«Бусли летять до лісу» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Бусли летять до лісу»

A- A+ A A1 A2 A3

По той бік річки стояли дві жінки, просили перевозу. Не поспішаючи, відчалив до них човен. Було чути, як падали з весла краплини. У житах співали перепели, кумкали озерні жаби. Лягали над рікою тужливі крики чайок. Ось промчала одна з них над головою в Максима і каменем упала поблизу берега. А коли знялася знову в повітря, на фоні рожевого неба було помітно в її носику рибинку.

Максим, роздягнувшись, кинувся в воду. Вода була тепліша, ніж удень. На сході ще жевріло небо, але вже засвічувалися в ньому поодинокі зорі.

Після купання Максим сів на березі, залюбки слухав перепелів, що виспівували по той бік річки в хлібах; часом впліталися в ті співи деркачі або лунав різкий чаїний крик і завмирав десь у дальніх лозах.

Із-за сільських садів підводився багряний, як красоля, місяць, і займалась, рум'янилась під ним у затоці вода.

Максим пішов від Десни. Приємно пахли лози, чіпляючись гілочками за сорочку. Та ось раптом з кущів з'явилася дівчина в косинці. Пізнав її, привітався:

— Добрий вечір, Галю!

Спинилась, дивиться в обличчя, осяяне місяцем.

— А, це ви? Рибалка...— засміялась, побігла в кущі — і нема її.

Чи оця несподівана зустріч, чи сміх дзвінкий, чи короткий блиск її здивованих очей мимоволі збунтував Максима. Немов зачарований, стояв він, дивлячись у той бік, куди зникла Галя.

"Як га зірка вечірня... Скотилася — й нема. Куди ж це вона? Невже купатися при місяці? А може, на побачення до когось поспішає?"

Постояв іще якийсь час, прислухаючись, чи не гомонить де парубоцький голос, чи не шелестить лоза від поквапної* дівочої ходи. Та ніде не чути нічого. Тихі лози, пахучі, замріяні... Тільки місяць обціловує й голубить їх своїм сяйвом, і від того видаються вони ще красивішими.

Вдома зустріла його мати докорами.

— Забарився, а ти його дожидай. Та всякі думки голову непокоять. Не ходи вечорами купатися, а то ще втопишся на глибокому.

— Що я, маленький чи плавати не вмію?

— Саме ті й топляться, що плавати вміють. Гляди, судорога схопить на глибині — от і пішов на дно.

— Не турбуйтеся. Я плавець добрий.— І обійняв за плечі стареньку.— Ви краще скажіть, де ви поділи мою рибу?

— Юшки наварила.

— Ви не смійтеся. Ось я завтра встану до схід сонця, піду до озера. Напевне, щось там піймаю: або щуку, або окуня.

— Добре... А то чистила, чистила ті три рибинки, та аж руки в мене заболіли...— жартувала мати.

Після вечері Максим примостився на колоді біля тину. Пройшла повз нього якась жінка з дитям на руках, привіталась. І знову нікого нема.

Потім у вулиці з'явився гурт хлопців з гармоністом, порівнявся з Максимом.

— Здоров, Якове! Уже повернувся? — І хотів було підійти парубок, щоб привітатись, та його за сорочку смикнув товариш:

— Не бачиш хіба? То ж не Яків...

І знову проходять повз нього то двоє, то троє. Але ось увагу привернула дівоча постать.

"Галя? Невже вона? Ні, мабуть, помилився".

Дівчина, спинившись біля сусідньої хати, стукає в шибку. На мить визирає з вікна обличчя подружки:

— Зараз вийду.

І двоє їх згодом наближаються до Максима. Ось уже порівнялись з хазяйською коморою, минають ворота...

— Це ти, Якове? — запитує дівчина, приглядаючись до Максима.

— Та це ж той дачник, що я тобі говорила...— І з сміхом дівчата побігли далі.

— Галю, заждіть... Спинилась, жде.

Саме в цю хвилину з-за хмари виплив місяць, і його яскравий промінь освітив її всю.

Максим помітив у її очах здивування і водночас цікавість.

Тут же, в присутності подруги, він ДОМОВИВС5І з Галею про зустріч і, заручившись згодою, так зрадів, так гаряче тис дівчині руку, що вона мимоволі розсміялася.

— За що ж мені дякувати? Краще скажіть, чи подаруєте мені потім на згадку?

— Обіцяю. Завтра вас ждатиму... Добре?

— Гаразд. Прийду надвечір, після роботи.— І Галя з подругою пішли собі далі, а Максим зайшов на подвір'я і сів на приступці ґанку, милуючись і повновидим місяцем, і сонною шовковицею, дрімливими вербами й узорчатими кущами лози, що причаїлися в кінці городу. Навколо тиша... ніч...

Галя додержала свого слова.

Мало не два тижні зустрічалася вона з Максимом, коли була в неї вільна година. 1 за цей час обоє встигли так подружити між собою, наче знали вже одне одного багато літ.

А може, то була не тільки дружба? Бо Максим місця собі не знаходив, якщо вона чомусь не приходила до нього в умовлений час. Він тоді ставав похмурий, мовчазний. Душу його огортала журба. Та досить було з'явитися Галі, як одразу в очах його спалахувала нестримна, нічим не затьмарена радість...

Так визріває квітка, зігріта сонцем, що ось-ось має розпустити свої пишні пелюстки. Так, певно, й в серцях їхніх народжувалось кохання, хоч про нього не говорилося між ними ані слова.

Сьогодні Максим встав на світанку і цим здивував матір.

— Куди це ти так рано зібрався?

— До озера піду.

— Все одно, мабуть, не зловиш нічого, а час прогаєш. Та не поснідаєш вчасно, й на обід запізнишся. Я краще на базарі куплю доброї риби.

— Та я не рибалити. ¿1 працюватиму.

Швидко одягнувся. Мати поклала йому шматок хліба, баклажанів, кілька качанів кукурудзи, яку він особливо любив.

Пішов з хати. Сонце ще не сходило, але вже рум'яно займалося на сході небо.

Поспішав. Минув уже лози, йшов понад затокою річки.

Тиха Десна. Ані хвильки. Наче першим льодком взялась поверхня. З криком літали над водою чайки.

Максим підійшов до місця перевозу. Біля човна, зігнувшись, сидів хлопчик.

"Спить",— подумав Максим і стиха гукнув:

— Ей, малий, перевезеш на той бік? Малий схопився відразу на ноги.

— Грицько? Оце ти так рано встаєш?

— Чого ж рано? Скоро сонце сходитиме. Може, кому треба через Десну переправитись. Всякі діла в людей...— Він узяв з човна весло.

— А ти ж добре вмієш правити човном?

Більшої образи для Грицька годі й шукати. Він навіть не знав, що відповісти на це запитання, а тільки сплюнув собі на руки та й сердито сказав:

— Сідайте.

Та хто не знає Грицькової майстерності? Він у яку завгодно непогоду, коли хай отакенні хвилі здіймаються, поведе свого човна. І ні вітер, ні навіть справжня буря його не злякає. Він виріс біля цієї річки, сотні людей перевіз і на цей, і на той бік, а ніколи ще не було якогось випадку...

— Це ж ви, мабуть, до озера зібралися? Озера у нас красиві. Ото, бачите, верба росте? Прямо до неї і йдіть. А захочете, підете далі, через поле, де наші колгоспники сьогодні сіно збиратимуть. Оте дальнє озеро більше й глибше, та й риба в ньому водиться добра.— Грицько круто повернув човна і несподівано запитав:—А для чого оця рама з полотном, і оці планки, і ящичок?

— Це не планки, це зветься мольберт, а в ящику — фарби, пензлі, палітра...

— Так ви будете студент маляр чи так просто... любитель-дачник?

— Ні, я не любитель-дачник.

— То, певне, булгактер?

— А чому ти так гадаєш? — І Максим щиро засміявся.— Хіба я схожий на бухгалтера?

— Трошки є... схожості... Торік у нашім селі цілий місяць жив один булгактер... Так він теж любив малювати.

— Ні, ти не вгадав. Я художник.

Помітно було, що йому не повірив Грицько, бо лукаво так усміхнувся, і вже потім, причаливши до берега, спитав:

— І ви все, як є, можете змалювати? І річку, і луг, і сіножаті?

— Можу.

— А мене зможете?

— І тебе зможу.

— Та невже?.. От коли б ви мою сестру змалювали. Вона добра вишивальниця. Зараз в артілі робить... Є у нас при колгоспі така артіль. Так її вишивку навіть до Києва возили на виставку.

— Оце добре, що в тебе сестра майстерниця. Мені сорочку треба вишити.

— Може... Вона все може: і скатерті, і рушники, і сорочки. Скажете, то я вас приведу до неї.

Максим, заплативши хлопцеві за перевіз, пішов піскуватим берегом до ліз, а вслід йому дивився Грицько й думав: "Бреше. Хіба такі художники бувають? Він — як усі... І нічого в ньому немає такого... Не інакше булгактер".

Одіпхнув човна, поплив на той бік, де стояли вже дві колгоспниці з серпами в руках, гукаючи перевозу.

З лозяних кущів виходила колгоспна череда. Хльоскали батоги пастухів. Під сотнями ратиць хлюпотіла вода. Худоба вплав переправлялася на той бік річки, де були запашні й ситі луги.

Максим, минувши густі зарості ожини, переплетені хмелем, опинився на поляні. І тут, наче в казці, перед очима постало чарівне й тихе озеро.

Знялася з нього пара диких качок, прохурчала крилами над головою і швидко зникла, сівши, пониє, иа тихій заводі річки.

Густі лози, немов вінок, обрамляли собою берег. Виросла понад водою густа й сита трапа, а під берегами і латаття, і кропивка, і водорості. Наче у величезному акваріумі, плавали тут зграйки дрібної риби.

Максим почав працювати.

Підводилось сонце. Ставало душно. Починали дошкуляти комарі. До берега підпливла зелена жаба, витріщилась банькуватими очима на художника і нікуди не втікає.

Та тільки майнула по воді крилата тінь від коршака, як одразу жаба зникла під лататтям.

Раптом зашаруділо поблизу гілля, а через хвилину з густої зелені ліз з'явився Грицько.

(Продовження на наступній сторінці)