Посидівши трохи, він пішов. Софія дійсно сумувала. Часто вечорами, звільнившись від роботи, вона сідала перед каміном, спостерігала, як тріщать і бризкають іскрами поліна, сповнюючи кімнату теплом, а думки її в цей час линули до Якова Македона. З яким хвилюванням мріяла вона про бажану зустріч з ним. Як хотілося їй, щоб він, любий, був зараз біля неї, голубив її, співав чудові пісні, граючи на своїй старенькій, але милій серцю гармонії.
— Невже я ще й досі люблю його? — запитувала вона себе, позираючи зволоженими очима на вогонь. Губи її ледь здригались, серце прискорено билось, і в такі хвилини їй здавалося, що Яків стоїть поруч, милується її красою, простягає до неї руки, говорить хмільні слова: "Люблю тебе... Софіє. Одна ти була, є і будеш у моєму серці, в моїй душі навіки. Кращої за тебе нема для мене жінки в світі. Люблю!.."
Вона відкидається на спинку м'якого крісла, заплющує очі, тихо шепоче:
— І я... Я теж люблю тебе, Якове. Ніхто мені не потрібний... Про тебе думаю... рідний ти мій...
Софія здавна любить Якова. Тому його відмовлення виїхати з фронту до слободи особливою образою запало в душу. І хоч їй дуже хотілося тоді побути з ним віч-на-віч, але гордість взяла в ній тимчасово верх, не дозволивши їй спинити коханого в ту хвилину, коли він зібрався йти. Розлючена Софія тоді дуже неуважно слухала племінника, Трохимового сина, що хвастався своїми успіхами у жінок, розповідав з безсоромною одвертістю про свої пригоди й легкі перемоги. А Лук'янів син, слухаючи двоюрідного брата, дурнувато посміхався й мовчав.
Софію мучило питання: "Чому відмовився Яків? Чому? Що трапилось? Розлюбив він мене, полюбив іншу?"
І чим більше думала вона про це, тим переконливішою ставала її догадка: "Яків закохався в Ніну Черкашину".
Жагучим вогнем спалахнули безумні ревнощі, та поруч з ревнощами в Софіїній душі жила й образа. Він, що не мав нічого, крім столярного верстата і своїх умілих робочих рук, не захотів ні розкошів, ні ситого життя, відштовхнув її од себе, як злиденну наймичку, і цим категоричним відмовленням завдав їй болю й невимовних мук.
Випровадивши племінників і лишившись сама в кімнаті, Софія металася, мов звір. Образа палила її гірше вогню, викликаючи буйний гнів.
Але минув час, і злість на Якова поступово вщухла, як вщухає всякий біль. Жила вона тепер єдиною надією, що ось закінчиться війна, Яків повернеться до слободи, Ніна поїде собі до Брянська. В розлуці вони забудуть одне одного, і тоді Софія все владнає і Яків таки стане її чоловіком та батьком її майбутніх дітей.
У каміні горіли дрова. Одсвіти яскравого полум'я вигравали на її обличчі і платті. Софія, взявши дзеркало, почала уважно себе розглядати.
— Невже Ніна краща за мене?
Із дзеркала дивилися на неї темні блискучі очі. Пасма густого волосся обрамляли правильні риси обличчя. Особливо красиві в Софії губи. Вони завжди червоні, мов спілі й соковиті вишні. Яків дуже любив їх цілувати.
"Гарна. Адже я сама знаю, що гарна".
І раптом в Софіїних очах з'явився переляк. Вона побачила сиву волосину. І ця, здавалося на перший погляд, дрібниця глибоко схвилювала її. Вирвавши цю першу і поки що єдину сиву волосину, вона поклала її собі на коліна, уважно розглядаючи:
"Що ж це я, старіти починаю? Так рано... Мені ж усього двадцять чотири роки. І справді засиділася я в своїх кімнатах. Правду каже Трохим. Треба покататися на тройці. І обов'язково на масляну".
Софія підвелася з крісла, засвітила лампу і, взявши рахівницю, приступила до роботи. Вона перечитувала ділові папери, відмічала щось на них червоним олівцем, потім знову бралася підраховувати.
Увійшла Поля, тихенько поклала біля каміна оберемок дров.
— Зайдеш до старого Македона. Нехай завтра навідається сюди. Є для нього робота.— І Софія продовжувала перечитувати договори, купчі, розписки, цінні папери, розгонисто підписуючи їх.
І стукали під її довгими пальцями, метаючись по сталевих прутиках, блискучі кісточки рахівниці.
Трохим Іванович навіть схуд, ніде не знаходячи собі спокою. Він у снах бачить Софіїну скриньку з червоного дерева, повну золота і паперових грошей. А скільки в неї нерухомого майна І Будинок, майстерні, ліс, сіножаті, кращі в слободі землі,— все це могло б належати йому, коли б з Софією що-небудь сталося. Удень і вночі він тільки й думав про сестрине багатство. Ці думки заважали працювати, і вже не раз траплялося, що він, замість соняшникової олії, наливав у пляшку гасу або, розраховуючись, давав здачі більше, ніж належало; в розмовах з покупцями часом відповідав невлад, дивуючи їх, але люди пояснювали це нещастям, яке трапилося з його братом Лук'яном, з яким Трохим Іванович, проживши багато років, ні разу не посварився; ніхто не чув, щоб вони один одного обізвали при сторонніх людях недобрим словом.
Ніхто не догадувався, про що думав Трохим Іванович, хоч спостережливим покупцям і здавалася дивною його поведінка. Олімпіада могла б розказати про чоловіка, як іноді, прокинувшись серед ночі, він тихенько виходив до сусідньої кімнати і, ставши там на коліна перед іконами, гаряче молився. Цього раніше ніколи з ним не бувало. Дружина мимоволі прислухалася до його тихого нерозбірливого шепоту, і в душі її зароджувалось недобре передчуття якоїсь страшної, неминучої біди. Вставав Трохим Іванович, як завжди, рано. Снідав і йшов до бакалійної крамниці.
Сьогодні покупців було мало. Трохим Іванович відпустив Сукачисі пляшку гасу, спитав про чоловіка, чи пише листи, чи часто буває в боях. Потім зайшли чоловіки, купили кілька пачок махорки, і один з них розповів про страшний випадок.
— У лісі знову з'явилися вовки. Цієї ночі їхав з сусіднього села чоловік на санях. Конячка слабосила, стара. Налетіла їх ціла зграя, розірвали коня і мужика на шматки. От і знай, де тебе смерть підстерігає.
Трохим Іванович мовчки слухав розповідь, спитав тільки, з якого села був той чоловік, куди їхав, але цього ніхто не знав. Погомоніли ще про циган-баришників, що з'явилися в слободі з учорашнього дня. Напевне, кудись на ярмарок їдуть, а їхні дружини й дочки ходять по хатах жебрачити та ворожити.
До бакалійної крамниці увійшла група циган. Купивши два фунти ковбаси і булки, вони тут же почали їсти, а Безсалий, стежачи за ними, щоб чого-небудь не потягли з прилавка, розпитував їх, куди їдуть, чи довго збираються жити в слободі, чи тільки спинилися оце проїздом.
— Проїздом,— неохоче відповів чорнобородий, блискаючи очима з-під насуплених брів.— Вночі рушаємо далі. Часу в нас малувато, а путь далека.
Але куди саме їдуть — не сказав. Поївши ковбасу та булку, вони пішли. А Безсалий, дивлячись їм услід, немовби завмер, вражений несподіваною думкою, що сяйнула в нього, наче блискавка.
Увечері, на перший день масляної, Трохим Іванович одягнув кожух, шапку, взувся в валянки. Олімпіада, стежачи за ним, спитала:
— Куди їхати збираєшся?
— Нікуди не збираюсь.
Він відповів їй таким тоном, що вона більше не наважилась розпитувати. Олімпіада пам'ятала роки, коли Трохим, бувало, на масляну одягався ось так, як зараз, ішов на вулицю, до молоді, співав разом з усіма:
Шум ходить, рибу ловить,
А шумиха продає,
Що заробить — те й проп'є.
А потім, сміючись, вибирав найміцнішого хлопця.
— Ти, чи що, виводити "шума" будеш?
— Можу,— охоче погоджувався той і в свою чергу запитував:
— А ви будете "рибою"?
— Давай!
Дівчата й хлопці, взявши одне одного за руки, бігли вулицею живим, нерозривним ланцюгом. "Вожак" круто спинявся, дугою вигинаючи ланцюг, а останній у цьому ланцюгу Трохим Іванович летів з усього розгону в білий пухкий замет. Першими до нього на виручку поспішали дівчата. З сміхом і жартами вони допомагали бакалійнику підвестися на ноги, рукавицями, а то й просто голою рукою обтрушували сніг. Трохим Іванович мружив повеселілі очі, діставав з кишені найдешевші цукерки, розкидав їх по снігу. І коли дівчата, штовхаючи одна одну, кидалися підбирати, він стежив за ними, щиро сміявся і про все потім розповідав дома Олімпіаді.
"Може, і зараз оце йде він "шума" водити,— подумала дружина, з докором дивлячись на чоловіка.— Чи здурів оце на старість? Не розуміє, що і роки його вже не ті, і час інший. Люди засміють. У госпіталі лежить поранений син, а батько розважатися задумав". Але зупинити його все ж не наважилась.
Олімпіада не бачила, зате бачили люди, як він, вийшовши з слободи, завернув згодом на дорогу, що вела до ізаровського лісу. Перед очима лягло широке, вкрите глибоким снігом поле. Праворуч у лощовині тяглася вулиця Широкий Яр. Де-не-де в хатах засвічувались вогні. Ліворуч 'від дороги, на вершині гори, виднілися засніжені дерев'яні корпуси келій жіночого монастиря "Тіхвінська пустинь". Там теж густо рясніли вогники. Одразу ж за монастирськими стінами починався ліс. Чорною смугою тягнувся він до обрію, зливаючись удалині з потемнілим небом. Туди ж вела і дорога, добре укочена саньми.
Трохиму Івановичу було страшно. Ніде ні душі. Він часто озирався, наче за кожним його кроком хтось пильно стежив. Довгий кожух заважав йому йти швидше. Ставало душно. Але вже було видно мамврійський дуб, до якого він і поспішав.
Минуло ще кілька хвилин, і Трохим Іванович досяг своєї мети. Сховавшись за стовбуром вікового дуба, він пильно стежив за дорогою.
(Продовження на наступній сторінці)