— Всі пісні проспіваєм. Ми багато пісень розучили.
— Не звичайні, а революційні.
— Добре, ми вас послухаємо з старою.
Діти розбіглц^ї. Македон хотів зайти до хати, але помітив на вулиці чиюсь дівчинку з білим вузликом. В ньому ув'язана, мабуть, кутя. Македон вийшов запросити дівчинку до себе. Придивившись до неї, він пізнав Тапю.
Тепле, хвилююче почуття оволоділо столяром, наче зустрів рідну онуку. Взявши її за руку, Андрій Степанович став розпитувати, чи не змерзла вона, чи не потрапила по дорозі в кучугуру, чи не вилилась кутя?
— Ні... Я добре її тримаю.
— Ну, то ходім. Бабуся буде рада.
Македон відчинив сінешні й кімнатні двері, пропускаючи поперед себе дівчинку.
— Глянь, Варваро, який гість до нас...
Македониха відразу не пізнала Тані, бо велика хустка, якою вона була пов'язана, затуляла майже все її обличчя, видно було тільки оченята. А Таня, спинившись біля порога, промовила:
— Моя мама вам, бабусю, і вам, дідусю, надіслали вечерю,— дівчинка підійшла до стола, поставила свій вузлик на чистій плахті.
— От любенька! От розумниця! — обіймала дівчинку Македониха, цілуючи в холодні з морозу щічки.— Давай же я хустку з тебе скину. Ось так. Посидь, а ми з дідусем твоєї вечері попробуєм.
Македониха розв'язала вузлик, взяла з тарілочки житній пиріжок, а туди поклала свій, пшеничний. Потім покуштувала куті з медом, попробував кутю і Македон.
— Ах, яка смачна! — розхвалювали обоє, а дівчинка дивилася на них і радісно посміхалась.
— Мама аж повну ложку меду туди поклали.
— А ти, Танюшо, чому до нас не приходиш? — спитав Македон, сідаючи поруч дівчинки.— Забуваєш діда з бабунею. Недобре!
— Я приходила б, так у мене ж нема в чому ходити. Мама ось свої чоботи дали.
Тільки тепер помітили Македони, що Таня взута у великі чоботи, які сповзли з її ніг, як тільки вона вмостилася на дивані.
— Черевички їй треба купити,— сказала Македониха.
— Завтра обіцяли заплатити мені за роботу. Одержу гроші, куплю тобі, Танюшо, черевички або чобітки. Що ти хочеш?
— Чобітки.
— Гаразд. Тоді будеш до нас приходити?
— Буду.
Македон обняв її, ніжно погладив русяву голівку.
— Давай же, Варваро, гостинці.
— Зараз.
Македониха вийняла з скрині кілька конфет, пряників, розфарбованого золотом коня, дала мідяків. Бачили Македони, якою радістю засвітилися дитячі оченята. Особливо ж сподобався Тані кінь.
— Скажеш мамі, хай вона завтра разом з тобою в гості до нас прийде. Будемо вас ждати.
Македониха поклала в миску своєї куті, налила туди ж солодкого узвару, накрила тарілочкою і знову акуратно ув'язала це все в сіреньку чисту хустку.
— Ходімо, Таню, я проведу тебе додому,— сказав Македон, і вони пішли.
Македониха сіла біля грубки, в якій дотлівали останні жаринки, вкриваючись сірим попелом.
Тиша. Як і раніше, перед образами мерехтів вогник лампади. Склавши руки на колінах, Македониха думала про Якова, і сум огортав її змучену душу. "Де він зараз? Хто дав йому притулок? Чи в нього є що їсти? Чи здоровий він? Коли вже подасть додому хоч вісточку про себе?"
Стукіт клямки примусив її здригнутися. "Як швидко повернувся Андрій. Хіба він не провів Таню додому? А може, ще хтось вечерю несе?"
Підвелася з стільчика, чекає. До хати увійшов бородатий чоловік у кожушку, в солдатській шапці, пов'язаній зверху башликом.
— Ви, певно, до Андрія Степановича? — запитала Македониха, придивляючись до людини, яку, здавалося, вона бачила вперше.— Сідайте, він скоро прийде.
— Мамо! Не пізнали... От і добре! Драстуйте!
— Якове... Сину мій!..— скрикнула Македониха, кинувшись до нього. Вона цілувала його, дивилася на нього неначе уві сні. А він стояв, теж схвильований, обіймав матір, гладив її посивілу голову, плечі.
— Ну ось... провідати вирішив, як ви тут...
— Дивлюсь на тебе і очам своїм не вірю. Зустрілася б з тобою на вулиці — ніколи б не пізнала. Та що це я балачками голову тобі морочу. Роздягайся... Батько зараз повернеться. Він пішов Таню провести... Вечерю нам Таня приносила...
Яків розв'язав башлик, зняв кожушок, а мати стежила за кожним його рухом, і в очах її світилося таке щастя, що Яків мимоволі подумав: "Добре, що прийшов. Бач, яка рада мати".
А вона, посміхаючись, м.ацала рукою його бороду.
— Твій батько ні замолоду, ні потім не мав такої.
— Борода мене виручає. Зустрічав на вулиці знайомих — не пізнають. Та що там знайомі, адже ви теж...
— Якби не озвався — так і не признала б... А вже по голосу... Сідай, Якове, сідай ближче до грубки. Я зараз води нагрію, помиєшся, чисту білизну одягнеш.— І мати вийшла до сусідньої кімнатки, де стояв столярний верстат, внесла стружок, кілька сухих обрізків із соснових дощок, і в грубці загуло полум'я.
— Як же ви живете? Чув я, вас тут били батогами...
— Били... А Пимону Базалію на очах у всіх... кулю... там і помер.— Пригадувати той страшний день їй не хотілося, щоб не затьмарювати світлого, радісного почуття, яким була сповнена в ці хвилини її душа.
Яків зрозумів настрій матері, її невисловлеие бажання і припинив почату розмову.
Скрипнула хвіртка. Мати, боязко глянувши на вікна, сказала:
— Іди до світлиці. Я двері зачиню. Може, хтось чужий. Увійшов Македон. Помітивши на обличчі дружини якусь
особливу радість, він запитав:
— Ти що, Варваро? Що трапилось?
— Повернувся...
— Ну повернувся... Провів Таню і повернувся... Чого ж тут радіти?
В цей момент розчинилися двері світлиці і звідти вийшов бородатий чоловік.
— Яків,— тихо промовив батько і чомусь зблід.— Ти?.. Дома...
Розвівши руки, вони кинулись назустріч один одному.
— А я не зрозумів... Не зрозумів спочатку, хто повернувся. Що, стара, га? Не казав я тобі: "Наш Яків і в воді не потоне, і в вогні не згорить, а вісточку про себе подасть". А він, бачиш, навіть сам прибув... Молодець! Горджуся тобою... Так, горджусь!— і він змахнув з очей сльози.— Що ж ти, стара, баришся? Подавай на стіл холодець, став самогон, все давай, все тягни... Гуляти будемо на радощах...
— Зажди... Гуляти встигнемо, а ти піди та защіпни хвіртку, щоб не забрела до нас якась лиха людина.
Син, влаштувавшись біля грубки, розповідав про свою втечу з тюрми. Втечу організувала підпільна група більшовиків, звільнивши одразу кількох політичних в'язнів. За ці місяці Яків побував у Москві і Петрограді.
Він дуже докладно розповідав про великі міста. Батько більше цікавився робітниками: як живуть, скільки годин працюють щоденно, чи є в них заводські комітети і як ці комітети захищають інтереси робітничого класу. А мати розпитувала про крамниці, про базарні ціни на пшоно, сало, соняшникову та конопляну олію. Допитувалась, чи багато в крамницях мануфактури, скільки коштує аршин ситцю у Москві і почому такий же ситець у Петрограді.
Відповіді Якова здивували й розчарували матір.
— Півфунта хліба на день видають робітникам. Голодують діти, голодують матері, але, незважаючи на страшні злидні й нужду, люди ці сильні духом. Бачив їх, розмовляв з ними. Вірять вони в краще майбутнє, коли робочій людині скрізь буде дорога відкрита. Якщо ти бідний, а хочеш стати інженером чи лікарем,— будь ласка. Радянська влада допоможе тобі навчитись. Країні потрібні письменні, знаючі люди.
— Ну, а нам допоможуть вони, руські брати, німців та гайдамаків громити, звільняти Україну? — спитав батько, прислухаючись до всього, що розповідав син.
— Допоможуть, батьку. Ми почнемо, а вони нам допоможуть.
— Іще скажи мені, синку, ось про що: Леніна ти бачив?
— Бачив. У Смольному на прийомі в нього був з товаришами. Україна, батьку, буде вільною! І цей час уже близький...
Непомітно надійшла північ, але ще багато чого не розпитано, багато про що не розказано.
— Пора спати,— нагадала мати.— Яків з дороги втомився, йому треба відпочити.
Не розповів Македон синові всіх чуток і легенд, які створювали про нього, Якова, слободяни. Не розповів йому також і про те, як до лісової сторожки приходили юнаки, чоловіки, колишні солдати, допитувались у Мефодія про партизанів. Тепер ось повернувся Яків. Він зуміє організувати людей. Зброя є. Тільки треба підійняти народ. Але про це все вони поговорять завтра.
Яків ліг у світлиці, а батько вийшов до кімнати, де був столярний верстат, взяв до рук рубанок.
— Ти що, Андрію, працювати збираєшся? Адже завтра великий празник.
— Нічого, бог простить,— сказав жартівливо чоловік.— Треба зірку хлоп'ятам змайструвати. Десь у тебе я бачив клапоть кумачу. Знайди його і дай мені.
Македониха, зрозумівши, що її умовляння не допоможуть, мовчки вийняла з скрині кумач, поклала його на верстаті.
— І навіщо тобі займатися таким ділом?
— Треба, старенька моя, треба. Обіцяв їм. Завтра вони цілою юрбою з'являться до нас пісні співати. Та не абиякісь там, а революційні. Розумієш? Революційні! Он що придумали хлопці. Як же їм, таким соколятам, відмовити? Не можу я... Зірка повинна бути. Я для них постараюся.
З-під рубанка на долівку впала перша стружка.
43
(Продовження на наступній сторінці)