«Бусли летять до лісу» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Бусли летять до лісу»

A- A+ A A1 A2 A3

В цю хвилину вона була прекрасна, і він дививсь на неї, не в змозі одірвати своїх очей, відчуваючи, як гаряча кров розливається по всьому тілу, туманить голову, збуджує в ньому пристрасне бажання обійняти її, поцілувати в оці повні вишневі губи...

І він обійняв її. Не пручалась. Дівочі губи потяглися до його губів...

На обличчя її падали краплі з віт, шумів дощ, шуміла над ними верба.

Несподівано вирвалась з обіймів, побігла...

— Галю! Галю!

Не оберталась, тільки майнула між лозами її біла вишивана сорочка.

"Втекла... Це я винен, я! Нащо було таке робити. Образилась чи злякалася? Злякалась..."

Побіг доганяти, але Галя наче крізь землю провалилась. Даремно він гукав її, даремно оглядав навколишні кущі.

Ніде її не було.

Злива швидко вщухала. Світлішало небо.

Не чекаючи, поки розгодиниться зовсім, Максим узяв недокінчений пейзаж, наловлену рибу та й пішов навпростець до переправи.

З-за хмар визирнуло сонце, заблищали умиті трави, кущі, лози, дерева. Над піскуватими берегами починала здійматися пара. По той бік річки біля човна сидів Грицько. Не чекаючи, поки його гукнуть, він одчалив від берега.

— Добре вас намочило,— сказав Грицько, оглядаючи Максимову одежу.— Я на пристані заховався, а тут колгоспниці мене гукають. Перевіз дівчат — жінки кличуть. І їх перевіз. А тоді дощ як уперіщить — ледве встиг до пристані добігти.

— Спасибі тобі за вудку...

— Нема за що дякувати.

— А ти, Грицько, не помітив... Чи переїжджала тут... дівчина у вишиваній сорочці?

Хлопець байдуже відповів:

— Тут їх багато переїжджало у вишиваних сорочках. Сідайте.— Попливли. Грицько, оцінюючи в'язку з рибою, сказав:— Оце буде що їсти. Окунці добрі. А малого йоржика треба було б назад у воду пустити — хай би підростав.

Над річкою літали чайки. Понад берегом з вудками вже стояли хлопчики, та Максим не звертав на них уваги, бо думав він у цю хвилину про Галю.

"Не могла ж вона переправитись. У таку зливу хто б же її перевозив?"

Та протилежний берег був порожнім. Ніхто не виходив з ліз, ніхто не прямував до переправи.

"А може, вона десь там залишилася і просушує одежу?"

Човен вдарився носом у пісок. Подякувавши за перевіз, Максим пішов собі берегом. Виблискували лози. На подзьобаному дощем піску залишалися відбитки його босих ніг.

Зустрілися дачниці, що простували на пляж. Одна з них, позираючи на рибу, спитала:

— Де це ви купили?

— Ніде не купив — сам наловив,— відповів неохоче.

А за кілька хвилин він уже йшов стежкою через город. З докором зустріла його на ґанку мати:

— І риба того не варта, як оце ти промок увесь біля річки.

— Нічого, висохне. Зате риби наловив. Добра буде юшка.

— Тут і на юшку вистачить... і на смаження... Мерщій же переодягайся та сідай обідати. А то, бач, аж очі позападали.

— Чому б їм позападати? Таке, мамо, скажете.

Минув день. Надходив теплий літній вечір. Із-за Десни поверталася череда, здіймаючи пахучий пил з дороги.

Пройшли повз двір сільські хлопчики з саморобними вудками. Кожен ніс добру в'язку риби. Потім з провулочка з'явився Грицько з веслами на плечах. Побачивши на ґанкові Максима, спинився.

— А я й не знав, що ви тут живете.

— Заходь у гості, добру книжку дам почитати. Хлопець поставив весла.

Загорілися очі цікавістю.

— Ану покажіть. Тільки як про Робінзона, так я вже читав. І Жюль Верна перечитав, і Гайдара. У нас добра шкільна бібліотека. А потім ще колгоспна є. Там теж дуже багато книг.

— Я тобі дам... знаєш яку? Я тобі дам твори Васильченка.

— Ну, давайте, подивлюся.

А коли взяв книжку, несподівано запитав:

— Ви не боїтеся?

— Чого?

— А я от візьму та й не поверну її вам.

— Повернеш. Я тебе розшукаю. Ти хлопець на селі помітний.

Така оцінка сподобалась Грицькові.

Він обережно поклав томик під руку, взяв весла па плече.

— Почитаю з хлопцями біля пристані, почитаю й рибалкам на дозвіллі. Вони люблять слухати.

Він одійшов кілька кроків, потім, згадавши щось, повернувся назад.

— Колись ви питали в мене, щоб сорочку вишити. Хочете, то ходіть зараз до моєї сестри. Не пошкодуєте. Добре вам зробить. Я її попрошу, і вона для мене постарається.

З хати вийшла Максимова мати, оглянула хлопця.

— А чий же це молодець?

— Це Грицько — мій приятель. Запрошує до себе. Сестра в нього вишивальниця.

— Що ж, піди домовся з нею.

— Піду.

Через якийсь час Грицько з Максимом завернули у вузеньку й тиху вуличку. Позвисало над нею гілля вишень, шовковиць, слив. З річки поверталася качка з каченятами. Мукало посеред дороги теля, припнуте на вірьовці до кілочка.

— Оце ось і наша хата.

Над хатою широко розкинула своє гілля стара тополя. А перед вікнами буйно цвіли рожі, багряними кущами горіла красоля, звивались на тичинах кручені паничі, жовтіли чорнобривці... І кожна квітка, здавалося, хотіла зазирнути до хати, хизуючись перед шибкою своєю красою: "А подивіться, мовляв, яка я гарна". Поблизу хати стояв хлівець. Хрюкав у ньому підсвинок, бродили по двору гусенята.

Грицько, поставивши біля ґанку весла, сказав:

— Зайдемо до хати.

Ввійшли. Крізь вікна пробивалося тьмяне світло. Чебрець та холодна м'ята, зірвані на лугу, сповняли хату приємними пахощами. Долівка, немов па зелені свята, була притрушена свіжою травою.

— Це сестра... Любить, щоб у хаті добре пахло. Чебрецю та м'яти понаносить — немає чим дихати.— І він розкрив вікно.— Вона, мабуть, на городі порається з матір'ю. Я її гукну.

Та гукать не довелося, бо через поріг переступила мати. Максим упізнав її. Це ж вона колись збирала в затоці черепашки.

— Драстуйте! — привіталась господиня до Максима і поставила на припічок чавунчик з картоплею.— Мабуть, сорочку принесли вишивати? Посидьте. Дочка до криниці пішла. Зараз повернеться. Вона в мене майстерниця. Колись і я вишивала... Та при каганці, та, бува, сидиш, сидиш вечорами, що вже й мережки не видно. Все в тебе перед очима зливається... А тепер от недобачаю. Правда, дочку навчила...

Грицько вибіг з хати, а мати, увімкнувши електричну лампочку, сіла край стола.

— Ходять до нас дачники. На тому тижні принесла одна платтячко дівчині вишити, потім сорочку... То я вже помагала. Воно в других є батько, є хазяїн, дбає про сім'ю, а нам самим треба заробляти. *

— А де ж ваш чоловік?

— Забито... Смертю героя поліг у цю війну... У сорок третьому році одержала чорнову... Зосталася з двома дітьми. Що робити? Куди йти? Та спасибі людям, допомогли на перший час. А тепер, я вам скажу, хоч і вдовою лишилась, а живу непогано. Маю на трудодні хліб і до хліба... маю город... є в мене поросятко, є птиця... Діти мої взимку до школи ходять. А закінчать десятирічку — поїдуть далі вчитися. Я темна була, неосвічена, а діти мої хай вчаться. Тепер широка їм дорога у світ. Ви теж, мабуть, науку пройшли?

— Я закінчив художній інститут... Два роки тому...

— Отож і дочка все клопочеться. "Оце,— каже,— на "відмінно" скінчу десятирічку, попрацюю літо в колгоспі, а на осінь поїду до Києва". Хоче теж вищу науку пройти. А я дивлюсь на неї та, вірите, іноді аж заплачу. Де ж це видано, щоб вдовині діти по таких школах училися. Ну, правда, діти в мене хороші, не жаліюсь, обоє відмінники, обоє роботящі.

Знадвору почувся голос Грицька:

— Іди швидше. Тебе дожидає дачник з Києва. Сорочку приніс вишивати.— І, влетівши до хати, повідомив: — Ось вона вже йде.

Зняв з голови кашкет, кинув на скриню.

Розчинились двері, і через поріг переступила з повним відром води Галя.

— Здрастуйте!..— привіталась і наче скам'яніла одразу. Стоїть біля порога, дивиться на Максима, слова не може вимовить...

— Що це ти, дочко, наче в гості прийшла?

Галя, поставивши відро не там, де треба, рвучко розчинила двері й вибігла з хати.

— Що з нею? — підвелася біля стола стривожена мати, глянула на Максима, але нічого не спитала, бо помітила, як він теж розгубився і чомусь почав одразу збиратися додому.

— Піду... Мабуть, не хоче мені Галя сорочки вишивати.

— Що значить не хоче? — Мати взяла з Максимових рук сорочку й, глянувши в очі гостеві, промовила: — Ще такого не було з нашою Галею... Втекла... А чого?

Грицько, спостерігаючи цю сцену, догадався, нащо Максим запитував у нього вдень: "Чи не переїжджала тут дівчина у вишиваній сорочці?" Значить, він зустрічався вже з Галею. Щось сталося між ними, а що саме — ніяк не міг розгадати. Тільки очі в Грицька стали хитруватими. Стежив за матір'ю, за Максимом, але сам у розмову не втручався.

— Якщо Галя вишиє сорочку, ти мені, Грицько, принесеш. Добре? Я заплачу за роботу... хоч і зараз... Принесеш?

— А чого ж... принесу. Тільки гроші тоді й заплатите, коли робота буде зроблена. Так же, мамо?

— А так... Гроші наперед не беремо...

— Дивіться... Може, треба...

— Ні-ні, навіть не говоріть такого...— заперечила мати.— А сорочку вам вишиє... за це я ручусь... Вишиє добре, тоді й заплатите...

(Продовження на наступній сторінці)