«Бусли летять до лісу» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Бусли летять до лісу»

A- A+ A A1 A2 A3

Вийшов з кімнати. В хатах уже горіли вогні. Біля сусідського двору грав гармоніст, танцювали дівчата, маячили в парубоцьких руках вогники цигарок. Один з юнаків, добре вибиваючи в бубон, час від часу підсвистував та вигукував: "Ех-ха! Піддай жару, піддай іще!"

Максим завернув у знайому вуличку. Назустріч йому йшло троє дівчат, співаючи пісню:

...Пригадай той вишневий садок, Де ми вперше зустрілись з тобою ..

Дівчата співали добре, але коли наблизились до Максима, несподівано замовкли. Одна з них, приглядаючись до нього, спитала:

— Це ти, Якове? — і, побачивши, що помилилась, удавано скрикнула: — Ой, якийсь дядько чужий!

Сміючись, вони побігли геть, а через деякий час Максим знову почув:

...Пригадай, твоя руса коса На колінах у мене лежала...

І знову пісня обірвалась.

— Галю, та куди ж ти йдеш від нас?

— Я вас дожену...

Максим обернувся, виразно почувши її голос, і тепер не зводив з неї очей. Вона у темній хустині, в темному жакеті. Ніколи б її не впізнав.

— Це ви, Максиме?

— Я— Добрий вечір, Галю,— привітався з нею.

— Ви, певне, до нас оце йдете? А я ще не закінчила вишивати... Завтра або позавтрьому сама вам принесу. Знаєте, дуже багато роботи було в колгоспі, то я забарилася з вишиванням. Іще хочу вам подякувати за портрет. Добра згадка у мене лишиться...

— І в мене теж...

Помовчали якусь хвилину, тоді Максим спитав;

— А куди це ви зібралися?

— До колбуду. Сьогодні там концерт. А ми йдемо вулицею, побачила я вас і думаю: ви чи не ви? Та аж повернулася оце перевірити.

— А вам дуже хочеться піти з подругами?

— Та ні... Вони можуть і самі. Дівчата-а-а!— гукнула до них Галя звучним і сильним голосом.— Не чекайте мене. Я потім прийду!..

Завернули у провулочок. Максим узяв Галю під руку.

— Ви пробачте мені,— почала вона хвилюючись.— Якось тоді вийшло все по-дурному... в хаті... І сама не знаю, що зі мною сталося. Ви не сердитесь на мене?

— А чого б я мав сердитись?

— Я давно хотіла з вами побачитись... хотіла сказати вам, щоб ви не думали про мене чогось поганого... бо там... біля озера... я сама не знаю, як воно трапилось...

— А ви шкодуєте?

— Не треба... Не треба згадувати! — якось особливо вимовила Галя.

— Чому не згадувати? Я ніколи не забуду того озера. Я навіть змалював його... Галю, знаєте що? Ходімо зі мною до Десни. Днів через два-три я виїжджаю звідси. Хтозна коли доведеться тут побувати знову. А біля річки прекрасно.

— Холодно там... А втім, ходімо.

Тиха ріка. Не хлюпочуть хвилі в берег. Прояснилось небо, горять у ньому зірки, і яскраво відбивається їхнє сяйво у воді. Маячать то тут, то там дороговказні ліхтарики. А глянеш у даль — ціла низка тих вогнів, розкиданих у тьмі, мерехтить, переливається...

Максим з Галею сидять у човні, припнутому до берега, дивляться на ріку.

— Виїжджаєте... так швидко...— промовляє Галя, і в голосі її відчувається журба.

— Пора... Два місяці минуло. Трохи відпочив і особливо попрацював тут добре. А післязавтра і вам треба до школи йти.

— Треба...— І, глянувши в далечінь, сказала: — Пароплав он, бачите?.. З Києва... Мабуть, "Молоков", а може, й "Котовський".

Максим теж подивився в той бік. Між надбережними ліхтарями, немов волосожар, відсвічували рясні вогники, рухливі й далекі.

Над головою почулося тривожне курликання.

— Журавлі відлітають... Чуєте?

Обоє вдивлялись у зоряне небо, але нічого там не могли помітити, хоч журавлиний клекіт ставав усе виразнішим.

— Скоро й бусли відлетять у теплі краї,— промовила з сумом Галя.— А коли вони прилітатимуть, я згадуватиму вас.

Він ніжно гладив її руку, тримаючи в своїй руці, а повз них спокійно текла Десна, і здавалося, в її глибинах ще одне таке ж глибоке й безмежне небо сяяло мерехтливими зірками.

— Поїдете, і хто зна, чи згадаєте ви про мене. Якась там десятикласниця зустрілася біля Десни... Забудете... Правда ж, забудете? — І дивилась йому в очі, ждала, що відповість на ці слова.

— Ні, не забуду вас, Галю... ніколи...

Вогні пароплава ставали все виразнішими. Дивилися на ті вогні мовчки. Потім несподівано Максим запитав:

— Хто такий Яків?

— А син вашої сусідки, де ви дачу наймали. Він бухгалтером у колгоспі робить. А зараз па курсах. Все вмовляє мене: "Закінчуй школу та поженимось з тобою". А я хочу вчитися. Я на той рік до Києва поїду. Мрію про університет. Максиме, гляньте...

— Бачу... Зірка скотилася.

Темнішою ставала ніч. Яскравіше світилися в небі зорі, і все яскравіше горіли вогні пасажирського пароплава, що наближався до невеликої наддеснянської пристані.

Вранці до двору під'їхала автомашина. Поклали в неї речі, картини, посуд, а тоді Максимова мати почала прощатися з хазяйкою.

— Бувайте здорові! Може, коли надумаєтесь знову до нашого села приїхати,— не минайте моєї хати. Я вам одведу світлицю — будете задоволені.

— Спасибі... За все спасибі.— І мати, перед тим як сісти в кабінку, спитала: — Може б, і ти, Максиме, зі мною поїхав?

— Ні, мамо. Я ж вам сказав — хочу востаннє оце зранку порибалити, а в Києві буду надвечір.

— Ну, то я тебе ждатиму.

Рушила машина, залишаючи на дорозі ялинковий слід від коліс, а Максим узяв свою вудочку й попрямував до річки.

У затоці жінки мочили коноплі, придушуючи їх кілками й камінцями, а ще далі, на піскуватому березі, якась молодиця прала білизну. Стояв біля неї хлопчик, у картузику, в довгій сорочці. Видно, змерз уже, та від матері не одходив ані на крок.

Ось і знайомі човни. Здається, зараз вийде з кущів Грицько й запитає: "Може, вас на той бік перевезти? В озері добрі ловляться окуні".

Та не видно вже Грицька біля річки. Мабуть, пішов до школи.

З заходу насувалася хмара. Темніла вода.

Біля пристані босоногі хлопчаки ловили вудками рибу. У кожного з них була добра в'язка верховодок, йоржів та окунчиків.

Максим одійшов собі далі, закинув гачок — і відразу клюнуло. Витягнув сріблясту верховодку. Дрібна риба бралася навдивовижу добре. За якусь годину Максим уже мав цілу в'язку. Пароплав чомусь запізнювався. Все чорнішою від хмари ставала вода. І хоч не видно було в небі блискавиць, не лунало громове рокотання, та відчувалось, що надходить злива. На сизому тлі неба яскраво вимальовувались руді копиці сіна. Змійка диких качок чи гусей, з'явившись хтозна-звідки, летіла назустріч тій хмарі.

— Квитки вже дають, квитки! — гукав; вибігши з пристані, хлопчик. Значить, незабаром має бути пароплав. Максим віддав свою вудку й рибу хлопцям і цим немало їх здивував.

Налетів буряний вітер, розбурхав річку, зашумів у лозах і деревах.

Повтікали від річки хлопчики, поховалися.

Зайшов до приміщення і Максим. Ставши біля вікна, проти якого росла молоденька верба, він стежив за Десною, за лозами.

Немилосердно, як і тоді, під час літньої грози, метав їх вітер, било їх косим дощем. Раптом між кущами майнула постать дівчини чи молодиці. Потім знову з'явилась на кілька секунд. Максима немовби хто в серце вдарив.

— Галя!..

Не вагаючись, він вибіг їй назустріч.

— От добре... А я думала, вже не застану,— говорила вона задихаючись.— Я додому... а хазяйка каже: "Нема... до пароплава..." Я сюди помчала, а воно дощ...

Жакет на ній — хоч викрути. На обличчі краплі води. З хустини тече.

— Ходімо до приміщення.

— Не хочу туди,— сказала Галя.— Станемо ось тут, під навісом.

Буря швидко вщухала.

По Десні, наближаючись до пристані, підпливав пароплав.

Дівчина вийняла з-під жакета зав'язану в хустину сорочку, що її тільки сьогодні закінчила вишивати.

Максим дістав з кишені гроші, бажаючи заплатити їй за труд, але зрозумів, що цього не слід робити.

— Не ображайте мене, Максиме. Я грошей все одно не візьму. Хай це буде вам від мене... на згадку...— В очах її світився жаль і смуток.— От поїдете зараз, і вже я вас не побачу... Може, і ніколи більше не побачимось... Щось мені серце віщує...— І, глянувши йому в обличчя, спитала: — Чи на те літо... приїдете до нас?

— Не знаю, Галю.

— От бачите... Недарма моє серце... А ви приїжджайте. У нас добре відпочивати. У нас пляж хороший і річка...

Причалив пароплав. Зійшли на нього по трапу всі пасажири, а Максим все ще стоїть з Галею на березі.

— Ей ви, молодята!—гукнув до них жартівливо начальник пристані.— Зараз будемо відчалювать.

Міцно потисли одне одному руки.

— Галю, будеш у Києві — заходь. Мою адресу ти знаєш... Обов'язково заходь... Ждатиму...

Галя нічого не відповіла, тільки ще раз глянула йому в очі й тихо промовила на прощання:

— Приїжджайте...

Не обертаючись, він швидко пішов до пароплава.

Матроси забрали трап. Пролунав потужний гудок, завирувала, запінилась під колесами вода.

На піскуваті береги, мов кінські гриви, накочувались піняві хвилі, розмивали грунт, бушували, підмиваючи довге коріння ліз та осокорів.