"Майдан громадський, то громада й мусить це зробити. Треба нагадати Карпові Нехльоді, а він голову сільради викличе, накаже йому привести до порядку майдан... Бо куди таке діло годиться? Скрізь па вулицях сухо, а тут майже до половини літа лисніє, не висихаючи, отаке багно".
Зараз біля цього багна стоїть гурт підпилих баришників.
— Му то як, полізеш?
— Полізу!
— А сядеш у калюжу?
— Дві чарки даси? — запитала Зуйка, нетвердо тримаючись на ногах.— Якщо дві чарки — тоді сяду.
— Три дамо...
— Пляшку поставимо гуртом!
— Тільки ще й руками поплескай.
У натовпі стояв і Гришка Галайчук. Йому шкода було старої жінки, але він боявся прогнівати оцих гуляк, які частують його, які дають йому часом шмат хліба, ковбаси, огірок або шматок сала. Ще раз він узяв Зуйку за руку:
— Отямся! Ти п'яна... Не йди, не сором себе!
— А що мені сором? Грошей уже немає, а випити ще хочеться... Не заважай мені, Гришо!
У гурті закричали:
— І справді, що ти їй заважаєш? Нехай іде! Пляшку горілки заробить.
— Ех, ви!..— крикнув гітарист, сповнений люті.— Хіба ви люди? Ви — звірі! Звірі! — і швидко пішов звідси геть, щоб не бачити такої ганьби й наруги над старою жінкою.
Зуйка перехрестилася до церкви, що вирізьблювалась на фоні зірчастого неба дзвіницею, і сказала:
— Прости мені, діво пречистая, що впилася дуже. Та не дам я себе на ганьбу і глум п'янюгам.
— Що? Ти відмовляєшся?
— Ми тобі три пляшки поставимо!
— Хочеш — чотири поставимо, тільки лізь у багнюку, розваж нас, Зуйко!
— Сам лізь туди, дурисвіте, а я гляну, якою свинею ти станеш, та досхочу посміюся з тебе. Бач, чого закортіло їм! Гадали, як баба Зуйка впилася, то вона... вона й розум свій пропила? Ні, не пропила... Сміятися надумали? А я тепер сама з вас посміюся... Що? Посміюся з гультяїв отаких, п'янюг нещасних!
— Ти, бабо, говори, та не заговорюйся.
— А що ти мені зробиш? Ти думаєш, боюся вас? Не боюся. Повиходили диви... дивитися, як баба Зуйка за чарку горілки у багно полізе... На сміх мене, на глум... Не діждетесь! Щоб вам чарка ота в горлянку не полізла та щоб вона вам розум затуманила, щоб вона вас, окаянних, з ніг позбивала! Отак і стійте біля цієї ковбані, а я додому... додому піду, бо спати мені охота... Спати...— І Зуйка, хитаючись, почовгала собі у темну вулицю.
Комсомольський клуб розмістився в колишньому будинку пана пристава. У найбільшій кімнаті, де була в нього світлиця, горіла зараз гасова лампа "молнія", освітлюючи юнаків і дівчат, які уважно слухали Єгора Шульгу.
А за темними вікнами біля густих кущів бузку, що вже ряснів рожевим суцвіттям, стояв з своїми однодумцями Матюша Жигай, і груди йому наливалися люттю.
— Без мене... Хто дозволив? Як посміли?
— І про що ото він їм так розпатякує? — запитав хтось із спільників, вказуючи на промовця, що азартно розмахував руками.
Очі в Єгора виблискували, кучеряві пасма волосся часом спадали на крутий лоб, і він відкидав їх назад різким рухом голови.
— Слухають... Ти дивись, Матюшо, як його слухають.
— За мною! — наказав ватажок і рішуче попрямував до ґанку.
— Я вважаю, товариші комсомольці й комсомолки, що нам з таким становищем не можна більше миритися, а треба прямо й одверто сказати — подібним людям не місце в рядах комсомолу!
І ці останні слова промовця почув Матюша Жигай, бо саме в цю хвилину він переступив поріг світлиці. Кілька секунд Матюша, примруживши очі, дивився на Єгора Шульгу, потім, різко обернувшись до дверей, владно гукнув:
— Заходь, братва!
Матюшині спільники мовчки розміщувались на вільних стільцях. Але по тому, як грюкали вони тими стільцями, як тхнуло від них перегаром самогону, було ясно для всіх, що прийшли вони на збори з лихим наміром.
Єгор метнув очима на Ольгу, та зрозуміла його застережливий погляд і у відповідь ледь хитнула головою: мовляв, не бійся за мене. Все я бачу, все розумію сама.
Матюша виждав, поки розмістилася його "братва", потім, не сідаючи, оглянув усіх, зупинившись найдовше поглядом на Ользі. В очах його світилася неприхована злість і образа. Губи тремтіли. Обличчя стало бліде.
— Хто?..— задихаючись, почав він.— Хто, я вас питаю, без дозволу секретаря осередку смів розпочинати збори? — І він підійшов до столу, де сиділа Ольга Ярош з кількома комсомольцями— Що це за президія? Я пропоную обрати для ведення зборів...
— Іди проспися,— сказала Ольга, не підводячись з місця.— Ти п'яний, а п'яним тут не місце!
— Що? — вирячив Матюша здивовані очі.— Мене?.. Проганяти?..— І він уп'явся руками в ріжок стола.— Я щось тут не добрав... Не розумію... Кому це сказано?
— Тобі сказано, колишньому секретареві осередку.
— Колишньому...— І він дико зареготав.— Як це — колишньому? А хто ж теперішній?
— Ще невідомо. Обраний новий склад бюро.
— Без мене?.. Без мого відома, без мого дозволу?! — І вже сміх його увірвався, видно тільки хижі очі, запалені гнівом.
— Тричі призначався твій звіт, і тричі ти не з'являвся, зривав збори. Я маю дозвіл окружкому провести збори без тебе і обрати новий склад.
— Брехня! Не вірю! — закричав Матюша і гахнув по столу кулаком так, що забряжчав графин з водою, б'ючись об гранчасту склянку.— Не вірю тобі!.. Чуєш? Ми всі не віримо...— І на підтримку своєму ватажкові озвалися сильні горлянки:
— Не віримо! Перевибра-а-ать! Головою обрати Жигая!.. Матюшу Жигая!
— Жига-я-а-а!
Підвелася за столом Ольга Ярош.
— Товариші!
— Які ми тобі товариші? — крикнув Матюша Жигай.— Ми тут всі одне одного знаємо, а ти... Хто ти така? Хто тебе прислав сюди командувати нами, вказувати нам? Ми самі знаємо, що нам робити.
— Геть! Ге-е-еть! — знову зняла крик "братва", не даючи вимовити й слова.
І тоді, рвучко підвівшись із стільця, наперед вийшов Єгор Шульга.
— Ви, бовдури нерозсудливі, куди це прийшли? До клубу на комсомольські збори чи на вечорниці?
Його грізний вигляд, його палаючі обуренням очі вплинули на "братву". Не знаючи, як діятиме їхній ватажок, вони притихли.
— Доки ми будемо отаке терпіти? Чи в нас немає Радянської влади, а чи Жигаї та Нехльоди світ нам заступили, що ми, як сліпі кошенята, нічого не можемо вдіяти проти них? Чи, може, ми такі кволі, та немічні, та боягузи?
— Он ти як заговорив? — озвався Матюша.— Ви чули? Ви всі чули, як про начальство... Про самого товариша Нехльоду!
— Коли він дозволяє, щоб куркульські синки верховодили у комсомолі, значить, сам Нехльода — їхній посібник, і його треба теж знімати з посади! Так я думаю.
*— Ага, підкопуєшся під начальство? Добре... Сьогодні він про це знатиме. Сьогодні я сам йому все розкажу.
— Розказуй,—продовжував Єгор.—Я за правду де хочеш битимусь. Але досить нам мовчати! Треба діяти. Треба очищати наші лави від куркульських синків та їхніх прихвоснів, приймати в комсомол бідняцьку молодь, тих, хто знає труд, хто любить Радянську владу, хто може за неї постояти...
— А ми всі? А я, по-твоєму, не люблю Радянської влади? Говори... Ні, ти говори, що думаєш. Нехай слухають, нехай свідками будуть. Я тебе припечу де слід. Тепер ти не викрутишся, ні! Тепер ти в моїх руках.
— Не погрожуй, бо я твоїх погроз не боюся! Чуєш ти, п'янюго!
— Що ти сказав? На мене? Таке слово... Чули? Ви чули, що він сказав?
— Гнати треба вас з комсомолу — ось моє слово. І першого Жигая гнати і всю його банду!
— Ми бандити? Я прошу це занести до протоколу! Я вимагаю! Я не потерплю!..
— Не потерпимо! — гукнули розлючені голоси.
— Геть!
— Не давати йому слова!
— Ге-е-еть!
— Хай говорить! Послухаємо.
— Говори все, Єгоре, все, що знаєш.
— Не хочемо слухати! Не хочемо!
Ольга Ярош постукала олівцем по графину, але це не втихомирило розлючену "братву". І тільки тоді, коли Матюша Жигай, підвівши руку, вигукнув: "Братва, замри!" — настала тиша.
Очі Матюшині вп'ялися в Єгора. З якою насолодою він би пустив гарячу кулю в оці широкі й сильні груди помічника механіка, щоб навіки заціпити йому вуста. В душі Матюшипій відбувалася боротьба. Поступитися перед Єгором у таку хвилину— значить, визнати тяжке обвинувачення, поставити себе в безвихідне становище перед всіма комсомольцями, скласти свої обов'язки секретаря осередку. Але й вимагати пояснень Матюша не міг, бо відчував по тону голосу, по Єгорових очах, що він знає таємницю нападу біля містка, знає напевно, тому так сміливо обзиває його, Матюшу Жигая, бандитом.
"Хто виказав? Хто?" І ватажок ширяв очима по своїх спільниках, намагаючись виявити серед них зрадника.
"А може, це він хоче мене тільки впіймати? Батько розповів йому про випадок біля містка. Коли б він щось знав напевне, то вже давно б проговорився..." І Матюша Жигай, примруживши очі, сказав:
(Продовження на наступній сторінці)