— Пам'ять у тебе добра, Ольго. Бач, як ти статут завчила.
— Цьому мене моя покійна тітка черниця Нектарія навчала.
— І як оте все в голові твоїй тримається? На церковне письмо пам'ять у меде слаба, Д от до гульні, до хлопців... Тільки я згодна спочатку согрішити, а вже потім нехай будуть і ціст, і поклоци. Прарду $ажу. А хіба ти, Ольго, не думаєш про хлопців? Богові — боже, а треба ж хоч трішечки й про себе подумати,— засміялася черничка і першою помчала до ріки.
Тихі стоять верби, журливо схиливши свої віти над водою. Сплять очерети, сплять білі лілії. Заснув, здається, й місяць у чорній глибині, заплутавшись між відображенням вербового гілля.
— Сестри-послушциці, скажіть: русалки тут є? — Валентина, ставши край берега, хреститься і з острахом дивиться на ріку.
— Мабуть, є,— відповідає їй жартівливо Іліодора.— Тільки оце ти попливеш, як вони тебе одразу ж схоплять і залоскочуть до смерті.
— Тоді я першою не полізу в воду. Я плаваю погано і глибини боюсь.
— А я глибину люблю,— сказала Ольга, йдучи до верби, де берег круто спадав.
— Невже плигатимеш звідти? І тобі не страшно?
— Не страшно ні крихітки.
В очах Ольги засвітилася хлоп'яча завзятість. Подружки стежили за нею. Ось вона зупинилась під вербою. Чорне й густе волосся спадає по білому тілу. І коли б не срібний хрестик, що виблискує у неї на грудях, можна було б подумати, що це казкова русалка вийшла з води розчесати свої коси та трохи розважитись на привіллі.
Певне, забула Ольга в цю хвилину, що вона черниця. Пригадалось їй, як кілька років тому, коли ще не була вона послушницею "Тіхвіиської пустині", приходила сюди разом з Мар'яною купатися. Обидві завзяті, сміливі й безстрашні, вони видиралися на стару похилену вербу і з сміхом і жартами стрибали з неї в глибину. Летіли бризки... Пінилась вода...
І зараз Ользі захотілося трохи похвастати перед черницями своєю сміливістю і вмінням.
— Дивіться, сестри-послушниці, як не треба боятися води.— І Ольга, змахнувши руками, одірвалась від берега.
Полетіли бризки, і сонне царство водяних відображень, загойдавшись, пересипалось срібними іскрами.
З берега було добре видно білі руки Ольги й блискуче волосся, що його навмисне розпустила вона, миючи в чистій воді.
— Чому ж стоїте на березі? — гукнула до послушниць.— Купайтеся!
Одна за одною черниці входили в воду, бризкались, і бризки ті в сяйві місяця нагадували живе срібло.
— Ольго,— гукала Іліодора,— куди ж тебе понесло? Там же страшна глибина.
Попливла Ольга на той бік, де між густим лататтям біліли сонні лілії. Ось вона наблизилась до першої, зірвала слизьке й довге стебло, увінчане ніжною, але не пахучою квіткою. Підпливла до другої, третьої; коли мала вже дістати четверту, Ольга відчула, як вільну праву руку її обплутує водяна кропивка й слизька твань.
Не зірвавши лілії, вирішила повертатися назад. Але що це? Ноги теж потрапляють у баговиння. Стає страшно й гидко, немовби чиїсь мокрі й холодні пальці намагаються вхопити Ольгу, обплутати тіло, затягнути на дно.
Не кидаючи лілій, вона щосили намагається швидше випливти на чисте плесо, та це їй не вдається, бо рясне баговиння міцно і владно тримає її в своїх тенетах. Ольгу охоплює жах. Втрачаючи останні сили, вона нестямно скрикує:
— Ряту-у-у-у...— і поринає під воду.
її крик чують черниці, але жодна з них не відважується підпливти до Ольги. Стоять на березі, хрестяться, промовляючи: "Господи помилуй!"
З глибини виринули зірвані лілії й тихо попливли за водою.
— Втопилась... Втопилась Ольга...— промовила пошепки Іліодора, не зводячи з того страшного місця переляканих очей.
— До Єгора біжи... До Єгора... У вікно стукай... Буди його... Нехай рятує... В нього човен... у нього сіті! — кричала Валентина, але ні Іліодора, ні сама не зрушила навіть з місця, бо на поверхні води знову з'явилась Ольга і, борсаючись у баговинні, гукала:
— Ряту-у...
В цю ж мить під старою вербою почувся плескіт води. До потопаючої швидко пливла людина. Сильні плечі і мускулясті руки відсвічували під місяцем.
Хто він? Звідки з'явився цей сміливий рятівник у таку небезпечну хвилину? Послушниці були так вражені його появою, що не здогадались одягнутися, а як вискочили з води, так і лишились стояти на березі, спостерігаючи за невідомою їм людиною.
Плавець швидко наближався до того берега. І все ж він не встиг підпливти вчасно. Втрачаючи свідомість, Ольга знову поринула в воду. І там же через кілька секунд поринув і рятівник.
— Господи помилуй! Богородице... Діво пречиста й непорочна... Спаси й помилуй...
— Дивись... Дивись! — скрикнула Валентина, помітивши на поверхні смоляне волосся Ольги.— Спаси й помилуй!..
Плавець був досвідчений. Сильною рукою він розривав навколо себе баговиння, тримаючи в лівій руці знепритомнілу Ольгу.
— Пливе... Пливе...
— Ой... сестро Іліодоро, одягнімося,— і Валентина першою схопила сорочку з мереживним оздобленням.
Плавець уже був за кілька метрів від берега. Ось він, відчувши під ногами дно, взяв на руки все ще непритомну Ольгу. Сині труси його майже зливалися з загаром тіла. Білі руки Ольги звісились, мов неживі. Довге чорне волосся торкалось його колін. Побачив ще срібний хрестик на зеленому шнурочку і помітив схожість цієї дівчини з Мар'яною.
— Ну, ось... Хай полежить на траві... штучне дихання їй зробимо — вона прийде до пам'яті,— сказав рятівник, ні до кого не звертаючись. Та як тільки її тіло доторкнулося до трави, Ольга розплющила очі з темними й густими, як у Мар'яни, віями, але зімкнула чомусь їх знову.
Послушниці одразу прикрили її сорочкою, а рятівник ще раз глянув в обличчя Ользі, але нічого більше не спитав і нічого не сказав. Пішов собі за вербу і одразу зник там в густій зелені надбережних ліз.
— А ви знаєте,— сказала, дивлячись йому вслід, Іліодора.— Та це ж Максим... Максим і є,— повторювала вона ім'я путі-ловця, наче впізнала його тільки тепер, коли вже він пішов від них.
Ольга розплющила очі, незрозуміло глянула на вербу, на місяць, що світив їй просто в обличчя. Пригадала все.
— Хто... врятував?..
— Максим... Забастовщик... Я вже його пізнала потім...
— І нащо тобі, Ольго, здалися ті лілії? Мало не втопилася... Якби не він, то не бачити б тобі світу.
Нічого не відповіла їй Ольга. Тільки коли проходили вони згодом повз лісову сторожку, довше за всіх стояла Ольга перед вікном і дивилась на свого рятівника.
Максим сидів край столу, вечеряв, тримаючи в одній руці окраєць житнього хліба, а в другій чашку з молоком.
4
Не здолати серцю туги, не заспокоїти дум і помислів, що, як вихор, налетіли на душу, порушивши спокій.
У келії біля вікна стоїть засмучена Ольга, дивиться на захід, на горби, заквітчані лісом. За тими горбами в'ється річка, а біля річки стоїть хатина, де живе Максим, її рятівник, про якого вона думає тепер удень і вночі.
Починають дзвонити до вечерні. Ольга одягає черниче вбрання, покриває голову связкою — гостроверхою шапочкою з чорного оксамиту, збирається до церкви, коли це за дверима чується голос: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа!"
— Амінь! — відповідає Ольга.
До келії входить послушниця Іліодора. Вона теж у черничому вбранні і такій же шапочці. Озирнувши келію, Іліодора по-змовницькому повела розмову:
— Це добре, що я тебе застала, Ольго. Хочу тобі по секрету сказати. Сьогодні, після вечерні, приходь до мене в гості.
— Після вечерні? А чому так пізно?
— От недогадлива! Раніше не можна. Будуть слобідські хлопці... Погуляємо славно! — Іліодора аж очі примружила, уявляючи собі ту зустріч.— До світанку будемо веселитися... Моя сусідка виїхала до брата і пробуде в селі три дні. Розумієш, Ольго, яка нагода погуляти...
— А про церковну благочинну забула? Вона хоч стара, а добре стежить за тим, щоб... "кому неприлично и несвойственно, по монастырю и по келиям не шатался, а паче из мирских..."
— Годі тобі вже, Ольго, статут мені вичитувати. Я тебе про діло питаю... Прийдеш?
— Ні,— сухо відповіла.— Не прийду!
В цю хвилину думки її линули до нього, єдиного, що незримо увійшов в її душу, порушив спокій, завдаючи болісних, але водночас і приємних для неї мук.
— Чому ж ти, Ольго, чому відмовляєшся? Я вже сказала хлопцям, що ти будеш і Валентина буде. А потім я ще запрошу...
— Не буду! — рішуче заявила Ольга.— І взагалі про таке зі мною більше не говори ніколи.
— От і даремно відмовляєшся.— наполягає Іліодора.— Подумай, такий випадок... Сусідка виїхала... Ніхто не заважатиме... Ніяких свідків... А там Василь прийде... Ой, який він парубок славний!.. Я тобі признаюсь — жити без нього не можу. Куди не йду, що не роблю, так він і стоїть у мене перед очима. Я вже думала: чи не піти мені з монастиря? Адже кращі роки... молодість проходить, а ми... як ми живемо? Ні поцілуватися вволю...
— Що це за розмови, Іліодоро? — сказала Ольга, дивлячись послушниці просто в очі.— Коли хтось дізнається...
(Продовження на наступній сторінці)