— Або завтра, або вже потім довго доведеться ждати,— промовив він, відповідаючи на якісь свої думки.
Македониха спитала з явною тривогою в голосі:
— Це ж ти про що, Андрію?
Але чоловік нічого їй не відповів, лежав із заплющеними очима.
"Мабуть, уві сні що-небудь примарилось",— подумала вона і, одвернувшись до стіни, заснула.
Пробило п'ять годин. Місяць світив так само яскраво, як і раніше. Звідкись з'явилася на долівці миша, схопила скоринку, але не встигла шмигнути під скриню, як її догнав спритний кіт.
45
До церкви ні Македон, ні Македониха не пішли. Варвара, за старовинним звичаєм, дістала крейду, позначила хрестиками всю домашню обстановку, вікна, двері і навіть ікони. Такі ж крейдяні хрестики з'явилися згодом на воротях і на хвіртці.
Македон сидів біля грубки, підкладав дрова, грів руки.
Встав він сьогодні рано і курив так багато, що від тютюнового диму кімнатне повітря стало сизим.
Дзвонили до обідні. Сьогодні з усіх п'яти церков люди "хресним ходом" підуть до Йордані.
Македон уже кілька разів виходив за ворота. Народу ставало дедалі більше. Крім слобідських, прибували селяни з сусідніх сіл та хуторів часом цілими родинами.
Мороз був водохресний, і, щоб хоч трохи зігрітися, люди розкладали просто на снігу багаття.
Малих дітей вели чи несли на руках до найближчих хат, де гостинні хазяї охоче надавали їм притулок. Македониха теж взяла до своєї хати двійко хлоп'ят, одягнених у старенькі пальтечка, взутих у приношені валянки. Мороз боляче щипав кінчики пальців, і хлоп'ята ледве стримували сльози.
Македониха посадила їх біля грубки, стежила за ними, намагалась позбутися чорних думок, що не давали спокою. Але тривога її зростала з кожною годиною. То здавалося, що дуже довго не повертається Македон, і вона, залишивши малят, виходила його розшукувати.
— І чого ти так боїшся за мене? Нікуди я не дінусь. Все буде гаразд. А ти б ось іще дівчинку взяла до хати погрітися. Бачиш, як вона змерзла. Звідки ти, дівчинко?
— Стригунівська.
— А де ж твій тато?
— У мене тата немає. На війні забили германці, а ми тільки з мамою сюди приїхали... Он туди мама пішла,— повела дівчинка рукою в напрямі річки.
Задзвонили у всіх п'ятьох церквах. Хоч не видно ще процесії "хресного ходу", але в морозяному повітрі виразно чути зведений хор.
— Ідуть... ідуть...
Гриміли чайники, відра, пляшки. Всі дивилися на той бік річки. Звідти повинна була з'явитися процесія. Батьки підіймали на руках своїх дітей.
— Ідуть! Дивіться, ідуть...
На березі стояв Македон, стежив за тим, як тисячі людей звернули в невеличку вулицю, обсаджену вербами, і, заповнивши її, вийшли незабаром на річковий простір. Над головами парафіян погойдувались святкові корогви, хрести, оповиті вишиваними рушниками. Багато віруючих несли ікони, простуючи слідом за священиками і патлатими дияконами.
Живий потік, все більше розливаючись в ширину, кільцем охоплював Йордань. Співав зведений хор. Серед крижаних колон вівтаря мелькали ризи. З кадил струменів пахучий димок ладану. Щільною стіною навколо сосонок стояв народ, а до Йордані все ще з'їжджалися селяни з ближніх хуторів та селищ. Кожні сани Македон уважно оглядав, і кожного разу чомусь у нього завмирало серце, коли він бачив людину в солдатській формі.
"Іще один прибув... Це не слобідський... Але по всьому видно — воїн".
Так минула година, а може, і більше. Не чути було слів богослужения. Але по тому, як кинувся людський натовп до льодового хреста, Македон зрозумів, що вода освячена.
Над Йорданню з'явилися голуби з кольоровими стрічками. Прогримів перший постріл з мисливської рушниці, і одразу відповіли на той постріл десятки гайдамацьких гвинтівок.
Біля хреста зчинилася несусвітна давка. Гриміли відра й чайники, роздавлювались пляшки. Люди мимоволі розхлюпували воду, і вона одразу ж замерзала на їхній одежі. Хтось із хуторян став чоботом в освячене місце, і густий дьоготь розійшовся на поверхні райдужними колами, але на це не зважали. Кожний намагався швидше зачерпнути хоч би такої води. Забувши про святість, люди кричали одне на одного, лаялись між собою, обламували сосонки, і на деревцях лишалося цілим тільки те гілля, якого вже не можна було дістати руками.
У морозяному повітрі над Йорданню кружляв голуб з червоними стрічками. Може, навмисно хтось прицілився— в нього, а може, сліпа куля ударила в крило, тільки перед очима тисяч людей упав голуб на сніг, обагряючи його кров'ю.
На річковий простір вирвався раптом сполоханий кінь з порожніми саньми. Його намагалися спинити, а він, невгамовний, стрімкий, дико виблискуючи очима, мчався засніженою рікою. Але не цей кінь привернув увагу Македона. Його вразила злобна лайка. Озирнувшись, він побачив у провулку вершника, що тягнув за собою діда Михея. На Михеєві полотняна сорочка, чорні латані штани. Один валянок на нозі, а другий він, очевидно, загубив. Руки зв'язані вірьовкою, кінець якої прикріплено до луки сідла. Не встигаючи за вершником, дід благав:
— Та не поспішай же ти, ради Христа... Сил нема... Зглянься на мою старість. Не жени... Не жени так...
Гайдамака, червоний від випитого самогону та морозу, байдужий до дідових благань, навмисне пришпорив коня, і дід Михей, спіткнувшись, упав. Гайдамака притримав повід, закричав:
— Вставай, діду, а то я тебе нагайкою підійму!
Михей лежав посеред дороги. Обличчя його і одежа були в снігу і в крові.
Македон, ледве стримуючи гнів, підійшов до вершника, але той, сп'янілий, навіть не глянув на нього, спитав тільки:
— Скажи, де живе столяр Македон?
— А навіщо він тобі?
— Велено теж його забрати. Показуй, де його хата!
Михей застогнав. Македон підбіг до старого, підвів на ноги, але у діда вже не вистачало сил триматися, так він ослаб.
— Забий!.. Не муч... Забий одразу! — кричав старий, погано розуміючи, хго стоїть перед ним.
Гайдамака зліз з коня, підійшов до Михея і, пі слова не кажучи, з усього розмаху вдарив його нагайкою по обличчю. В ту ж секунду сильним ударом столяр Македон збив нападника з ніг, відняв шаблю, гвинтівку, патронташ. Все трапилося так швидко й несподівано, що люди, які бачили все це, заніміли. Хтось сказав:
— Ну, пропав тепер Македон. —— Не пропаду!..
Гайдамака з спотвореним від люті обличчям кинувся до столяра, але точним і разючим ударом шаблі Македон звалив його замертво на сніг. Підбігла сюди Македониха. Глянувши на скривавлену шаблю, вона так злякалася, що не могла вимовити й слова.
— Михея до хати візьми! — крикнув їй на прощання Андрій Степанович, а сам скочив на гайдамацького коня і помчав назустріч партизанам, що вже з'явилися в провулку.
Першим на гнідому коні летів Яків, розмахуючи шаблею. Мимоволі пригадався сон, і від цієї згадки немовби щось обірвалося в грудях у старого Македона. Але він швидко відігнав страшні думки геть, міцніше стиснув рукоятку шаблі, готовий зараз же вступити в бій. Яків, не зупиняючись, крикнув:
— За мною, батьку, в атаку!
Старий Македон бачив, як чоловік з тридцять партизанських вершників з криками "ура" кинулись слідом за Яковом. Позад кавалерії бігли піші бійці з мисливськими рушницями, гвинтівками. У багатьох були на озброєнні тільки вила або просто добрі кілки.
— Партизани! Партизани! — вигукнув хтось різко й голосно.
Біля Йордані зчинилася неймовірна паніка. Як це сталося, Македон і сам не знав, але він разом з партизанами теж врізався в саму гущу гайдамаків і, не тямлячи себе, рубав шаблею направо й наліво. Чувся хруст, крик, стогін... Напад був таким навальним і несподіваним, що перелякані гайдамаки не вчинили навіть опору. Вони бігли, охоплені жахом, а їх доганяли партизани, і там, де з свистом опускалася шабля, замертво падав гайдамака. Одразу до забитих підбігали неозброєні вояки, відбирали зброю, ловили гайдамацьких коней і поспішали на допомогу своїм товаришам.
За кілька хвилин Йордань спорожніла, На снігу були кинуті корогви, ікони, кадила. Посеред річки лежав забитий кінь, валялись гайдамацькі трупи. А в церквах все ще дзвонили по-святковому у всі дзвони, чекаючи повернення процесії. Та ось, немовби хто одірвав дзвонаря Успенської церкви від вірьовок і вірьовочок, востаннє попливли над слободою святкові передзвони й завмерли.
Люди в хатах насторожено прислухалися до пострілів.
Застрочив кулемет. Варвара, припавши до шибки, почала одігрівати її своїм диханням, намагаючись хоч що-небудь побачити. Але шибка була так густо розмальована візерунками, що крізь неї нічогісінько не було видно, а вийти з хати на подвір'я Македониха не наважувалась.
На тапчані, вкритий одіялом і кожухом, лежав дід Михей, прислухався до пострілів, стежив за людьми, що переховувались у Македоновій хаті.
Хтось іх них розшукав на шибці непомережену цяточку. Крізь неї виднілася частина вулиці і міст.
— Біжать... по мосту біжать.
— Хто біжить? — допитувався дід Михей, намагаючись підвестися.
— Люди біжать. А хто вони — не розберу. Може, партизани, а може, слобідські хлопці.
— Упав... Бачите, на мосту упав якийсь чоловік, упав і не підводиться. Невже забито?
— Мій Терень теж там... Гайдамаків громить... Він хлопчина бойовий. Ти, Варваро, його не помітила? Шапка на ньому солдатська і шинель солдатська.
(Продовження на наступній сторінці)