«Мар'яна» Анатолій Шиян

Читати онлайн повість Анатолія Шияна «Мар'яна»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ти що це бушуєш? Отямся, Іване! — сказав Максим спокійно й розсудливо.

Та коваль у лютості був невблаганним.

— Пусти! — кричав він.— Ти хто такий, що я тебе маю слухатись? Не займай... Чуєш? Краще одійди!

— Не одійду,— сказав рішуче Максим.— Не одійду!

І буйний хміль, що досі туманив Іванові голову й застилав гнівом очі, стишився.

— Максиме... не заважай...— промовив Іван, ніяковіючи й соромлячись свого вчинку.— Оце, як бачиш, перебрав трохи. Міцна горілка...

— Це буває... А от бійку заводити не слід. Бійка до пуття не доведе... Ходімо зі мною... Щось Мар'яна тобі хоче сказати...

На траві сидів Павло Решетняк, тримаючись рукою за висок. Байдужими очима глянув на нього Іван Бережний, попередив:

— Оце тобі за Наталку... Щоб не займав більше... А будеш іще до неї чіплятися — приб'ю до смерті!.. Знай!..

Він хотів було піти звідси, коли це дорогу йому заступив урядник. Кліпаючи рудими віями й ворушачи сердито вусами, він закричав:

— Ти що це, шибенику, робиш? Бійку затіяв... Безпорядки... Забастовщика слухаєш... Мовча-а-ть!..

І незчувся Іван, як важкий урядницький кулак викресав йому Іскри з очей... Не впав від того несподіваного удару парубок, а, примружившись, тихо спитав:

— А це ж ви за що так мене? За що, питаю?

— У холодну посаджу тебе, розбишако! Згною у в'язниці тебе, згною, розбійнику!.. Я тобі, волоцюго!..

Не помітив урядник скажених вогників, що вже виблискували в ковалевих очах. Ніхто й ніщо не могло тепер спинити його бентежної, охопленої гнівом душі.

— Іване! — крикнув застережливо Максим, схопивши'парубка за руку, що стискалася в жилавий кулак.— Отямся! Чуєш, Іване?

Та Іван уже не чув нічого. Сильним ударом вій збив урядника з ніг, а потім, озирнувшись навколо безтямним поглядом, нікому ні слова не говорячи, пішов через поляну, ніким не затриманий, і одразу потонув у зеленому морі підліска.

Розбіглися дівчата. Розійшлись парубки. Тільки урядник Брага, сидячи на траві, немилосердно сюрчав у свисток, гукаючи когось собі на допомогу...

2

— ...Максиме! Ой Максиме, що ж йому буде? — уболівала Мар'яна за Іваном Бережним.

— Брага мстивий... Брага йому цього не простить.

— А коли я його попрошу... Можна? — і, зазирнувши очима карими в очі сині, жде, що він скаже, що порадить.

— Подумаємо, Мар'яно. Зопалу такі справи не робляться. А Івана треба буде виручити з біди. І взагалі слід поговорити з ним. Витримки бракує... Дуже буйним стає, коли вип'є... Значить, не треба йому пити горілки...

— У нас парубки п'ють... Як неділя та свіжа копійка завелася в кишені — то й п'ють...

Помовчали, а тоді Максим спитав:

— А ми ж як: додому підемо чи, може, посидимо біля озера?

— Ходімо до озера.

Замріяне й тихе, воно, немов дзеркало, відбило в собі надбережні верби, плакучі іви, рясні в пишному цвітінні липи, розлогі крони віковічних дубів, що по них котився зараз лісом легкий, приємний шум.

— Як тут гарно! — промовила Мар'яна, милуючись і озером, і навколишніми деревами.

— Гарно. Я дуже люблю це місце,— сказав Максим, сідаючи на траву під старою липою.

— І я... Я теж...

Очі Мар'яни сяяли щастям. Здавалося, для неї в цю хвилину ніщо не існувало в світі, крім нього, Максима.

За горою сховалось сонце, а високо в небі пропливали рожеві хмарини. Максим лежав на траві, поклавши голову на коліна Мар'яні. Вона гладила русяве волосся, і дотик теплої й ніжної руки тихим спокоєм огортав його душу.

Він дивився на дівчину, бачив замріяний зір її очей. Про що думала вона в цю хвилину? Може, й ні про що, а тільки вслухалась, як шумить у надвечір'ї ліс.

Ні слова пе говорячи, Максим бере її руку, цілує в теплу долоню...

— Ой! — скрикує Мар'яна, дивлячись на нього здивовано й трохи навіть збентежено.— Навіщо? Хіба я піп?..

— А я попам руки не цілую, а твою, Мар'яно, ось так... Іще... Ось...— І знову припав до дівочої долоні гарячими губами...— Знаєш, коли ти гладила зараз мене, знаєш, кого я згадав? — і він помітив, як в її очах спалахнула тривога.

— Може, якусь дівчину...

— Ні, матір. Колись я лежав хворий, а мати сиділа біля мене і гладила волосся отак, як оце ти зараз... без слів... Гладила й плакала... Не знаю, чим я хворів тоді, але її руку пам'ятаю добре — теплу, ніжну... І пам'ятаю ще сльози...

— А батька?.. Батька теж пам'ятаєш?

— Як уві сні. Знаю, що ходив у Таврію на заробітки. Якось з дому вирушив ранньою весною і не повернувся... Пригадую хату-завалюшку. Надворі осінь... Дощ січе у маленькі віконця... А їх заходить троє... батькових товаришів. Один з них і каже моїй матері: "Так що, Олено, чоловіка не жди... Поховали ми його в Таврії". Сказав і стоїть, не сідає... А мати руку підвела, щось хотіла чи спитати, чи сказати, і впала непритомною... Хворіла довго. Пам'ятаю, як її ховали. А потім я пішов у світ... Худобу пас па хуторах, наймався до куркулів, як і мій батько. Чимало горя зазнав... Ну, мені пощастило. Я тобі ще ніколи, Мар'яно, про це не розповідав.

— То розкажи, Максиме, розкажи...— Мар'яна дивилась на нього сяючими очима, в яких відбилась її душа, сповнена вірної й самовідданої любові.

Тихо пропливали у вишині хмарини. Тихо шумів ліс. Максим дивився в ту високу, згасаючу небесну голубінь, і в його уяві до дрібниць поставало дитинство, проведене у степовому краю.

— Це було восени,— почав Максим свою розповідь.— Встав я рано. На траві лежала холодна паморозь, а я босий. Дала мені тітка, у якої я наймався у строк, окраєць хліба, кілька варених картоплин та пучку солі. Погнав я худобу на пашу. Сонце підвелось, але не стало мені від того тепліше, бо вітер проймав до кісток, а я все дивився, все виглядав батька... Не вірилось тоді, що його вже немає на світі. Ото йде степовим шляхом подорожній, а я приглядаюся: "Може, батько?" Або з'являться на шляху воли сиві, круторогі... У гарбі якийсь дядько лежить, а я дивлюсь на нього та думаю: "Може, то мій батько?"

І ось одного разу зупиняється біля мене вчитель. Я його знав. Мені про нього хлопчики розповідали, ті, що ходили до школи. Зупиняється він, жалісливо дивиться на мене. "А чий же ти, хлопчику, будеш?" — "Гаврилів",— кажу. "А якого ж це ти Гаврила, хлопче?" Розказав тоді я йому, що я нетутешній, що прийшов я до Таврії, бо тут десь робив наймитом мій батько та помер, і мати померла, а я, сирота-пастух, наймаюся у строк до людей.

Учитель вислухав мене, вийняв з кишені яблуко, червоне-червоне... "Бери, хлопчику,— потім спитав: — Ти до школи ходив?" — "Ні,— кажу,— не ходив, бо ні в чому. А букви я знаю. Мені хлопці показували буквар. Я від них навчився трохи читати й писати".— "Молодець,— похвалив мене вчитель, а тоді знову запитує: — Ти знаєш, де школа міститься?" — "Знаю",— кажу. "То приходь до мене, я тобі чоботи подарую".

— І ти пішов, Максиме?

— Пішов, але вже після покрови, коли випав сніг, бо раніше не можна... Треба було пасти худобу... Ніколи не забуду Іллю Павловича Красавіна. І не забуду того дня, коли взяв він мене за руку, ввів у клас і сказав: "Ну, Максиме, ставай на стежку, яка виведе тебе до світлого життя". Не розумів я тоді, про що мріяв Ілля Павлович. Була у нього замолоду дружина... Потім вона померла... Не одружувався більше. Ото я в нього замість сина й ріс.

— А що ж він," ніяких родичів більше не мав?

— Ні, мав. Був у нього ще брат — металіст. Працював токарем на путіловському заводі в Петербурзі. Петро Павлович на ймення. Якось приїхав він до брата в гості, побачив мене, дізнався, хто я такий, і каже: "Хочеш, хлопче, то поїдемо разом зі мною до міста. Житимеш у мене. На завод тебе влаштую, будеш колись і ти металістом".

Здружилися ми з ним. Ото влітку встанемо вранці, вже він мене й гукає: "Максиме, рибу підемо ловити?" А я знав на Дніпрі такі місця, де можна брати на живця судаків, і щук, і окунів. Ото як підемо разом, отакенні в'язки риби приносимо. Він сам любив її смажити.

Багато цікавого розповідав мені Петро Павлович про Петербург, про життя робітників. Ну, не думав я тоді, що доля мене зведе з ним знову і я теж побуваю в Петербурзі.

— Щось трапилось з учителем?..—І в очах Мар'яни засвітився жаль до незнаного, але рідного Іллі Павловича, що її коханого Максима прийняв до себе в тяжкі дні сирітського дитинства.— Говори, Максиме, говори...

— Погостював брат та й поїхав. Знову лишились ми самі. Минуло літо... Опадало листя. Якось сіли ми снідати. Бачу, Ілля Павлович поклав ложку, схопився за груди. "Що?" — питаю. "Серце..." Одлягло трохи. Стало йому краще. Обійняв він тоді мене та й каже: "Почуваю — не жити мені... Помру скоро". А я його слухаю, і страшно мені стає від тих слів. "От що, Максиме, коли зі мною щось трапиться, так ти до мого брата Петра... Він хороша людина... Він допоможе... Гроші на дорогу тобі дам". Показав, де гроші лежать, наче відчував свою смерть. А тоді на урок пішов. Я йому не радив іти, а він пішов... І там трапився з ним новий приступ... Упав і не підвівся більше... розрив серця...

(Продовження на наступній сторінці)