Македониха сиділа біля грубки. Ніколи не сподівалась вона, щоб діти могли так добре співати. І крилаті слова' пісні в устах малят ставали особливо зворушливими. Серед дітей стояв Андрій Степанович, підспівував теж, і коли він фальшивив, Володька Метелик докірливо позирав у його бік, але не наважувався зробити зауваження, продовжуючи диригувати рукою, в якій була затиснута батьківська шапка.
Проспівали всі пісні, розучені ними. Варвара дістала із скрині цукерки, пряники, обділила всіх хлоп'ят, і вони вирушили з хати.
— Які у нас діти бідові. А життя в них нема,— сказала Македониха, коли чоловік, провівши хлоп'ят, повернувся до хати.— Як співають! Немов справжній хор. Молодці!
— Бачиш, скільки радості ми дали дітям. Нехай ідуть тепер із зіркою. Хай слухають їх люди.
На долівці ще не висохла вода з розталого снігу, занесеного до хати дітьми на чоботях та валянках. Вечоріло швидко, і, хоч Мефодій заспокоїв Македона, що ніяка, мовляв, небезпека
Якову не загрожує, все ж батько вирішив сам навідатися до сторожки й повідомити сина про таємні задуми і погрози ворогів.
44
Наступного дня вранці церковний староста разом з попом Віталієм вибрали на річці місце для майбутньої Йордані.
Того ж дня столяр Македон приступив до роботи.
Кілька чоловік розчищали сніг, рубали лід. Біля льодорубів зібралося багато дітей. Всі вони знали, що Андрій Степанович майструватиме крижану церкву, і їхня цікавість була такою непереборною, що вони не звертали уваги на лютий мороз, який дошкуляв їм, аби тільки бачити все своїми очима.
І вони бачили, як з-під гострих лез сокир бризкали па сніг крижані шматочки, яскраво виблискуючи під сонцем. Канавки ставали все глибшими. А коли до води лишився тонкий шар криги, льодоруби, скинувши з себе кожушки, запрацювали сокирами так спритно, що вода не встигла навіть виповнити прорубані канавки, як уже все було закінчено.
Тоді ж оці двоє льодорубів одягли знову кожушки, стрибнули на крижину і важкими ломами почали розколювати її на частини. Після того кожну таку частину, зачепивши гаком, ви-тягли з води парою коней. Голубуватий, блискучий під сонцем лід був такий красивий, що його мимоволі хотілося помацати рукою.
Допомагали Македонові ще двоє слобідських теслярів. Працювали вони втрьох з ранку до вечора. Спочатку поставили крижані підмостки, потім спорудили колони, з'єднали їх красивими арками, увінчаними зверху невеликими хрестами. Всередині вівтаря Македон змайстрував "престол".
Вдень, коли світило сонце, лід вигравав у його промінні міріадами сліпучих іскор. Люди, проходячи повз споруду, зупинялися, здивовано оглядали витвір майстра.
— Золоті руки. Розумна голова. Яку церкву спорудив!
— Надійде час — вій палаци будуватиме,— відповів співбесідник.— Тільки б народові ще міцніше згуртуватись та захопити владу до своїх рук, хазяйнувати по-справжньому. Ось тоді пригодяться такі майстри, як наш Македон,— і, помовчавши з хвилину, запитав: — Ніяких новин не чув?
— А що?
— Кажуть, немовби в лісі об'явились партизани.
— Та ну-у?
— І кажуть, ніби Яків, Македоиів син, командує ними.
— Спитати б у батька Він напевно знає.
— Не скаже. Про таке не говорять. Поживемо — побачимо самі.
За кілька днів Йордань було закінчено. Перед Йорданню поставили крижану на зріст людини глибу, наклеїли на неї кольорову, друковану картину, що зображувала Іоанна Хрестителя.
Перед крижаною глибою вирубали хрест з широкими просвітами, щоб завтра, проломивши в ньому тонкий шар льоду, можна було набрати освяченої води.
Навколо Йордані й біля хреста укріпили зелені пахучі сосни.
Перед водосвяттям ринув сюди народ, але поставлений охоронник близько нікого не підпускав. Крижані східці і місце біля "престолу" було посилано червоно-жовтим піском, щоб, не дай боже, не посковзнувся піп.
Ніч перед водохрещем була найтривожнішою в житті Македона. Вчора його запросив до себе отець Віталій, подякував за роботу, заплатив навіть гроші, а потім став випитувати про сусідів, що ось уже кілька днів як зникли невідомо куди з слободи. Столяра вразила ця обізнаність попа, але нічого втішного не міг сказати йому Македон.
— Батюшко, скажіть, звідки ж мені знати, хто є вдома, а кого нема? Я людина зайнята. Ніколи мені до сусідів ходити та цікавитися, куди вони йдуть, чого йдуть.
Македон був певний, що піп Віталій і гайдамаки знають про майбутню атаку партизанів. Інакше не допитувався б, куди зникають слобідські хлопці та колишні солдати. Хотів було Македон піти до лісової сторожки, але його не пустила Варвара.
— Якщо розпитував піп про сусідів, значить, є в нього шпигуни. Гляди, вистежать тебе, і сам загинеш, і Якова погубиш. Сиди краще вдома.
Послухався дружини, але непокоїла думка про завтрашній день. Не сиділося в хаті Македопу, і він, одягнувши кожух, вийшов за ворота.
Вулиця ще була пустинна. На річці блищала своїми арками й хрестами Йордань, наче була вона зроблена з чистого кришталю. Сизий іній встиг укрити кожну соснову гілочку, а на снігу виднілися різко окреслені, непорушні тіні. Навколо Йордані ходив у теплому одягу вартовий, озброєний гвинтівкою з тригранним багнетом, який густо вкрила паморозь.
Македону не хотілося спати. Може, завтра, ось тут, на цьому снігу біля Йордані, проллється кров партизанів? І, хто знає, може, першим у цій битві впаде замертво Яків? Та хіба один Яків? В разі провалу вороги не помилують ні жінок, ні дітей, ні стариків.
— Добрий вечір, Андрію!
Македон обернувся, пізнав діда Михея. Ішов він з порожнім відром до криниці.
— Що, діду, сам по воду ходиш? Ти б Тереня послав.
— Тереня? — перепитав дід і, озираючись, тихенько сказав: — Так його ж немає вдома, у ліс пішов, до Якова. Може, завтра виб'ють гайдамаків із слободи. Я молився вчора за всіх повстанців. Хай іде з ними. А води я й сам можу принести, дровець нарубаю, зварю що-небудь — і ситий. Л його діло молоде. Йому треба за Радянську владу воювати.
Дід Михей глянув на річку.
— Що значить умілі руки! Яку церкву спорудив!
— Не споруджував би я цієї церкви, діду, коли б вона не потрібна була нашим синам. Якийсь план у них є, та хто знає, чи пощастить його здійснити. Ось ходжу, думаю про них... Не спиться.
— Я теж не сплю. За Тереня турбуюсь. Молодий він ще, гарячий.
Македон пішов з дідом до криниці, витягнув відро води, приніс майже до Михсєвого двору.
— Спасибі тобі, Андрію. Вода в хаті буде. Адже без неї ані чаю зігріти, пі кулешу зварити... Спасибі... Тут уже я і сам донесу.— Його згорблена постать зникла за хвірткою. Пішов додому і Македон. Не вечеряючи, ліг на дивані. Пробила година ночі, друга і третя, а він все ще ніяк не міг заснути. Тільки заплющував очі, як одразу ж починали ввижатися йому кошмари. Один з них особливо вразив Македона. Він побачив вершників, що мчали з лісу, і зрозумів — це партизани. Його увагу привернув до себе вороний, дуже швидкий і сильний кінь, нещадно гнаний досвідченим вершником. Македон, придивившись, пізнав Якова. Він чомусь був без шапки. Чорний чуб його метався на вітрі. Немов буря, мчав син, хоч ніде нікого не було видно, тільки спереду на білій рівнині маячила Йордань, прикрашена соснами. Але хто це з'явився там? Хто ховається за молодою сосонкою?
Столяр, придивившись пильніше, пізнає Олександра Безса-лого.
— Стій, сину, стій! — кричить Македон, розгадавши злий намір гайдамацького хорунжого. З усіх сил намагається бігти, але відчуває, як у нього підкошуються ноги. Не встигне попередити, не встигне, бо Яків уже наближається до рясної сосонки, не помічаючи спрямованого на нього револьвера.
— Спинися, сину!.. Спинись!..
Та в цю мить лунає постріл, і Яків падає на сніг, обагряючи його кров'ю.
— Якове! Сину мій! — розпачливо вигукує Македон і прокидається.
В кімнаті було тихо. Перед іконами тьмяно блимав вогник лампади. Македон встав, закурив.
— І тобі не спиться? — почув він голос Варвари.
Добре розуміючи її настрій і тривогу, він не став розповідати про страшний сон. Навіщо зайвий раз хвилювати дружину?
Курив мовчки. До світанку було далеко.
— Що буде? Ой, що ж воно буде з ними, рідними соколятами?
— Ти, старенька, ось що... Ти спи... Не думай про це.
— Я — мати... чи можу ж я не думати про Якова? Думаю, з самого вечора думаю, і думки все нехороші... Боюсь...
У кімнаті знову стало тихо. Блищало під місяцем вікно, розмальоване візерунками, муркотів кіт, розлігшись на теплій лежанці.
— Допитувавсь у мене отець Віталій, куди пішли з слободи солдати та молодь.
— А навіщо це йому?
— Як навіщо? Не богові, звичайно, такі відомості потрібні. У багачів він та у влади немов той розвідник. Скільки народу вже ним загублено! Буває, на сповідь прийде до нього молодиця чи якась бабуся,— випитає у них навіть те, що й бога не стосується, а потім, дивись — забрали людину, б'ють, терзають, садять до в'язниці... Багато ця наволоч у попівській рясі погубила хороших людей.
— Може, й брешуть таке на батюшку.
— Не брешуть. Точно знаю... Сам я з потерпілими людьми мав розмову. Вони брехати не стануть. Та й нема чого брехати.
У Македонових руках дотлівав вогник цигарки. Кинувши недокурок на долівку, він старанно розтер його п'ятою, ліг знову. Але Македониха чула — Андрій Степанович не спав.
(Продовження на наступній сторінці)