«Бусли летять до лісу» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Бусли летять до лісу»

A- A+ A A1 A2 A3

— Малюєте? — запитав він, насовуючи на лоба козирок.

— Малюю... А ти будеш тут рибу ловити?

— Попробую,— сказав Грицько тоном досвідченого рибалки, розмотуючи саморобну вудку.

Диво дивне. Бачив Максим, як одразу ж почало клювати, і гусячий поплавець зник під водою. Спокійно витягнув Грицько окуня, нанизав на лозину і знову закинув гачок на те саме місце.

І знову витяг окуня.

— Щастить тобі,— сказав Максим,— тільки що прийшов — і вже он яких два окуні маєш.

— А це нам невдивовижу. Коли матері треба па юшку, я прийду сюди на годину чи дві й отаку низку додому несу. Ловити їх треба вміючи.

Між лататтям знову вирувала вода. Розчепіривши колючі плавники, метався на гачку окунь.

— На добре місце натрапив.

— А я на цьому місці завжди їх ловлю. Оце тут, та ще за полем є озеро. Там теж окуні водяться.

Грицько, помітивши, що в його бік часто зиркає художник, спитав:

— Що ви на мене так дивитесь? Може, збираєтесь малювати?

— Отак і сиди.

Та хіба ж міг Грицько спокійно всидіти? Його вже не приваблювали окуні, яких можна ловити щодня. Він неуважно стежив за поплавцем, бо дуже кортіло бодай одним оком глянути на полотно, де вправна рука художника наносила пензлем барвисті мазки.

— Получається що-небудь?

— Получається.

— А мені покажете?

— Як змалюю,— покажу.

— А довго ще треба сидіти, бо мене мати ждуть біля річки?

Та як же здивувався Грицько, коли через якусь годину глянув на полотно. В очах хлопця було і здивування, і водночас захоплення, й повага до молодого художника.

— Ото ви так умієте? Ну все ж, усе вийшло схожим, навіть кривулясте вудлище, і те схоже.— І Грицько, збивши кашкет на потилицю, спитав: — А скільки вам за таку картину риби дати? Чи, може, грошима хочете?

Максим засміявся:

— Ой Грицько! Та хіба ж я на продаж це роблю? Самому потрібно. Я зараз працюю над великою картиною, і це теж мені пригодиться.

— Шкода,— промовив розчаровано хлопець.— А то б я вас щодня на човні перевозив... і брав би на п'ятак дешевше.— Грицько почав змотувати вудку.— Треба не баритись. Поки мати білизну перуть, а я їм риби принесу. А що ж це ви сьогодні не рибалите? — хитрувато глянув на Максима.— Може, вудку забули? Так я вам свою ось позичу, а будете додому повертатися — віддасте.

— Хіба що перепочину трохи.

— Отут і ставайте, иа моєму місці. Окунь — він на дні береться... Ну, то я пішов...— І, взявши лозину, на якій ворушились, виблискуючи темнуватими поясами, окуні, Грицько швидко зник у лозах, а Максим змінив наживку і закинув гачок між лататтям. Відразу почало клювати. Витягнув окуня. "По рибу я тепер тільки сюди ходитиму",— вирішив він, чіпляючи знову свіжу наживку.

Захопившись рибальством, Максим не помітив, як шуміли навколо пахучі лози. Тиха вода все частіше вкривалася брижами.

Клювало добре. Хто зна, чи вдруге пощастить так ловити, тому Максим не звернув навіть уваги на хмару, що насувалась до сонця і ось-ось могла його заступити, не думав він також у ці хвилини й про малювання.

"Оце іще раз закину та й піду звідси". Але, як на зло, зачепився гачок. Почав смикати вудлище — нічогісінько.

А хмари вже навалою сунуть над озером. А вітер шумить у вербах, ламає з них дрібне гілля.

Лунають десь поблизу дівочі голоси, сміх, крики:

— Сховаймось, дівчата, під вербами!

— Бачиш, яка хмара надходить. Біжімо до переправи!

— Не встигнете!..

Сміх і жарти чути вже далі. Та ось із зеленої лози до озера несподівано виходить Галя.

— Ви... тут?

На ній вишивана сорочка, темна спідничка. Галя, розчервоніла й рум'яна від бігу, не сподівалася зустріти тут Максима і зараз не знала, що їй робити. Чи доганяти подруг, чи залишитися і перестояти зливу під вербою.

— Ми оце на сіножаті копиці клали, а воно, бачте, яке надходить.

Насувалась сиза, густа й грізна хмара, захопивши собою увесь виднокруг. Спалахували блискавиці, а грім рокотав з такою силою, наче рушились кам'яні гори.

— У мене гачок зачепився, і ніяк його не одірву. Галя засміялась.

— А навіщо ж його одривати? — Підійшла до Максима.— Ану, давайте мені.

Засмаглі руки почали вертіти вудлищем, намотуючи на нього льоску. Максим мовчки стежив за нею. Ось уже край вудлища над лататтям, ось занурюється в воду, і Галя легко і просто відчеплює з глибини гачок.

— Отак це треба робити,— глянула в очі і чомусь зніяковіла сама.

— Дякую,— промовив Максим, стежачи за дівчиною.

— Сьогодні піймали що-небудь чи як тоді... на річці?..

— Чи піймав? — Максим вийняв з води в'язку риби.— А тепер буде що давати кошеняті?

— Не забули? — посміхнулася Галя, згадавши колишній жарт.

— Не забув.

Мигнула блискавиця, ударив грім.

— Ой, треба ховатися від дощу.

— А може, такий вітер хмари розжене?

Над озером пролетіли бусли — двоє, потім іще двоє, потім великим табунцем.

— Бачите?

— Бачу.

— Бусли летять до лісу — значить, буде дощ, добрий буде дощ,— сказала впевнено Галя.— Та й багато ж їх... Мабуть, з усього лугу зібралися.

Зроду не бачив Максим такого явища, тому він з особливою пожадливістю стежив за польотом птахів, намагаючись запам'ятати все до найдрібніших деталей, щоб відтворити колись оце, бачене ним, на полотні.

Розгорнувши крила й не змахуючи ними, бусли летять, підхоплені лише буряним вітром, що жене їх потужною силою до темної смуги Броварських лісів.

Верба росла на горбику. Звідси добре було видно луг, де нещодавно колгоспниці гребли сіно. Виділялися дальні лози, що їх метав на всі боки вітер. А над ними розляглося небо.

Бунтувалися в ньому хмари, перекриваючи одна одну,— то жовтуваті, то білі, як сніг, то, як попіл, сизі, вони закривали обрій, насувалися на річку, на озера. І вода в них ставала бурхливою.

— Знову бусли... Бачите?

Бусли летіли стороною. Бусли пролітали над головами, і зачарований Максим не зводив з них очей.

— Цього забути ніколи не можна...

Знову спалахувала, розрізала навпіл небо сліпуча блискавиця. Знов ударив грім.

— Станемо під вербу.

— І чого я не побігла з дівчатами? Вони, мабуть, встигли вже переправитись на той бік і сидять собі на пристані.

— А ви що... Ви, може, боїтесь зі мною залишатись? — спитав Максим, пильно глянувши дівчині в очі. Не витримала того погляду, схилила голову.

— Не вас... грози боюся. У нашому селі колись дівчину забило блискавицею.

— А я люблю... Бурю отаку люблю, грім. Ви тільки погляньте, яка краса! Яке небо... А лози... Що з ними робить вітер... Ні, такого, мабуть, і не побачиш більше...

— А може, мені побігти до переправи? Може, ще встигну? — І зрозуміла сама, що час уже прогаяно і тепер пізно тікати від дощу.

Падають перші краплини. Не летять більше до лісу бусли. Тільки хтозна-звідки взялися ластівки, в'ються в небі, розсікають крильми повітря.

— Намочить нас,— промовила Галя, тулячись спиною до верби.

Максим не чує її слів, не помічає її тривоги, захоплений надзвичайною картиною бурі, що її він мусить запам'ятати до най-дрібніших деталей.

А вже, мов прибій, шумить, наближається злива. Галя напинає над головою піджак, що його дала Максимові вранці мати, виряджаючи до річки.

— Я за один кінець, а ви, Максиме, за другий тримайтеся...

Озеро наче закипіло відразу під дощем. Глухо лопотіли краплі об широке латаття. А вітер метав лози, ламав на вербах гілля...

— Страшно,— промовила Галя.

Взяв її за руку, глянув в очі і не зміг одірвати погляду. В голові роїлись думки... "Запам'ятати цей вираз... запам'ятати..."

— Що ви так придивляєтесь до мене?

— Ніколи... не забуду...

Вона відвела очі, а він знову потім дивився на луг, де стояли копиці сіна, де виблискували, омиті першими краплями дощу, зелені лози, що їм ні на хвилину не давав спокою вітер, і здавалося — не гілля то гойдалось, а хтозна-звідки налетів морський прибій, бушує й гонить зеленаві хвилі аж до сизої Десни.

Максим відчув гаряче дівоче плече. Опам'ятався й несподівано запитав у неї:

— Галю, а ви... думали про мене? Схиливши голову, вона тихо промовила:

— Нащо це вам знати?

— А так... Може, тому, що я думав про пас.

— Ви? — здивовано перепитала і зашарілася ще дужче.— Ви, мабуть, жартуєте, смієтеся з мене?

— Чого ж сміятися? Правду кажу. Ударив грім.

І знову Галя, мов дитя, притислася на мить до Максима...

— Пробачте...

— Чого ж, можна,— поклав свою руку їй на плече.— Галю! — промовив до неї стиха.— Цієї зустрічі з тобою ніколи в житті не забуду.

Наче крила пташині, підвелись її темні брови, а очі засвітились потайною, не розкритою до кінця радістю й безмірним щастям.

— Скажіть... нащо ви запитували, чи думала про вас... Нащо?

(Продовження на наступній сторінці)