"Це кара господня...— подумав він, і його охопив ще більший жах.— За що? Я ж нічого їй не зробив поганого... Навіщо мені вбивати сестру? Це я так, налякати її трохи хотів... Клянусь прахом матері... Врятуй і помилуй... Не доведи, царице-заступнице... Одведи гнів свій, господи,— белькотів він, бліднучи.— Розірвуть... З'явиться зграя, і розірвуть мене на шматки... Адже я знаю, ікла у них... Господи!"
Вовк, посидівши ще з хвилину, зник у чагарниках. Трохиму Івановичу немовби хтось шепнув на вухо: "Біжи!"
І він побіг що було духу. Тваринний страх затьмарив у голові всі думки, крім однієї: "Швидше вибратися з лісу, втекти від страшної небезпеки".
І тільки коли ліс залишився вже далеко позаду, а спереду з'явилися слобідські хати, захеканий Трохим Іванович зупинився трошки перепочити. Ніщо в світі не змогло б його заманити тепер знову до лісу.
Додому повернувся стривожений і блідий. Дружина, глянувши на нього, спитала, що з ним трапилось. Він, нічого не відповідаючи, наказав засвітити лампадку. А вночі, коли всі заснули, став на коліна й почав гаряче молитися.
Олімпіада не знала, що вимолював у бога її чоловік.
26
Так само, як убивцю невідома сила тягне подивитися на місце злочину, так і Трохим Безсалий не міг перебороти в собі бажання побачити Софочку. Прийшов він до неї на другий день вранці. Вона, посадивши його за стіл, частувала гарячим кофе, розповідала про вчорашній випадок. Сполохані коні несли її з такою швидкістю, що ні стримати, ні тим більше зупинити їх Софія не змогла. Ще ніколи в житті не лякалась вона так, як у ту хвилину, коли їй здалося, що ось-ось перекинуться сани і вона, потрапивши під них, буде або скалічена, або забита.
— Значить, правду кажуть, що в лісі знову з'явилися вовкц. А я не вірив, думав, брешуть. Звідки вовкам тут узятись? Давно про них не чули.
Трохим Іванович розповів Софочці, як цими днями вовча зграя наскочила в лісі на селянина і розірвала його разом з конем. Але, розповідаючи про цей випадок, він ні єдиним словом не обмовився сестрі, що бачив її вчора і вовка бачив, який ото сполохав її коней, і що сам він ледве уникнув страшної небезпеки.
Софія, помітивши у брата порожню чашку, спитала:
— Може, ще вип'єш одну? Давай наллю.
— Ти більше не їздь до лісу, а то, не дай боже, ще й тебе вовки розірвуть,— сказав Трохим Іванович.
Софія пильно глянула на брата.
— Ну і що ж, коли розірвуть? Ти будеш тоді жити в моєму домі. Жив би? — і засміялась, але в очах її блиснули недобрі вогники.— Знаю, відчуваю — не любиш ти мене, Трохиме.
Заздриш мені. А ось Лук'ян... Лук'ян дійсно любить, як сестру, любить і поважає.
— Ай-я-яй! Такі слова говориш старшому братові. Як же я можу тебе не любити? Хіба ти мені чужа? Хіба не я тебе маленькою няньчив, на руках носив, іграшки тобі купував, а ти, Софочко, тепер мене ображаєш. Згадай, хто тебе в люди вивів? Я! Коли б не мої старання, хіба ти вийшла б заміж за Ізарова? НіІ Не вийшла б. Я все влаштував. І ти, Софочко, повинна це цінувати. Ти молода, тобі ще жити й жити. А я... У мене син майже ровесник тобі. Щось почав снитися часто. І сни нехороші. Все грошей просить.
Софія мовчки слухала брата, не зводячи з нього своїх допитливих очей. Схилившись над чашкою, він боявся дивитися їй в обличчя. І коли погляди їхні все ж зустрічалися, він перший схиляв голову і швидко й багато говорив Софочці про самовіддану братню любов, розхвалював її розум, заздрив її знайомству з діловими людьми.
Трохим Іванович почув, як по сходах, гримлячи милицями, підіймався якийсь каліка.
— Ось так кожний день з ранку до вечора ходять різні жебраки. Просто життя від них нема. По хатах вештаються, у крамниці просять. Солдати-каліки, жінки, діти. Всім дай що-небудь. А що я їм дам? Що?
Розчинилися двері, і біля порога зупинився Пимон Базалій з корзиночкою, в якій лежав столярний інструмент.
■ — Андрій Степанович зараз майструє шафу, а мене до вас послав. "Піди,— каже,— Пимоне, до Софії Іванівни. їй столяр потрібний". Так я оце й прибув.
Софія підвелася з крісла.
— Столяр мені дійсно потрібний. Треба крісла відремонтувати трохи, нову поличку на кухні зробити, підправити стіл: бачиш, як він розсохся.
— Це можна. Це справа нескладна. Все буде в порядку,— говорив Пимон, кинувши оком на речі, які доведеться йому лагодити.
Столярне майстерство припало Пимонові по душі. Він швидко оволодів ним і почав виконувати замовлення слободян на столи, стільці, скрині не тільки в строк, але й добре. Замовці були задоволені його роботою, а сам майстер став усе частіше думати про те, щоб придбати власний столярний верстат і вже самостійно приймати замовлення.
Не гаючись, Пимон вийняв з корзинки інструмент і приступив до роботи. Корзинка стояла поблизу Трохима Івановича, його увагу привернула до себе стамеска, точнісінько така, яку вже він бачив у столяра Македона, коли замовляв труну для сина. Тільки на цій була інша колодочка, а на колодочці майстерно вирізані дві букви "П. Б." — ім'я і прізвище її власника.
До кімнати ввійшла Поля. Софія, звертаючись до неї, сказала:
— Я відлучуся годинки на дві, а ти вже доглядай тут за всім. Почастуй чоловіка, він, може, ще не снідав.
— Та я вже їв. Спасибі,— відповів Пимон, чомусь ніяковіючи.
Трохим Іванович непомітно витягнув з корзинки стамеску, швидко сховав її собі у валянок і, спокійно перевернувши на блюдечку чашку догори дном, перехрестився, подякував сестрі і разом з нею вийшов з кімнати. Поля причинила за ними двері.
— Пимоне, налити тобі чашку?
Не чекаючи згоди, вона принесла з кухні гаряче кофе, посадила чоловіка за стіл, ніжно й дбайливо заходилася його частувати. Пимон із задоволенням пив солодке кофе, розглядаючи багато обставлену кімнату, куди потрапив він уперше.
— Живе Софія...
— Заможно,— і дружина глянула на чоловіка. Чуже багатство й розкоші не викликали в ній жадібної заздрості, і їй навіть трошки смішно, що ось Пимон звертає увагу на обстановку кімнати, на дорогі крісла, килими, дзеркала; а їй же доводиться стільки вкладати труда, щоб все це тримати в зразковому порядку й чистоті. Ні, не про багатство вона думала в ці хвилини. Іншими почуттями була сповнена душа її — світла, чиста, мов джерельна вода.
Полі приємно було дивитися на чоловіка, як він пив кофе, їв булку, як неквапливо пальцями розгладжував свою пишну бороду і чомусь посміхався. Ця мовчазна посмішка, наче живий вогонь, незримо торкнувшись її душі, запалювала вогники в очах, з яких струмувало спокійне, ніжне світло невгасимого й самовідданого кохання.
— Один килим продати б, і в господарстві маєш коня або й двох. Бачу я, стала Софія баринею.
Випивши ще одну чашку кофе, Пимон приступив до роботи.
27
Трохим Іванович добре знав, що сьогодні надвечір, закінчивши роботу, Пимон разом з дружиною пішов додому. Софія лишилася одна. Кращого моменту й бажати не треба. Безсалий уже кілька разів заходив до бакалійної крамниці, де під мішками з борошном була схована Пимонова стамеска.
Добре не обдумавши своїх дій, він зважився на страшний крок. Але в такому стані, як зараз, Трохим Іванович не міг зберегти ясний розум і спокій. Давнішнє бажання оволоділо ним — забити сестру. А вже потім, захопивши її багатство, він зуміє як-небудь викрутитись. Гроші зроблять все, що потрібно! А Пимона з його дружиною засудять як убивців. На суді безперечно спитають:
"Хто відчинив двері в дім Софії Іванівни Ізарової?" Звичайно, служниця. Адже ніхто не знає, як він, Трохим Іванович, в різний час буваючи в домі Софочки, непомітно знімав мірку з ключів, вдавлюючи їх у шматочки м'якого воску. А потім їздив до Харкова, і там майстер по цих зразках виготував йому ключі. Маючи їх, можна було проникнути навіть до Софоччи-ної спальні. Адже всім відомо в слободі, як бідує Пимон. Йому треба обладнати хоча б маленьку, але власну столярну майстерню. Йому необхідно також придбати інструмент, різні лаки для поліровки меблів, дошки. Взагалі йому потрібні гроші.
Сам Безсалий чув на базарі, як Пимон, розповідаючи про фронт, зводив свої розповіді до того, що бідні люди на своїх плечах виносять весь тягар війни, терплять всілякі нестатки, бідують, а тим часом Софія Ізарова загрібає гроші тисячами, наживаючись на війні.
Трохим Іванович, хоч і чув ці розмови, але сестрі нічого не говорив. А тепер ось настав найзручніший момент братися за діло. Аби тільки пощастило її забити, а потім уже він зуміє так обставити справу, що Пимон Базалій разом з дружиною мовби позаздрилися на Софоччині гроші. Убивство здійснене з метою грабіжництва. Убивців схоплять. І першим незаперечним доказом проти них буде скривавлена стамеска з вирізаними на ній буквами "П. Б." (Пимон Базалій).
Безсалому здавалось, що таким чином дуже легко буде одвести від себе підозру властей, обвинувативши у злочині Пимона Базалія та його дружину. Немов у гарячці, Трохим Іванович чекав глибокої ночі. І коли стінний годинник пробив дванадцять, він встав з ліжка.
Дружина мовчки стежила за ним. Ось він уже одягнув пальто, шапку, перехрестився на ікону і, крадучись, попрямував до порога.
— Трохиме, ти куди?
Метнув на дружину злісний погляд і, нічого не відповідаючи, вийшов, тихо причинивши за собою двері.
(Продовження на наступній сторінці)