Метеличиха спритно схопила рушницю, звела курок.
— Стрілятиму! Не підходь!
Лук'ян спинився. Блискавкою майнула в його свідомості думка: "А що, як торохне в мене зарядом дробу?" Одігнав від себе цю неймовірну думку.
"Хіба відважиться вона стріляти в людину? Просто налякати хоче, але я ні... Я не з полохливих... Я бабів не боюсь... І ця теж моєю буде... Буде!"
Хустка сповзла з голови, важкі пасма волосся розсипалися по плечах, і вона стала ще привабливішою, ще красивішою, викликаючи в ньому непереборне бажання оволодіти нею.
"Хороша Метеличиха! Ой і гарна ж молодиця!"
— Ти не вистрілиш...— сказав Лук'ян, похитуючись.— Побоїшся... Адже за вбивство до Сибіру... Так... На каторгу. А в тебе синок... у тебе чоловік...
— Діставай ключ! Відмикай двері! — обірвала його Метеличиха. Голос її звучав владно, очі горіли рішучістю, холодною відвагою.
— Поклади рушницю, дурна бабо! — суворо, сказав Лук'ян.— Це тобі не іграшки... Вона заряджена.— Зміркувавши, що сказав образливі слова, Лук'ян посміхнувся.— Ти не дивися, що я рудий та некрасивий. Я можу приголубити. Я знаю, жінки мою ласку люблять.
— Уб'ю! — ще тихше попередила Метеличиха, але він чи знову не повірив у її погрозу, чи не почув того, що вона йому сказала. Ступив до неї крок — і раптом гучний постріл пролунав по тихих кімнатах ізаровського особняка.
Лук'ян навіть не крикнув. Він тільки вирячив на солдатку очі, в яких застигло надзвичайне здивування і тваринний переляк.
— Убила...
Похитнувшись, він упав.
Ні жива ні мертва стояла Метеличиха біля стіни. Вона не думала стріляти, а тільки хотіла налякати його, щоб швидше вийти з цієї хитро задуманої пастки. Постріл гримнув несподівано для неї самої. Випустивши рушницю, яка ще диміла, солдатка з жахом дивилася на Лук'яна, помічаючи, як біла сорочка на грудях у нього почала вкриватися червоними плямами. Метеличиха кинулась до дверей, але вірний хазяїнові пес загарчав на неї знову. Вона дико метнулася назад до стола, бліда, розгублена.
Треба взяти в Лук'яна ключ і, поки ще він живий, кликати на допомогу людей. Пригадалися слова, сказані ним недавно: "За вбивство можуть до Сибіру... на каторгу... А в тебе синок... у тебе чоловік..." Холодний піт виступив у Метеличихи на лобі.
"Адже я ненавмисно... Я зовсім не думала в нього... Я тільки хотіла налякати... Як же Володя?.. Що з ним буде? Що буде тепер зі мною? Невже тюрма?.. Сибір?.. Розлука з сином? Адже Лук'ян живий... Його ще можна врятувати... Тільки витягнути з кишені ключ, одігнати від дверей собаку. Зараз я сама... я візьму..."
Тремтячою рукою вона намірилась було полізти до його кишені за ключем.
Лук'ян трохи підвівся, розкрив рота, хотів щось сказати, але впав обличчям на килим і, забруднюючи його кров'ю, затих...
Почулися схвильовані голоси, тривожні крики.
— Люди, люди! За мною! Я бачила... Софія повела її до себе.
Уже на сходах чути тупіт ніг. Ось чиїсь кулаки різко й сильно загрюкали в двері, а Метеличиха стоїть, немовби скам'яніла, стоїть безпомічна, розгублена вкрай.
Почулось шарудіння ключа. Цокнув засув. Розчинилися навстіж двері — і до кімнати увірвалася Софія, а слідом за нею солдатки, стривожені пострілом. Спинившись біля порога, вони з жахом дивилися на Лук'яна, що лежав біля вікна, і на Метеличиху, обличчя якої було біліше за стіну. Дивилися й не розуміли, що трапилось. Чи п'яний він так простягся, чи його таки забито?
24
Метеличиху відправлено під конвоєм до повітового міста. Там її судитимуть, а потім, можливо, поженуть до Сибіру на каторжні роботи, а може, сидітиме вона в повітовій тюрмі.
• Дома у Метеличихи залишився тільки дев'ятилітній Володь-ка. Не можна було спокійно дивитися, як виривалася з страж-никових рук солдатка, благаючи відпустити її додому хоч на хвилинку, щоб попрощатися з сином. їй не дозволили. А син у той день, немов безпритульний, ходив біля Софіїного дому, чекаючи, коли ж, нарешті, вийде з майстерні його мати. Та мати чомусь не виходила. Якийсь хлопчик, пізнавши Володьку, спитав:
— Кого ждеш?
— Маму.
Хлопчисько свиснув.
— Шукай вітра в полі... Твоя мама в дядька Лук'яна з рушниці трахнула. Повели її стражники до міста. Я теж бачив, як вели. Он по тій дорозі, де телефонні стовпи.
Хлопчисько побіг собі, а Володька стояв, приголомшений страшною звісткою.
"Мама... з рушниці... Навіщо їй стріляти в Лук'яна? Моя мама зовсім не зла. Вона добра, дуже добра. Я ж знаю..."
В душі хлопчика зростала тривога, страх, відчай.
— Мамо, мамочко! Ма...— і, зірвавшись з місця, побіг уздовж вулиці, не знаючи, куди й для чого. А коли слобода залишилася вже позаду, він побачив перед собою дорогу, що безконечно тягнулася в далечінь. Йому стало моторошно, наче там, де ця дорога зливалася з обрієм, починався для нього новий, невідомий і страшний світ. Хлопчик спинився. Серце його билося прискорено. Ніде ні душі. Тільки одноманітно гули під вітром телефонні дроти.
"А може, набрехав мені? — з'явилася раптом думка.— Треба в Софії спитати. Вона, напевно, всю правду мені скаже".
Те, про що говорено йому, виявилося правдою. Вперше Володька ночував у хаті сам, чуйно прислухаючись до найменшого шарудіння за вікном. Кілька днів доглядали його сусіди, а потім залишили напризволяще, бо в кожного з них були свої діти, свої турботи.
Скоро Володьки в слободі не стало. Може, пішов шукати матір і, збившись з дороги, де-небудь замерз у снігу, а може, потрапив на річці в ополонку і втопився, бо ось уже другий тиждень ні вранці, ні ввечері з комина не в'ється сизий димок. Сусіди, знаючи, що господарів нема, почали брати з хліва заготовлений на зиму сушняк, а коли його не стало, взялися розбирати солом'яну покрівлю. Зима була люта, а палива ні за що купити.
Про Лук'яна швидко забули, а він, пролежавши місяців зо два в слобідській лікарні, виписався звідти зовсім здоровим. Лише трошки схуд, очі стали глибшими та чомусь загострився ніс.
Не зразу Лук'ян потрапив додому. Закортіло провідати сестру. Софія була йому рада і, жартівливо погрожуючи пальцем, дорікала:
— Опікся на одній, тепер розпусничати більше не будеш. Лук'ян засміявсь.
— Дурна баба, але одчайдушна. Я думав, не вистрілить, а вона... Смілива солдатка. З такою молодичкою я б охоче посидів наодинці.— І, дивлячись на сестру, попрохав: — Почастуй мене, Софіє, коньячком чи горілкою. З морозу це ліки саме підходящі.
Софія поставила на стіл графинчик з настояною горілкою, закуску, сіла поруч. Швидко п'яніючи, брат лукаво підморгував їй.
— Чуєш, Софіє, влаштуй мені... солдатку яку-небудь молоденьку на годинку-другу... Сама вибери, тільки смирну.
— Руда борода! Безсоромні твої очі... Подумай, про що мене просиш....
— Подумав... Я знаю, ти жінці моїй нічого не розкажеш, а мені охота... трошки согрішити...
— Ух ти ж, ненаситний!— сказала вона, і в очах її заграли блудливі іскорки.— Влаштую. Зажди трохи, приведу смирненьку.
...Трохим Іванович не сподівався, що Лук'ян виживе й вийде з лікарні здоровим. Він уже вписав його до своєї граматки "за упокой", гаряче молився за новопреставлену грішну душу, хитруючи з самим богом, і, щоб задобрити Всевишнього, кожного разу, буваючи в церкві, купував воскові свічі, ставив їх перед іконою Миколи-угодника. Освітлене вогнями мудре і добре обличчя святого старця трохи бентежило бакалійника, наче перед ним була не ікона, а стояв живий бувалий старик, мовчки стежив за ним, все бачив, угадував навіть його гріховні задуми.
Трохим Іванович намагався не дивитися в обличчя святого, а спиняв свій погляд на його ногах, обутих в сандалі, майстерно змальовані невідомим іконописцем. На склі ікони відбивалися миготливі й рясні вогники дешевих свічок.
— І прості мне всякіє согрєшенія, вольниє і нєвольниє,— шепотів слова молитви Трохим Іванович, земно вклоняючись.
Кожного ранку він прислухався, чи не дзвонять у слобідській церкві "на схід душі". Та дзвони мовчали. Ніхто не сповіщав бакалійника про братову смерть. І тоді тривожні думки все частіше починали непокоїти його.
"Невже виживе? Стільки дробу увігнала в його тіло — і не помре?"
Молився він гаряче, замовляв акафісти. І навіть тоді, коли стояв на колінах перед іконою, думки про Софіїне багатство невідступно переслідували його. Трохим Іванович намагався бути якнайласкавішим з сестрою. Навідуючись до неї вечорами, він сідав у крісло, стежив за грайливим полум'ям каміна, мовчки й зосереджено про щось думав. Але останнім часом
Трохим Іванович став помічати, що Софія неохоче пускає його до себе в дім, трошки навіть побоюється, коли він сидить мовчки. От і сьогодні прийшов Трохим Іванович провідати сестру і, потираючи з морозу руки, говорив:
— Що трапилося з тобою, рідна Софочко? Коли б не зайшов до тебе, ти все дома. Раніше хоч кататися їздила на тройці, а тепер стала домосідкою, за кимсь сумуєш чи скучаєш. Я все бачу, не сліпий.
— Правда твоя, давно не каталася на тройці.
— Післязавтра масляна. У слободі молодь буде веселитися всю ніч, придумувати різні гри та витівки. Ось би в таку ніч покататися на рисаках!
— Що ж, може, і покатаюсь,— непевно сказала Софія, дивлячись на брата.
(Продовження на наступній сторінці)