Софія, накривши страву таким же великим блюдом, щоб вона не так швидко вистигала, вийшла з кімнати. Лук'ян стаз перед дзеркалом, старанно пригладив волосся, розчесав пальцями руду, як охра, бороду. Біля порога лежав Валет, розумними очима стежив за своїм хазяїном. Лук'ян кинув йому шматок хліба, і зголоднілий собака жадібно з'їв, підібравши навіть крихти. За дверима почулися кроки. Лук'ян з напруженим хвилюванням ждав. Відчинивши двері, Софія сказала молодиці:
— Заходь! Не бійся. Собака не кусається. Я ж казала тобі: сторонніх нема. Всі свої.
Солдатка багато чого знала про Лук'янові пригоди і зараз, побачивши його, хотіла було повернути назад, але зустріла гострий незадоволений погляд хазяйки, почула її тихі погрозливі слова:
— Подумай. Адже й тебе можу так самр вигнати з роботи, як Марину Сукачиху. Іди! — підштовхнула вона в спину молодицю, і та злякано переступила через поріг.
— Що це ти, Метеличихо, так боязко заходиш? Чи не впізнала мене?
— Я нічого... Я така завжди... соромлива...
— А ти будь сміливішою. Не до турків у дім прийшла. Свої люди... Ну, здрастуй,— і він, простягнувши їй руку, відчув, як солдатка вся здригнулась, бистро глянула на нього і, бліднучи, схилила голову. Цей короткий погляд її красивих очей, наче вогонь, обпалив Лук'яна. Він мимоволі подумав про неї: "Та й добра ж молодиця",— а вголос сказав:
— Зайців забив з чоловікової рушниці. Доброю рушницею твій Метелик полював. Ну ось, самому мені скучно. Вирішив я почастувати Софію і тебе свіжою заячиною. Пом'янемо покійника сипа. Сідай, Метеличихо, сідай біля мене.
Але Метеличиха стояла, як і раніше, бліда, несмілива, і тільки очі її, сповнені тривоги, дивилися то на Лук'яна, то на Софію. Ніколи в житті вона не відчувала такого пекучого сорому, як зараз. Немов вільну пташину, спіймали її оці владні, недобрі люди, затаївши свої чорні наміри, про які вона, звичайно, догадувалась.
У слободі немало було розмов про Лук'яна, його гульбища та свавілля. Часто він, напившись п'яним, безцеремонно заходив у хату до якоїсь солдатки. І не смій йому перечити ні в чому, якщо не хочеш зазнати кривди на свою голову. Лук'ян злопам'ятний і жорстокий. Образи ніколи не забуде і не простить. З такою людиною не те що сидіти за одним столом, а навіть зустрічатися на вулиці Метеличисі було неприємно.
Він узяв її за руку, посадив біля себе. Софія сіла проти них.
Лук'ян почав з коньяку, а Софії та Метеличисі налив солодкого й міцного вина.
— Бери,— наказала Софія.
Метеличиха тремтячою рукою взяла красиву стопку. Кілька гранатових крапель упало на коштовну скатерть.
— Ой! — скрикнула солдатка, злякано глянувши на Софію.— Ще не пила, а скатерть... Я виперу потім... дасте мені... Я знаю, як виводити плями від вина.
— Нічого...— посміхнулась Софія і, цокнувшись із братом, а потім з солдаткою, випила до дна.
— Молодець, сестро! Умієш, працювати, умієш і пити!
— Чого доброго, а пити... Тут великого розуму не потрібно.— Помітивши, що Метеличиха все ще тримає свою стопку невипитою, Софія додала: — Такого вина ти зроду не пробувала. Пий до дна! Пий відразу!
Метеличиха випила.
— Ось так! А тепер я тобі заячини дам,— і Лук'ян, відрізавши кращий шматок, поклав його на тарілку солдатці.— їж! Заєць смачний...
Мимоволі пригадалося їй недавнє минуле, коли чоловік, повертаючись з полювання, частенько приносив додому одного, а бувало, що й двох зайців. Метеличиха смажила їх так само.
— Гв я індиків, перепелів, диких качок їв. Та смачніше заячини для мене нічого в світі нема,— говорив Лук'ян, закушуючи.
В його бороді застрявали крихти. Він цього не помічав. Софія подала йому рушника. Він мовчки витер бороду, налив усім коньяку. Метеличиха, відпивши трохи гіркуватого міцного напою, одставила стопку.
— Ти закушуй, голубко, закушуй більше,— радив Лук'ян, крякнувши від задоволення.— Добрий коньяк... А ти, Софіє, чому не їси?
На сходах почулися чиїсь кроки. До кімнати увійшов Трохим Іванович.
— Як ти потрапив сюди? — спитала Софія.— Адже парадний хід закрито.
— Через майстерню. Що ж я, ходів не знаю в твоєму домі? — І заздрісним поглядом па кілька секунд спинився на за-хмілілому братові.
— Заячину їсте? — Не чекаючи запрошення, сів до столу, налив собі вина і, ні з ким не цокнувшись, випив, потім втупився очима в Метеличиху. "А ти, мовляв, чого тут?" Швидко все зрозумівши, він навмисно став її розпитувати про чоловіка, чи часто надсилає з фронту листи, чи збирається приїхати додому на побивку, адже, 'чув Безсалий, Метелика теж було поранено, як і Олександра.
Розпитуючи, Трохим Іванович не зводив з неї очей. Його презирливо-насмішкуватий погляд бентежив її. Вона вгадувала його, думки й почувала ще більшу розгубленість, зніяковілість, сором.
Незадоволений був його появою і Лук'ян. Спочатку він мовчки слухав брата, потім, прямо глянувши йому в обличчя, спитав:
— Ти чого сюди, в справі чи просто так?
Лук'ян бачив, з якою люттю метнув на нього очима брат, але, швидко оволодівши собою, Трохим лагідно посміхнувся, витер рушником рот і, дивлячись на сестру масними очима, сказав:
— Я, Софочко, до тебе не просто в гості...
— Знову хочеш грошей просити? Не дам!
— Бачиш, яка ти недобра, Софочко. Іще не знаєш, в чому справа, а вже сердишся. Я, Софочко, вирішив нову крамницю придбати, зайшов оце до тебе, щоб разом піти подивитися. Думаю мануфактурою торгувати і галантерейними товарами. Але для мене це діло нове, хочу оглянути добре, порадитися з тобою. Перед тим як платити гроші, треба бачити власними очима, що купуєш. Може, підемо? Це ненадовго. Ти кмітлива... тебе вони не посміють обдурити. Допоможи мені, Софочко, в новому ділі.
— Добре. Ходімо! — погодилась Софія, встаючи з-за столу.
Трохим Іванович більше не дивився на брата, до якого почував завжди глуху неприязнь, що часом переростала в найлютішу ненависть. Щось подібне відчув він і зараз, коли побачив Лук'яна в доброму настрої, побачив, як по-братському він бесідував з Софією. З ним ось, Трохимом, так ніколи не посидить Софочка і не почастує вином, а намагається завжди якнайшвидше позбутися, наче він їй не рідний брат, а зовсім чужа, стороння людина. І від цього ущімливого почуття в душі його підіймалася образа на сестру, хоч цю образу він вдало приховував в улесливій посмішці, в голосі вкрадливо-єлейному. Зате давався простір іншим думкам і почуттям, що насунули, мов хмара. Цих почуттів не треба було приховувати. Гнівом і люттю була переповнена душа старшого брата до Лук'яна. Але, боячись розсердити сваркою Софочку, він все ж стримував свій гнів. Поговорять вони колись з ним віч-на-віч, а тут не місце і не час займатися цим, бо є справи важливіші.
— Ви посидьте, а я скоро повернусь,— сказала Софія, глянувши на Лук'яна. Він зрозумів її бистрий, обіцяючий погляд і вдячно посміхнувся до неї.
Софія вийшла з Трохимом, а Лук'ян, замкнувши двері на ключ, поклав його собі до кишені,
— Навіщо ви ховаєте? — спитала з тривогою Метеличиха, і настороженість її збільшилась.
— Бачиш, зайшов ось Трохим. А там, гляди, ще кого-небудь принесе чортяка. А я хочу бути тільки з тобою, щоб ніхто не заважав.— І розчервонілий Лук'ян взяв за плече Метеличиху.— Хороша...
— Ви.,, не балуйтесь! — різко й гидливо відсахнулась молодиця, наче до її тіла приторкнулася коростява рука.
— Чи бач, яка недоторка! Може, вип'ємо ще? — і він налив у чарки вина.— Цокнемось?
Випив, а її чарка так і залишилася стояти незайманою.
— Одімкніть. Мені треба ЁЖе йти до майстерні.— І Метеличиха рішуче попрямувала до дверей, але, почувши позад себе різкий окрик, спинилася...
— Стій! Валет, не пускати!
Собака, що досі лежав спокійно біля порога, загарчав, оскаливши білі гострі зуби.
— Він тебе звідси не випустить.
Хмільний Лук'ян підійшов до Метеличихи. Сильною рукою притягнув її до себе.
— Не смійте... кричатиму...
— Навіщо ж кричати? Краще по-доброму, по-хорошому... Я тобі подарунок дам... Грошей дам...
Метеличиха з жахом дивилася в його очі, сповнені тваринної пристрасті, виривалася з його сильних рук.
— Кричатиму!.. Не займайте! Рятуйте! Ряту-у-у.м
Широкою спітнілою долонею Лук'ян закрив їй рот, дихнув п'яним перегаром в її обличчя.
Не пам'ятаючи себе, Метеличиха впилася зубами в його руку й вирвалась із цупких обіймів...
— Ах, так? Кусатися?..
Руде волосся розкуйовдилось, очі стали вузькими, заблищала в них нестримна похіть.
— Все одно моєю будеш!
— Добром прошу... Не займайте мене, Лук'яне Івановичу... Одімкніть двері. Мені треба йти... Пустіть, а то дружині вашій розкажу... Візьму ось і розкажу... Як вам не соромно? Літня людина...
Але він, не звертаючи уваги на її слова, широко розставив руки, знову пішов до неї.
— Моєю будеш, моєю....
— Не займай! Чуєш?
І в цих словах, сказаних тихо, прозвучала рішучість і погроза. В очах її вже не було страху, але горів такий вогонь ненависті, презирства й зневаги, що Лук'ян сторопів.
— Мені? Ти мені погрожуєш? Зімну! Кажу ж тобі, все одно моєю будеш...
(Продовження на наступній сторінці)