Тупіт наростав з кожною секундою, і ось нарешті з'явився вершник. Люди, забувши про небезпеку, побігли назустріч.
Це був Андрій Степанович Македон. Навхрест оперізували його дві патронні стрічки, а біля пояса звисали револьвер і кілька гранат. Груди прикрашав невідомо ким подарований яскраво-червопий байт. їхав старий Македон першим, а за ним уже Яків та його бойові друзі.
Багато з них ще вранці були піхотинцями, а зараз поверталися добре озброєними кавалеристами. А деякі, найхоробріші, були увішані гвинтівками різних калібрів і систем, патронташами, гранатами, бомбами, що надавало їм дуже войовничого, навіть грізного вигляду.
Привезли також відбитий у гайдамаків кулемет. Правив кіньми Терень.
Андрій Степанович, як тільки побачив людей, що бігли до нього, спинив коия, зняв шапку.
— Здрастуйте, товариші!
І це дружнє, вільно сказане ним слово "товариші" зігріло серця, дало зрозуміти землякам, що у слободі знову відновлена рідна Радянська влада.
Молодиці кидалися в обійми до чоловіків. Матері цілували синів, проливаючи сльози радості. Якась бабуся, вийнявши кумачевий клапоть, сама чіпляла його онукові на багнет. Тільки Македониха стояла на місці, мов укопана, й не зводила з Якова тривожних очей.
— Що це? Тебе поранено?
— Ні, мамо.
— А чому ж лоб перев'язаний і на пов'язці кров...
— Це дрібниця. Трошки шаблею зачепив гайдамака. Бачили, мамо, які трофеї ми у них відбили: і зброю, і патрони, і коней,— та ми тепер добру сотню добірних хлопців озброїмо! А батько наш сьогодні, мов справжній кавалерист, бився. Коня собі дістав у бою, зброю. Одним словом — рубака!
— А що ж, щадити їх будемо? — сказав посміхаючись столяр.— Гайдамацька наволоч! Рубав їх, як той чортополох. Поганенький кінь був у мене спочатку, а коли він пропав у бою, я собі іншого дістав. Не кінь, а змій. Ну, сипку, давай команду своїм орлам, та будемо рушати далі.
Але не встиг Яків скомандувати, як із сусідньої вулиці з'явилася юрба дітей. З піснею "Смело, товарищи, в ногу" вони прямували, очевидно, до волості. Спереду йшов Володька Метелик, тримаючи в руках п'ятикутну зірку, освітлену зсередини недогарком воскової свічки.
Ні мороз, ні хуртовина не спинили їх. Одягнені в благеньку одежину, хлоп'ята теж прийшли зустрічати партизанів. На обличчях дорослих розцвіли посмішки.
Володька, спинившись перед озброєними вершниками, голосно вигукнув:
— Слава відважним партизанам! Слава червоним воїнам! Хай живе Радянська влада! Ура! — І десятки безладних дитячих голосів, перекриваючи один одного, полинули в темряву вулиць, завмираючи там.
— Діточки ви наші, голуб'ята рідненькі,— обняла чиясь молодиця хлопчика, що першим потрапив до її рук, цілуючи його, мов сина.— Молодці! Хто ж це з вас придумав таке?
— Володька придумав, а ми всі за ним пішли.
— Чий же він хлопчик?
— Як чий? — здивувався підліток.— Метеликів. Зараз он він з дідусем розмовляє.
— А де ж батько? — сказав зореносець, дивлячись допитливо й тривожно в обличчя столярові.
— Він особливе завдання одержав. Не турбуйся, все буде гаразд... Скоро повернеться.
— Повернеться? — і Володька одразу повеселішав.
А діти, оточивши тісним кільцем Андрія Степановича, наперебій розповідали йому про враження такого незвичайного дня:
— Я два патрони маю і гранату.
— А у мене гвинтівка із справжнім затвором.
— А я шаблю знайшов гайдамацьку.
— Ми всю зброю здамо партизанам.
Старий Македон слухав дітей, хвалив їх за те, що допомагають партизанам.
Помітивши тут же одного з крамарів, що теж прийшов подивитися на партизанів, він наказав йому відкрити свою крамницю і продати ласощів. Старий Македон роздавав потім дітям пряники, цукерки, маківники. Старші відтісняли найменших, викликаючи в них невдоволення, навіть сльози.
— До мене, малята! — І Яків дав кожному по кілька цукерок і по прянику в маленькі ручки. Андрій Степанович розшукував серед дітей Таню. А її тут чомусь не було.
— Дідусю, ми будемо йти першими,— сказав Володька.
— Чому першими?
— Адже у нас зірка? Отже, і місце наше мусить бути спереду.
— Ага... Ну, якщо у вас зірка, тоді, звичайно, ви йдіть наперед, а ми вже слідом за вами рушимо,— погодився Македон, приховуючи у вусах теплу посмішку.— Тільки щоб з піснями йшли.
— Аякже,— навіть образився Володька, не зрозумівши Ма-кедонового жарту,— обов'язково з піснями.
В дитячі голоси одразу ж вплелися дзвінкі тенори і густі баси партизанів. Далеко по слобідських вулицях летіла вона, крилата похідна, радуючи бідноту, жахаючи багачів:
...Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.
Цю пісню почув дід Михей і, підійшовши до вікна, вдивлявся в темряву ночі, де серед розбурханої завірюхи багряною калиною горіла п'ятикутна рухлива зірка:
Вышли мы все из народа, Дети семьи трудовой. Братский союз и свобода-Вот наш девиз боевой.
Повз вікна проїхав якийсь вершник, тримаючи в руці за повіддя двох осідланих коней. Це був Костянтин Метелик. Він повертався з особливого завдання, але дід Михей його не пізнав. Всю дідову увагу прикували до себе зірка і пісня, що звучала особливо призивно й натхненно в цю незабутню морозяну ніч. А коли звуки завмерли зовсім і зірка зникла з очей, дід Михей, ставши перед іконами, гаряче перехрестився і сказав уголос:
— Значить, перемогли... Ну і слава богу!
46
Ніч.
Бушувала хуртовина. Було чути, як шуміли дерева, як завивав вітер, намітаючи на віконних рамах снігові косяки. Македониха спалила в грубці чувал дубового листя, заготовленого ще восени, щільно причинила заслінку і, сівши біля гарячої лежанки, продовжувала в'язати рукавички.
На білому фоні шибок, розмальованих візерунками, металося холодне гілля акації. Часом воно хльоскало по рамах, і тоді Македониха підводила голову, прислухалась.
"Здається, хтось стукає".
Вона виходила з хати до воріт і, відчинивши хвіртку, дивилася вздовж вулиці, де була густа темрява. Чувся в ній тільки свист та завивання хуртовини.
Македониха поспішала назад до хати, знову бралася до роботи, зиркаючи на стінний годинник.
В душі зростала тривога. Уже друга година ночі, а ні син, ні чоловік не поверталися.
Македониха двічі вже підігрівала для них вечерю, а їх все нема й нема.
"Справ багато, тому, певно, й сидять так пізно",— заспокоювала себе, відганяючи тривожні думки.
Одноманітно цокав маятник. Десь під скринею шаруділа миша, а за вікнами, здавалося, ще сильніше лютувала метелиця.
Македониха не знала, що саме в цю завірюху у всіх кінцях слободи стояли партизанські пости. Зіркі очі стежили за полем, звідки налітав вітер, зриваючи поземку; він гнав її по безмежно відкритій рівнині, кружляв у повітрі, бив у очі дозорним. Тим иапруженіше й уважніше вдивлялися вони в темряву, готові кожної хвилини відбити напад, коли б ворог під покровом ночі задумав ударити на слободу, захоплену партизанами.
Але ніхто не проїде і не пройде повз дозорних непоміченим. Хай виє вітер і шаленіє заметіль — не покинуть бійці своїх постів. Не зімкне їхніх втомлених повік жаданий сон. Адже кожному з них відомо, чий спокій оберігають вони в цю ніч.
У слободі горіли каганці тільки в тих хатах, де партизанські магері чи дружини ждали повернення додому рідних воїнів.
Та ще світилося троє вікон у волосному будинку. Біля гарячої грубки сиділи партизани. Серед них був і столяр Македон. Він уже кілька разів підходив до вікна, відчиняв кватирку, дививсь на вулицю.
— Затримався Яків. Воно й зрозуміло: треба перевірити пости.
— А надворі мете. Скільки живу на світі, такої хуртовини не пам'ятаю. Віриш, гвинтівку тримаю в руках і не бачу її,— розповідав дозорний, явно перебільшуючи.
Худющий і такий високий, що шинеля була йому до колін, він грів біля розчинених дверцят свої жилаві руки, просушував валянки, з яких помітно здіймалася тепла пара.
— Прийшов до мене на зміну товариш, а я оце сюди. Благодать яка,— говорив він, примружуючи від задоволення очі.— Закурити б махорочки.
Махорка знайшлася.
— Отож приходимо ми до Лякіна,— продовжує розповідь партизан, одягнений в латану свитку, підперезану ременем, на якому висять бойові трофеї — три гранати, кинджал і старовинний пістолет невідомої системи. Лахмата шапка в бійця зсунута на лоб. Очей не видно. Тьмяне світло гасової лампи падає тільки на його бороду, злегка посріблену сивиною.—
(Продовження на наступній сторінці)