблю. Старша сестра Ганна була куховаркою, Катерина — кравчиха, а найменша, Марина, працювала з матір'ю на городі. А мати в мене добра. Пам'ятаю, коли виряджала мене на війну,— все плакала.

Мартин помовчав, подивився на сосну, що її віти ледь ворушив вітер. Було помітно, як спогади мимоволі схвилювали його.

— Перейти на бік партизанів — це віддати на смерть маміч-ку стареньку... сестер...— Він переломив у пальцях соснову гілочку й кинув її геть.— А потім я подумав: я син, але я і вояк. На моїй батьківщині гинуть матері, і сестри, і брати. Моя рідна Словакія пограбована німцями, залита кров'ю. Це бачить, це розуміє кожен чесний словак, і якщо він любить свій народ і свою землю, він мусить воювати проти німців, а це можливо тоді, коли перейти до партизанів. І я твердо вирішив: втікати! І не просто втікати, а ще забрати з собою танк. Адже в армії я був танкістом.

Про своє рішення повідомив найближчих друзів, з якими умовлявся про втечу. Один з них відповів: "Треба почекати. У мене дружина, діти..."

До другого підійшов — той теж вагається, бо в нього рідні лишились.

"Більше не можна ждати",— сказав я їм і сам почав готуватися до втечі. Я замінив у машині свічі, а потім поїхав по вулицях Єльська. Перевірив — все діяло безвідмовно. Того ж дня в обідню пору я зайшов до гаража, щоб здійснити свій намір, дивлюсь, а там радист. Я запропонував йому вилізти з танка.

"Чому?" — спитав він.

"Тормоз,— кажу,— хочу перевірити".

Радист пішов, а я швидко заліз у танк, вивів його на дорогу Єльськ — Буйновичі. Спочатку їхав на середній швидкості і навмисне по тій вулиці, де квартирували офіцери, щоб менше було підозріння. Бачу — ніхто не переслідує. Дав максимальну швидкість — 55 кілометрів на годину. Спереду в мене залізниця. Я мчу до неї. Вартовий, помітивши мій танк, вибіг на дорогу, махає рукою, щоб спинився, а я мчу. Ледве встиг він відскочити, а то я б його розчавив гусеницями.

Тільки біля села Ремезів помітив я два танки і одну вантажну машину з солдатами, що гналися за мною, але вони чомусь повернули назад.

Я скинув із себе комбінезон, розірвав сорочку, виставив її замість білого прапорця, щоб мене побачили партизани і не стріляли по мені. Та вони, мабуть, цього не помітили, а може, подумали, що їх заманюють у пастку. Спереду в мене річка. Міст спалено. їхати далі не можна і лишатися на цьому березі теж не можна. Кожна секунда дорога. Вирішив тоді шукати броду і нещасливо, бо загруз. Якесь топке місце попалось.

Виплигнув я з танка, захопив гвинтівку з собою — та до лісу. Шукав партизанів, а зустрівся з селянками. Я в них питаю: "Де штаб?"

А вони злякались. Мовчать. Позирають одна па одну. Я їм пояснюю: "Хочу бути партизаном. Швидше ведіть мене до штабу. Треба рятувати танк".

Одна жінка, сміливіша, сказала: "Ходім".

І привела мене куди слід. Партизани зібрали людей з села Ремезів, стали розкопувати берег, щоб я міг навести свій танк. Але швидко це зробити було неможливо. Ми вийняли з танка два кулемети, снаряди, а гармату я повернув у бік Єльська.

Через якийсь час почулося гудіння літака. Всі ми розбіглися по лісу. Я з кулемета відкрив по літакові вогонь, але стріляти було незручно. Кулемет стояв на зваленому дереві, тремтів від стрільби і тому бив неточно. Потім прилетів іще один бомбардувальник, бомбив, бомбив, а в танк все-таки не влучив. Тоді він розвернувся і почав скидати запалювальні бомби на село Ремези, попалив хати. Пересиділи ми бомбування в лісі та знову до танка. Дуже хотілося нам витягти його. Тільки приступили до роботи, бачимо, летить іще їх чотири. Бомбили кріпко, а в танк знову ж таки не влучили. А він все глибше засмоктувався. Уже в середину налилася вода. Бачу, витягнути неможливо. Партизани мені радять: "Вибери все, що можна, а танк хай злетить у повітря".

Так ї зробив, підклав міну і підірвав.

— Кажуть, кіно привезли з Великої землі? — спитав раптом мене Мартин Корбель.— То є правда?

— Правда,— і ми обоє подивилися в той бік, де між стовбурами сосон вже напинався білий екран.

Секретар парткомісії товариш Ципко разом з комісаром і командиром намітили план і черговість демонстрування фільму. Одразу ж помчали гінці у ближчі і дальші загони сповістити про таку надзвичайну подію.

І коли за обрій зайшло сонце, з різних кінців лісу прибували колонами, групами й поодинці піші і кінні партизани та партизанки. Всі вони озброєні. Якого тільки одягу тут не побачиш! Той в офіцерському мундирі, навіть з погонами. Глянеш — німець, та й годі! А той дістав собі особливий якийсь картуз і мадьярську форму. Піджак великий, його володареві довелося ножицями відчикрижити зайве на рукавах, і дивиться на світ молодий боєць веселими очима. Третій просто тобі франт. Поживився, мабуть, при розгромі поліційного куща. Широкоплечий, ставний юнак має автомат, трофейний парабелум. Водиться також в його кишені свіжий тютюнець, яким щедро він частує своїх товаришів.

А що ж то за хлопчик, у якого на голові надміру великий картуз з червоною стрічкою? Еге, це неабиякий хлопчина. Це Коля Симончук із взводу Артюхова. Він не раз ходив у розвідку, не раз витанцьовував перед німецькими солдатами, потішаючи їх, а ті, дурні, й не догадувались, що гострий зір хлоп'яти точно підраховував і їхню зброю, і місце розташування вогневих точок, і кількість живої сили. У хлопчика немає нікого, крім діда, який лишився в селі Стасеві, поблизу'Малина. Коля скінчив всього три класи. Він дуже любить свого вчителя Дмитра Федоровича, хоч прізвища його не пам'ятає, але знає, що Дмитро Федорович зараз на фронті, воює з німцями, а як їх розіб'є Червона Армія з партизанами, тоді Коля піде до школи доучуватись і житиме знову з дідом, допомагатиме йому в господарстві.

Сьогодні юний розвідник разом з дорослими дивитиметься фільм. Він облюбував уже собі місце, щоб звідти все було видно.

Люди прибувають. Он ідуть артилеристи із взводу Івана Картузова, а з протилежного боку між деревами з'явилася кіннота. Це автоматники з загону комбата Іванова, не хлопці, а орли. Озброєні добре, одягнені добре, кінь у кожного — як змій.

Коней і зброю тут бережуть мов зіницю ока. їдуть вершники, співають, і далеко лине по лісу луна:

...Гей, долиною,

Гей, широкою козаки йдуть...

А там он групою стоять словацькі солдати. Вони теж співають, їх оточили партизани, слухають, переймають мотив, починають підспівувати:

...Словенські вояци до боя рукую, Не єдна мамічка серце зармцує, Не єдна мамічка ручкі заламує, Шкода тя, синочку, на тей войнє буде...

Раптом у словацькому гурті засокотала курка, ну, справжнісінька тобі курка, коли вона яйце знесе та й кудкудаче про цю подію на все подвір'я. В гурті партизанів зривається сміх. Хтось просить:

— Ану півня подай нам, півня!

— Собаку краще, собаку!

— Собаку і Гітлера,— вимагають інші,— ото їх і буде пара. У натовпі стоїть імітатор Андре Гудак — веселий, дотепний

солдат. Він завжди розважає партизанів різними витівками. То копіює п'яних німців, то розповідає про Гітлера, якого довелося йому бачити в Празі. І Андре Гудак так його зображує, що раз по раз серед присутніх вибухає регіт.

Вечоріє. Кує зозуля. Туркочуть горлиці. Кіномеханіки пробують світло. Відразу стихають пісні, жарти, голосний сміх.

Густо й швидко заповнюється перед екраном майданчик. Хто сидить, хто стоїть. Всім видно. Всі напружено чекають початку, бо це вперше за два роки партизанського життя випало таке щастя.

Першим демонструється кіножурнал "Перемога в пустелі", а потім художній фільм "Парень из нашего города". На екрані поїзд. Гримлять колеса, здіймається з-під них густа пилюка, мелькають дерева, телефонні стовпи. Спереду крутий укіс. Поїзд мчить, нестримний, швидкий. Напружено стежать за ним глядачі, і раптом з натовпу партизанів виривається голос:

— Гей, мінери, не зівай... ешелончик добрий.

(Продовження на наступній сторінці)