«Мар'яна» Анатолій Шиян

Читати онлайн повість Анатолія Шияна «Мар'яна»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та Наталка ж. В очах повно сліз. Зупинив я її, питаюся: "Хто зобидив?" Мовчить. Ні слова не сказала. Вже від дівчат дізнався — ти її до сліз довів.

— Як то я? Я зовсім не доводив... Я просто дивитися на неї...

— Слухай моєї поради. Якщо сьогодні вона вийде на гуляння,— помирись. Подумати тільки: любить його дівчина, мов сонце, а він ходить, наче та хмара.

— Любить... Коли б любила,— інших би не помічала... А то, бач, квітку їй підносить... Вона вже й рада... Вона вже й посміхається до нього... Я бачив... Сам це все бачив. Ти ось що... Коли зустрінеш його на поляні, скажи — хай краще мені на очі сьогодні не потрапляє. Злий я дуже! — і пальці Іванові, загрубілі від роботи, стислися в кулак.— І про Наталку теж мені не згадуй. Сам знаю, що робити... Ну, замри!..

— Хіба з тобою можна поговорити? Всі вже знаємо, як горілки вип'єш — скаженим стаєш. Навіть я тебе починаю боятися.

Таке одверте признання вплинуло на молодого коваля. Посміхнувся він, обійняв дружка за плечі, лагідно сказав:

— А ти не бійся. Ти мій друг... Це я сьогодні тільки так перебрав... з горя... А я тебе й пальцем не зачеплю... Розумієш?

— Пальцем... А хто зараз мало сорочку не подер па грудях? Теж мені друг... Хіба так друзі роблять?

— Не буду. їй-бо, не буду більше! — пообіцяв Іван Бережний, і обоє попрямували до поляни. Вірні друзі, вони ніколи й ніде не зрадили дружбу, ладні один за одного полізти у вогонь і в воду. В обох у них батьки загинули під час війни з японцями у 1904 році.

Микола Снігур, не маючи в господарстві ані конячини, ані землі, змушений був наймитувати по панських економіях, батракував по хуторах...

І не забути Миколі осіннього дня після покрови, коли він, повернувшись зі строку додому, зустрівся у себе в хаті з Іваном Бережним. Зустріч друзів була радісною для обох. Один одного розглядали, наче не бачилися роками.

— Та й чорний же ти став... Як циган! Тільки дуже схуд. Ну, хвастай своїми заробітками.

— Немає чим хвастатись, Іване. Трохи хліба привіз — до різдва, може, вистачить, та трохи грошенят маю — ото й усі мої заробітки. На хуторі у Трохима Паливоди робив.

— То крутий хазяїн,— сказав Іван Бережний, співчуваючи другові.

— Всі вони однакові,— глухо промовив Микола, і в словах його відчулася глибока прихована образа і зненависть.— Всяких уже я бачив хазяїнів, ну такого, як Паливода, зустрічаю вперше. Він не кричить, не гримає на своїх наймитів, а десятьма потами умиєшся в нього на роботі, поки якусь копійчину заробиш. Та не будемо про це говорити. Розказуй краще, що в тебе новенького? Як живеш?

— Розкажу... Тільки давай, мабуть, заради зустрічі по чарці вип'ємо.— І він витяг з кишені пляшку казьонки. Миколина мати дістала з погреба квашених помідорів, капусти, нарізала трохи сала, що його привіз з хутора син, та покраяла свіжу паляницю.

Забулькала в чарки горілка.

— Ну, друже, будьмо! П'ю за тебе, Миколо, щоб не гнув більше своєї спини ні по панських економіях, ні на хуторах!

— Аз чого ж ми будемо жити? — спитала мати, не розгадавши одразу Іванової думки.— Сам знаєш, які у нас достатки. Ні землі, ні конячини... Я теж наймаюся до людей: і хати мажу, і соняхи б'ю, і до річки ходжу прати... Яку роботу загадають хазяїни, ту я й роблю, бо треба ж нам з чогось жити...

— Думав я про вас і про тебе, Миколо, не раз думав... Щороку ти наймаєшся у строк... Доки ж вони силу твою сотатимуть, з праці твоєї живитимуться?!

— Ой, сотають, сотають його силу молоду!—з болем у серці сказала мати, і в очах у неї мимоволі заблищали сльози. Тільки сам Микола одразу похмурнів і не брався за другу чарку, що її налив по вінця Іван Бережний.

— Так ото я надумався...

— Що ж ти... надумався? — спитав Микола.

— Ти знаєш, після батька мені у спадщину дісталася стара кузня. Тепер уже я справжній коваль. Що хочеш, можу зробити. Потрібна тобі сокира — сокира буде. Приведе хтось коня підкувати, а підкови немає — сам зроблю й підкову, не гірше фабричної... А треба обшинувати обіддя на колесах, чи скувати леміш, чи борону полагодити — і це можна...

— Не розумію, Іване, навіщо про таке мені говориш? Я знаю, що ти коваль добрий...

— От що, Миколо, ходім робити до моєї кузні. Будеш і ти ковалем,— свіжа копійка перепадатиме, та й мені буде веселіше. Адже ми друзі... То я оце й надумався погозорити з тобою, щоб ти не ходив більше в найми, не працював тяжко.

Мати глянула на сина. Пропозиція Івана Бережного була їй до серця, і вона чекала, що відповість син.

— Я не від того... Я згодний... Ковальське діло — добре діло, бо таки й справді осточортіло мені на хуторян працювати. Одне тільки непокоїть... чи зможу я... ковалем... Чи вистачить хисту...

— Навчу! — сказав упевнено Іван, і за здоров'я майбутнього коваля осушили до дна чарки.

— А не стане роботи в кузні,— продовжував Іван,— за коси візьмемось... Добрі косарі й на сіножатях, і на жнивах потрібні... А до цього діла нам з тобою не звикати! Хіба не так?

— Не звикати. То правда.

Наступного дня у старій кузні Івана Бережного зацокали по ковадлу вже два молоти. Спільна праця ще міцніше скріпила дружбу.

Кмітливий і працьовитий Микола Снігур швидко опанував ковальську справу.

До кузні щодня Миколина мати приносила обід, і щоразу їй приємно було дивитися на роботу молодих ковалів.

Довгими кліщами Іван вихоплював з горна штабу розпеченого заліза, вправним і звичним рухом кидав її на ковадло, і з-під молотів на всі боки розлітався вогняний дощ, а під сильними руками ковалів розпечене залізо набирало форми підкови, чи лемеша, чи звичайнісінької кочерги...

Гриміла слава про ковалів не тільки у слободі, але й до сусідніх хуторів залітала. Більше стало замовлень, збільшилося й роботи. Працювали ковалі день у день від світанку до ночі, нарівно ділилися заробітками, а вже у неділю можна й погуляти.

Отож сьогодні друзі вийшли на гуляння до лісу і, співаючи пісню, прямували до поляни, та раптом зупинилися.

— Бачиш, Іване?

— Бачу.

Під старим дубом па траві спав урядник Калістрат Андрія-нович Брага.

Лежав на спині, при повній формі. Лоб і очі були закриті картузом, а з-під лакованого козирка виднівся червонуватий, мов ханька, ніс з великими ніздрями, зарослими рудою щетиною, і такі ж руді наїжачені вуса, що ворушилися від дихання, мов живі.

На траві стояли недопита чвертка, гранчаста склянка, а на розстеленій хусточці білів шматок булки, кільце ковбаси й цибулина.

— Кажуть, він до Мар'яни сватався, а вона піднесла йому гарбуза. Удівець нещасний! Сватався б до якоїсь удови, так ні ж, он на яку дівку оком націляється,— обурювався Микола, оглядаючи сонного представника влади.— Думає, як урядник, то йому на шию дівчата самі чіплятимуться...

— Максим про це знає?

— Мабуть же, знає.

— І що?

— А нічого... Ти гадаєш, всі такі скажені, як ти? Вчився б у нього витримці... Коли б ти свою Наталку любив, як він Мар'яну,— не сталося б такого, що плаче бідна дівчина...

— А ти ж звідки знаєш про їхню любов? Що, він тобі хвалився, чи як?..

— Любов'ю не хваляться. Справжню любов і без хвальби видно... А він, оцей Брага, хотів їхнє щастя розбити. Не терплю його! — сказав Микола Снігур, суворо зиркаючи в бік урядника.

— Я теж... Не терплю... Люди від нього плачуть. Обижає народ. Руку за поміщика тягне... Кривдить і сиріт, і вдів, як Трохим Паливода.

— Та хіба то людина? То справжній вовкулака. Все б підім'яв, усе б заграбастав собі. Що вже про нього говорити, коли він рідної дочки не пожалів, аби йому землі більше мати. Наче кліщ, уп'явся на хуторі, а Брага тут, у селі, людям допікає... Знаєш що, Іване? Давай посміємося з нього.

— А як?

— Горілку заберемо. Він же спить — нічого не почує.

— На біса нам його горілка? Коли захочемо, то самі собі купимо... На цьому тижні заробили... Для нас з тобою вистачить... Давай краще його налякаємо.

— Як саме?

— А ось як! — і тут же, над стежкою, Іван Бережний підбором одвалив грудку землі.

Микола Снігур не встиг навіть спинити друга, як уже грудка полетіла в напрямі дуба.

Самі ж парубки, мов пустотливі хлопчаки, шугонули в густий підлісок та й стежать звідти за урядником.

Схопився він, озирається навколо, кричить:

— Держіть його, держіть!..

А поблизу нікого ж нема. Шумить тільки верховіття дерев, туркотять горлиці та лине звідкись лірична, задушевна пісня про кохання...

Урядник оглянув навколишні кущі з підліска і, не помітивши там нікого, знову повернувся до дуба.

"А може, мені приснилося?" — подумав він, та грудочки землі, що потрапили в склянку і на закуску, переконали його в тому, що хтось навмисне кинув грудку, хтось відважився образити честь мундира. "Хто ж той розбишака? Де він сховався?"

Сірі маленькі очі, з повіками, заплилими жиром, знову озирали кущі, оглядали стежку, по якій наближалися дівчата. Серед них урядник Брага одразу пізнав Мар'яну, одягнену в святкове вбрання, і вже ні на мить не зводив з неї масних, сповнених хтивого бажання очей.

Дівчата йшли ланцюжком, голосно розмовляючи між собою, та Брага стежив тільки за однією з них.

(Продовження на наступній сторінці)