«Мар'яна» Анатолій Шиян

Читати онлайн повість Анатолія Шияна «Мар'яна»

A- A+ A A1 A2 A3

"Ну й дівка! — милувався він, підкручуючи руді вуса.— Та коли б отака обняла, поцілувала... Господи! Губи в неї червоніші за малину, а очі... Не судилося з нею бути в парі... Ну, я ще почекаю... Молода... Одумається, порозумнішає... А не скоришся, то зламаю тебе, дівко. Все одно будеш моєю!.. Ще й любитимеш хоч трішечки..."

Він і сам не знав, як можна буде зламати таку горду й непідступну дівчину, але він знайде спосіб приборкати голубку. Може, доведеться батька викликати до участку, застра-щати... А може, й навколо забастовщика Максима сплести якусь павутинку.

— Ти, Мар'яно, поки що гуляй,— сказав уголос сп'янілий Брага.— Я навіть вип'ю... залюбки вип'ю за твоє здоров'я! — і урядник, викинувши із склянки грудочку землі, випив, крекнув, утер вуса.— Ще побачимо, чиєю ти будеш. А таку кралечку віддати в інші руки... Ні, я на це не згодний!..

...На поляні вже що тих дівчат, що тих хлопців! Як маки, цвітуть ситцеві плаття, рясніє вишивка дівочих сорочок. Зрідка трапляються й плахти.

Ось, узявшись за руки, йдуть поляною строкові дівчата, що працюють у панській економії на буряках. Скільки серед них гарних та вродливих! Скільки справжніх красунь, що їм дали матері чорні брови й карі очі, та не дали ні щастя, ні долі...

Матері!.. Не про наймитську долю мріяли вони, коли пригортали до своїх грудей рідних дочок та синів. Та не всміхнулася ота жадана доля ні бідним матерям, пі їхнім бідним дітям...

Передчасна старість зігнула плечі не одній. Передчасна сивина вкрила голову не одній. Вже скоро, може, доведеться й помирати матерям, а немає чого їм згадати в житті світлого, доброго...

Де ж те щастя, що його шукали вони в житті, та так і не знайшли? Де ж та доля, чи за морями синіми, чи за лісами дрімучими, що її ждали вони, та так і не діждалися?

Прошуміли літа, промчали, мов коні баскі, воронії... Повиростали діти, і ось уже материнські руки обіймають дорослих синів та дочок, виряджаючи в найми, як колись виряджали і їх рідні матері. Ллються слоьзи з очей потьмянілих, щемить серце, наче крають його на частки чиїсь жорстокі, безжальні руки.

— Ти ж дивись там, доню... Будь покірливою та роботящою, бо коли проженуть з панської економії, що будемо робити? Що будемо їсти?

— Робитиму, мамо, робитиму, старатимусь... Прощайте!..

І вирушали з дому дівчата у найми. Скільки їх, босоногих, чорнявих і русявих, але однаково безталанних, йшло до панських економій та куркульських хуторів на заробітки! Працювали від зорі до зорі, віддаючи силу молоду, снагу свою — все на чужу роботу...

Тільки в неділю можна їм відпочити, погуляти, розважитись.

Бідно одягнені, соромливі, засмаглі від сонця та степових вітрів, прийшли вони сьогодні до лісу на гуляння. У кожної з них чи букет польових квітів, чи красолі, чи жоржина, чи темно-багрова рожа —одна або й дві. Ідуть дівчата ряд за рядом, а проти них парубки: чорняві й русяві, кароокі й синьоокі, проходять юрбами, теж бідно одягнені, зате жартівливі, гострі на слова, що їх промовляють до дівочих рядів; і там одразу вибухає сміх.

Іноді чиясь голубка від влучного слівця так і спалахне, наче маків цвіт, обдарує коханого такою усмішкою, що в бідолашного аж серце замре... Але він, хизуючись перед товаришами, і вигляду не подає, що ота чорноброва для нього наймиліша в світі.

У дівочому гурті і Мар'яна Коваленко. Дві довгі коси, переплетені темно-вишневими стрічками, лягли на вишиваній сорочці й рясній оздобі стрічок. Мигтить і грає сонце в разках кольорового намиста. Ходить зараз Мар'яна, мов казкова дівчи-на-краса, струнка, як молода тополя, проста й привітна. Задивляються на красу її парубки, вітаються до неї шанобливо, і відповідає їм Мар'яна посмішкою, щирою та ясною.

Тільки не помічають ні парубки, ні подруги, як поглядом ширяє вона по юрбі, шукаючи того, хто серцю наймиліший. Але ж немає його на гулянці.

"Невже він мене біля озера жде?" — думає Мар'яна. Незручно, бач, їй залишати подруг, і тривожать сумніви, чи він же там? Адже раніше завжди з ним тут, на поляні, зустрічалися, а потім уже йшли вони разом до улюбленого місця.

"Почекаю ще".

Під липою зібралася юрба молоді. Чути гармонію, видно, як танцюють хлопці й дівчата. Та не встигла Мар'яна підійти сюди з подругами, як перед нею, наче із землі, виріс Іван Бережний.

— Здрастуй, Мар'яно!

— Здрастуй, Іване!

— Охота мені потанцювати з тобою... Ходімо! — і простягнув до неї руку.

— Потанцюємо, а потім я хочу тобі дещо сказати. Парубок глянув їй в очі, хотів було спитати: "Про Наталку,

може?" Але не спитав, бо дружок Микола Снігур, розсуваючи людське коло, кричав:

— Ану, розступіться! Зараз Іван Бережний стає до танцю з Мар'яною. Я знаю його вдачу — він любить простір.

Молодь охоче розступалася, даючи місце танцюристам.

— Давай, гармоністе, давай з переборами! — гукав метушливий Микола, порядкуючи тут, наче у себе вдома.— Починай, Мар'яно!

А сам несподівано кудись зник.

Мар'яна, взявшись руками в боки, повела лівим плечем, повела правим, тупнула юхтовими чобітками, руки смагляві розвела і попливла, красива, граційна, молода...

Стежили за нею парубоцькі очі, стежили й дівчата. І не одна з них заздрила в душі її красі. А Мар'яна то рукою лівою майне, то правою майне, то розведе їх, наче крила, і, піймавши пальцями розвіяні стрічки, закружить так, що тільки блискає й горить під сонцем дивними самоцвітами її дешеве, куплене на ярмарку, намисто.

Добре танцює Мар'яна. Та не поступиться їй у танці і молодий коваль Іван Бережний. В'ється він біля неї — спритний, невтомний, бистрий. То по колу пройде навприсядки, то зупиниться раптом, і його долоні з неймовірною швидкістю починають ляскати по халявах латаних чобіт, то викине часом таке дивовижне "колінце", що ніхто інший з танцюристів такого не зробить. То, піймавши руки Мар'яни в свої — дужі й сильні, закружить її в такій вихряній каруселі, що викликає у всіх захоплення й подив.

— Оце танцюристи! Знай наших!..

— Іван Бережний... Не коваль, а справжній орел...

— А Мар'яна? Обоє молодці!

— Піддай, гармоністе, піддай жару! — вигукував якийсь парубок і, притопуючи ногою, теж поривався до танцю.

Непомітно підійшов сюди Калістрат Брага, набундючений, п'яний. Він уже збирався вигукнути: "Ро-зій-ди-ся! Непорядок",— та побачив Мар'яну, і губи йому заціпило одразу. Уп'явшись у неї очима, стежив за кожним рухом. Йому навіть видалося сп'яну, що Мар'яна саме до нього повела бровою, обпалила поглядом, промчалася в танці, бистра, немов ластівка, легка, як вітер весінній.

Заворушились наїжачені вуса, загорілись масні очі пожадливою пристрастю.

— Не дівка, а жар пекельний,— говорить він, торкаючись набряклими пальцями до рудих і шорстких, як щетина, вусів. А Мар'яна зупинилась проти нього, руки догори звела, наче благає про щось, наче ось зараз кинеться до нього в обійми... Губи її всміхаються, а очі сяють таким безмежним щастям і так ваблять до себе, що урядник мимоволі подався наперед.

Та в цю мить Мар'яна кинула рожеву мальву, і на льоту її піймав Максим Діброва. В очах Калістрата Браги спалахнули гнів і образа. Невідомо, що б він сказав забастовщику, коли б не прибіг сюди Микола Снігур з закривавленим обличчям, подраною на шмаття сорочкою.

— Іване, ти тут танцюєш, а твого друга б'ють... Іван Бережний, зупинившись, спитав:

— Хто? — і очі в нього одразу налилися холодною каламуттю.— Говори, хто?

— Та хто ж? Павло Решетняк... Я йому сказав по-хорошому: "Не чіпляйся до Наталки, бо Іван сердиться". А він як схопить мене за руки... Звалив... Ще підбігли його дружки... Ось сорочку на мені подерли... Зовсім нова була...

— Ходім!

Нестримний у своїй люті, коваль розвів руками людське коло.

— Іване, спинись! Щось маю тобі сказати... Чуєш, Іване?

Та чи здогадався Іван, про що має з ним розмовляти Мар'яна, чи, засліплений злістю й ревнощами, він не почув її слів, бо не спинився, а пішов до липи, де вже на сторожі стояла, чекаючи на нього, парубоцька юрба.

Ані страху, ані вагань, що буде з ним потім. Душа його в цю хвилину горіла жадобою битви, і ця жадоба затуманювала Іванів розум, ятрила серце, сповняючи його шаленим невгамовним гнівом.

З парубоцької юрби назустріч йому вийшов молодий пильщик Павло Решетняк — сміливий, статний, широкоплечий — і, примруживши очі, насмішкувато спитав:

— Що, Іване, може, про Наталку з тобою поговоримо? Домовимось, хто перший сватів до неї засилатиме?

Цими словами наче ножем полоснув по серцю. Нічого не відповідаючи, Іван Бережний з усього розмаху вдарив свого супротивника у висок, збив з ніг... В ту ж секунду на коваля кинулась юрба парубків.

— Не здаваймось, Іване! Не здаваймось! — кричав Микола Снігур, встряваючи теж у бійку.

Ще один парубок звалився під ноги, а решта їх злякано почала відступати, боячись важких кулаків, що їх здіймав коваль у бійці й разив ними супротивників, як молотом.

— Ну, хто ще? Хто з вас хоче випробувати мої кулаки? Налітай! — кричав Іван у захваті страшної, майже божевільної люті і вдоволення.— Налітай!

І раптом зір його спинився на Максимові, що його він не сподівався тут бачити саме в цю хвилину.

(Продовження на наступній сторінці)